Наші клопоти з демократією

Нещодавні події в парламенті змусили вкотре стримати зітхання з приводу плачів над демократією, яку останні рішення парламенту, і не тільки його, начебто поставили під пряму загрозу. Ні, не тому, що я заклятий антидемократ, хоча майже після кожного зіткнення з низовою, дідько б її побрав, демократією, я згадую фразу Черчилля про п’ять хвилин розмови зі середньостатистичним виборцем, як основний аргумент проти демократії.

А тому, що в мене складається враження, наче ні політики демократичного спектра, ні загалом громадянське суспільство не усвідомлюють кількох базових речей. Принаймні, цього непомітно із їхніх публічних висловлювань і текстів.

Демократія – це частина політичних традицій суспільства, значною мірою залежна від особливостей місцевих звичаїв управління і самоврядування.

Річ перша — демократія це не сферичний кінь в вакуумі. Це не тільки народовладдя, як умовна "технологія" чи організаційний прийом. Це також частина політичних традицій суспільства. Студентам-історикам з другого курсу втовкмачують: умовний феодалізм виглядав по-одному у Франції, по-іншому в Німеччині, а ще інакше — в Англії. І це напрочуд важливо, адже без усвідомлення цієї різниці потім не второпаєш, чому Німеччина виявилася роздробленою, в Англії сформувалася конституційна монархія, а у Франції — монархія абсолютна. Осердя різниці — в особливостях місцевих політичних звичаїв.

Це ще більше дивно, позаяк свого часу ми вже наразилися на небезпеку втілення начебто готових "сферичних у вакуумі" приписів. Я про Болонську систему, яка в підсумку пройшла довгий шлях адаптації до українських умов і зрештою стала ще одним її варіантом. Як це відбулося, либонь, у всіх європейських країнах.

Вимоги юрби – далеко не завжди "глас Божий", значно частіше йдеться про хвилинні примхи і напади колективних страхів. Тому-то мусить функціонувати безумовна монополія держави на легалізоване насильство.

Також ми забуваємо, що будь-яка, навіть найсправедливіша революція несе з собою елемент підважування легітимності влади. З одного боку, не підваживши старе, не збудуєш нового. З іншого, влада починає вчитися слухати навіть не народ, а юрбу. А це далеко не завжди "глас Божий", значно частіше йдеться про хвилинні примхи та напади колективних страхів. Тому-то є поняття "берегти народ від нього самого", і мусить функціонувати безумовна монополія держави на легалізоване насильство. Демократії у певний момент починає більше загрожувати охлократія (влада юрми), ніж тиранія — у всякому разі, зсередини. І щоб не допустити сповзання в охлократію , доводиться вдаватися чи то до абсолютної монархії, чи то до авторитарної диктатури. Це об’єктивні реалії процесів, і в такій парадигмі, хочемо ми того чи ні, питання в тому, чий буде український Болівар, Вашинґтон чи Пілсудський? В нашому випадку — таки український, чи все ще креольський? І хто посяде в постреволюційній Україні позиції Мюрата, Нея, Фуше, Талейрана та інших. Щиро сподіваюся, що опозиція це розуміє. І принагідно зауважу, що союзникам час від часу не зашкодило б заглиблюватися у власну історію.

Бо, зрештою, це вже було в нашій історії. Ми протиставляємо Богдана Хмельницького Яремі Вишневецькому не в останню чергу через жорстокі розправи зі "збунтованим хлопством", але забуваємо, що Богдан Хмельницький інколи мусив уживати булаву за прямим призначенням –приводити до тями надто вже буйних "козацьких демократів". "Дітки мої! Напийтеся й мене не судіть!" – не пригадуємо, після чого це? А декого, як полковника Матвія Гладкого, взагалі мусив "коротити на голову". Після смерті Хмельницького все покотилося в громадянську війну, не в останню чергу тому, що жоден із претендентів на гетьмана не мав достатньо сили, аби самому "навести лад" і припильнувати його бодай п’ятнадцять років. Наслідки Руїни Україна відхаркувала ще дуже довго, а в стратегічному сенсі – подекуди й досі.

Другий такий епізод "отруєння демократією" — це наша знаменита "отаманія" 1919–1920 років. А ще до того — філософування Винниченка про "народну міліцію" замість армії.

Сучасна українська демократія містить занадто багато реактивних рудиментів начебто віджилого "совка", позак ми боїмося, що наша держава стане таким самим репресивним монстром.

