Януковичу заборонять молитися на Володимирській гірці

Відкриваючи закон України «Про свободу совісті та релігійні організації», та читаючи 21 статтю ми бачимо, що держава у кращих традиціях радянського права перелічує місця, де можна проводити богослужіння та інші релігійні обряди. Чому у законі так ретельно перелічується де та за яких обставин можна молитися? Тому що у нашої держави будь-яке суспільне дійство має знаходитись під контролем держслужбовців. Якщо виявиться, що люди хочуть молитися у будь-якому іншому місті, армія бюрократів спочатку заборонить це, а потім витратить тисячі бюджетних коштів на внесення різноманітних додатків та поправок. Що б вони робили, якщо б не це?

Виявляється, що про молитву у непризначеному місці треба попереджати за десять днів. За словами голови УГКЦ Патріарха Святослава (Шевчука), це перший випадок, коли закон про «Свободу совісті та релігійні організації» трактують таким чином. Змушений не погодитись – для заборони молитви цей текст навіть трактувати не треба, усе і так ясно.

Читаємо статтю 16. «У судовому порядку діяльність релігійної організації припиняється лише у випадках: <…> 3. систематичного порушення релігійною організацією встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів (богослужінь, обрядів, церемоній, походів тощо)». Як після цього ми можемо стверджувати, що в нас релігія окремо від держави? Якщо у тому ж листі від Мінкульту ми читаємо, що УГКЦ нібито проводила богослужіння у «так званих молитовних наметах», які не є спеціально встановленими місцями, а отже вимагається дозвіл на встановлення цієї споруди від місцевої держадміністрації. Завважте, адміністрації, а не ради,.

Норма про десятиденне попередження про суспільні акції виглядає кумедно у випадку з молитвою, але чи не виглядає це кумедним, коли ми говоримо про світські суспільні акції? Ця норма працює та підтримується судами, які забороняють проведення акцій будь-де на будь-який термін лише тому, що міську владу заздалегідь не попередили. Останній приклад із забороною акцій біля Межигір’я є лише найбільш відомим. У Одесі минулого року суд заборонив масові акції на День незалежності та de jure усі учасники маршів чи мітингів були злочинцями.

У Львові обласна рада прийняла рішення про відміну договору оренди із державною адміністрацією, але дія цього рішення була припинена лише тому, що за думкою прокуратури міська влада вийшла за межі своїх повноважень. Держава дозволяє міській громаді володіти власністю, але вона не дозволяє обирати кому та на яких умовах здавати її в оренду.

Столиця України вже більше року не має законно обраного міського голови чи міської ради, Києвом керують держслужбовці.

На жаль, це проблема не лише юридичного характеру, а й світоглядного.  Влада дійсно не розуміє, чому громадськість має брати участь у керуванні своєю власністю чи приймати рішення, а не радити чиновникам щодо того, як та з якою «йолкою» місто має відзначати Новий Рік.

Та повертаючись до релігійних питань. Наприкінці грудня усі наші президенти прийняли участь у молебні біля пам’ятнику Володимиру Хрестителю у однойменному парку. Мені цікаво, чи попереджали підлеглі Митрополита Київського Володимира чи навіть самого Януковича про те, що вони планують помолитися не у Лаврі, а біля пам’ятника людині, яка стала символом українського християнства. Чи вони впевнені, що парк Володимирська гірка це спеціально призначене місце?

І останнє. Кілька років тому мер одного із містечок на Львівщині показав листа від санепідемстанції, яка наказувала йому в десятиденний термін попереджати санлікарів про підготовку до весіль, гучних торжеств та похоронів. Саме так вони вирішили боротися з масовими отруєннями. Власне цей лист санстанції і є квінтесенцією всієї логіки сучасної української влади.