Хай на разі ми все ж не докотилися до рівня Винниченка — історія таки чогось вчить, хоча й дорогою ціною, та все ж наша демократія занадто часто нагадує якийсь реактивний синдром нового покоління у взаємодії з почилим у Бозі совком. Ми вимагаємо від своїх керманичів цілковитої відповідності ідеалам "сферичної в вакуумі" демократії й ненаганної правдивості — і це реакція на тотальну брехню в СРСР. А ще — це відгомін у пам’яті про важливість демонстрації належного рівня ідеальності знання "єдино вірного вчення" в совку — тепер, перепрошую, у спільноті демократичних країн. Ми вимагаємо повної рівності ("всі ми президенти", еге ж) — і це реакція на заблоковані соціальні ліфти для безлічі категорій людей у "СРСР" (одна лише безпаспортність селян чого коштувала! А перешкоди у здобутті освіти дітям священників і "буржуазних" інтелектуалів!). Ми шалено опонуємо, якщо влада вдається до сили у справах "приструнення" надто вже великих демократів, як, наприклад, у питаннях перевищення швидкості на дорогах, бо все ще боїмося, що наша держава стане таким самим репресивним монстром, як і "совок". Вже не кажучи про повсякчасну недовіру до держави та намагання обмежити її монополію на застосування сили. Це не проблема демократії — це проблема наших історичних травм. Вони ж провокують тих, хто при владі, повсякчас намагатися відтворити щось подібне на "совок".

Наша проблема з демократією також у тому, що вона за визначенням – влада більшості. А наша більшість — це люди, тригернуті самим фактом війни, які найбільше переймаються тим, якби втримати після війни статус кво, уникнути бодай якось війни й змін, закопатися у свою нірку, і щоб там такого об’єкта (язик не повертається назвати його/її суб’єктом) не рухали.

В системі координат подібних осіб будь-яка ініціатива, активність, бажання щось робити – це загроза. Відтак усі активні люди стикаються з жорстким спротивом. Інерція — річ природна, але в нашому суспільстві досі панує заборона на критику інфантилів і просто дурнів. У нас можна бути ким завгодно — але не дай Боже критикувати.

В умовах демократії ця більшість роками голосувала як не за "стабільність" імені Ящура, то за "закінчення війни за тиждень" Порошенка, чи за "просто перестати стріляти" у виконанні Зеленського. Зрештою, прийшла реальність у вигляді війни й вибила двері в рожевий сальон "копняком кованого чобота". У відповідь багато хто просто закляк у пароксизмі паніки.

Цілком до пари такому громадянину і держава, представники якої, здається, досі не усвідомили, не кажучи вже про рефлексію, того факту, що вони й далі реплікують совєтський патерн держави — строгого батька. От тільки в совку це виростало з ідеї перероблювання людини, що спонукало дивитися на кожного, як апріорного злочинця, вимагало все тримати під контролем, встановлювати купу дріб’язкових правил тощо. У нас це всього лиш інерція.

І не було б в тому великої біди, якби не те, що часто-густо і держава, і "більшість" дослівно "хапають за руки" активних. Тут у них бігцем з’являється і дієвість, і ініціатива. Нікого не переконує факт, що в умовах "порядку", спрямованого на консервацію теперішнього способу життя і профілактичне перекриття змін та руху, — активні люди або виїжджають, або просто спиваються. І останнє явище чудово проявило себе у пізньому совку. До речі, жінки теж не рвуться народжувати у "тихому болітці". З дуже простої причини — а навіщо? Це так, до теми демографії.

Надмірна кількість переляканих ідіотів небезпечно деформує демократію, особливо в час післяреволюційний та воєнний, відтак політики наввипередки намагаються розважити та заспокоїти "електорат", трактуючи його як дитину.

Якось Олександр Зінченко зауважив, що чи не найбільшою загрозою для демократії є політична суб’єктність ідіотів (грецькою – тих, хто свідомо не бере участі в політичному житті). Хочеться додати — переляканих. Адже велика їх кількість справді небезпечно деформує демократію, особливо в час післяреволюційний та воєнний. У нашому випадку вона, схоже, химерно хилиться у щось, що вартувало б назвати "демократією підтримки штанів". Це коли політики наввипередки намагаються розважити та заспокоїти "електорат", трактуючи його як дитину. Ні, так ми слона не продамо. Якщо людина за тридцять років не вивчила державної мови чи так і не дала собі ради з абсолютно логічними компонентами життя, або так і не втямила, що патріотизм також передбачає ситуацію, коли твоя дитина чи чоловік ідуть воювати за Україну, — який сенс давати їй можливість впливу на події, у тому числі через вибори? Запитання риторичне. І ще один аргумент подумати над суттю нашої демократії.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Олеся Ісаюк – історик, докторка гуманітарних наук, наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького", дослідниця нацистських і совєтських репресій у XX столітті.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.