За "Оскар" з "Поводирем" змагатимуться ще 82 картини

Про це Еспресо.TV повідомляє з посиланням на zaxid.net.

Номінація «найкращий іноземний фільм» з’явилася у 1956 році. Фільм, що претендує на цю нагороду, має бути виробленим поза межами США, мовою стрічки не може бути англійська. У прокаті своїх країн фільми мають з’явитися між 1 жовтня 2013 і 30 вересня 2014 року.

Від кожної країни надсилають лише один фільм. Кіноакадемія розглядає заявки та складає список із дев'яти претендентів. Цей список оголошується за тиждень до того, як стають відомі оскарівські номінанти. Цього разу це станеться 15 січня 2015 року.

З цих номінантів кіноакадемія 22 лютого обере та оголосить переможця.

Список фільмів, які були допущені до розгляду кіноакадемією, буде оприлюднений наприкінці жовтня.

Загалом заявки подало 83 країни, що є абсолютним рекордом. Минулого року їх було 76. Три країни подали свої фільми вперше (Мавританія, Панама та Косово).

Нагадаємо, цього року Україну представлятиме «Поводир» Олеся Саніна. Таке рішення українського оскарівського комітету викликало чимало невдоволення з боку певної частини кіноспільноти, оскільки його конкурент, фільм Мирослава Слабошпицького «Плем’я», отримав безліч нагород на кінофестивалях та побував на кінофестивалі у Торонто, який вважається неофіційним оскарівським трампліном.

Крім того, деякі члени оскарівського комітету мають безпосереднє відношення до створення фільму «Поводир», що може призвести навіть до дискваліфікації фільму.

Zaxid.net обрали вісім найповажніших конкурентів «Поводиря» у боротьбі за «Оскар».

«Два дні, одна ніч», Бельгія. Реж.: Жан-П’єр та Люк Дарденни

Загалом з восьми фільмів, знятих братами Дарденн, шість брали участь в офіційній програмі Канського кінофестивалю, їхні картини зібрали сім канських нагород.

Дарденни знімають унікальне кіно: прості історії, майже документальна манера зйомки створюють, тим не менше, універсальну картину світу. Фільм ще можна побачити в українському прокаті.

«Сен -Лоран», Франція. Реж.: Бертран Бонелло

Біографії видатного кутюр’є Іва Сен-Лорана, покладеної в основу картини, виявилося достатньо, щоб зняти драму рівня Канського кінофестивалю. Це саме та картина, на яку не дав дозвіл правовласник та багаторічний співмешканець Сен-Лорана П’єр Берже. Останній відомий тим, що викуповує на різноманітних аукціонах документи, які можуть затьмарити пасторальний образ дизайнера. Фільм Бонелло намагається балансувати між байопіком та арт-кіно. І це йому прекрасно вдається не в останню чергу завдяки виконавцю головної ролі Гаспару Ульєлю.

«Білий бог», Угорщина. Реж.: Корнель Мундучо

Лілі та її пес – найкращі друзі. А друзів у дівчинки не так вже і багато. Батько Лілі віддає собаку, тож дівчинка втікає з дому. Це, мабуть, «наймасовіший» фільм Мундучо, фестивального улюбленця. До речі, і у Каннах «Білий бог» переміг у програмі «Особливий погляд».

«Тімбукту»,  Мавританія. Реж.: Адберахман Сіссако

У фільмі «Тімбукту» соціальні та політичні проблеми є основними й, по суті, вибудовують довкола себе канву сюжету. Можливо, колись такі стрічки зніматимуть і про ДНР. У «Тімбукту» препарація тероризму та його впливу на мирне населення відбувається не лише із знанням теми, але і при абсолютному володінні ремеслом. Реалії, коли озброєні люди захоплюють владу на певній території, видають свої закони (наприклад, змушують усіх ходити в шкарпетках, а жінок ще й у рукавичках (дія відбувається в Африці) і тероризують місцеве населення, стали для нас близькими та впізнаваними. А ще зовсім недавно таке фестивальне кіно ми могли дивитися без проекції на власне життя. Як, наприклад, французи, які профінансували картину, надавши їй певної відстороненості.

«Зимовий сон», Туреччина. Реж.: Нурі Більге Джейлан

Мабуть, саме ця картина, володар «Золотої пальмової гілки» Канн, є найімовірнішим претендентом на «Оскар». Філь, з одного боку, зберігає неповторний почерк режисера незмінним, а з іншого - режисер усе більше занурює героїв у повільний плин життя. Добре, що іронія та режисерська віртуозність не занурюють у сон глядачів, адже стрічка, де мало подій, триває більше трьох години. Проте, якщо змусити себе забути про щоденну метушню і дозволити фільмові захопити своєю медитативною течією, то можна бути повністю задоволеним від життя маленького готелю в Кападокії, де герої намагаються вибудувати непрості стосунки на тлі чудових краєвидів у ритмі зимового сну.

«Іда», Польща. Реж.: Павел Павліковський

Лаконічна чорно-біла історія відбувається на початку 60-х. Іда – послушниця, яку сиротою віддали у монастир під опіку Ордену. Мати-ігуменя намовляє її перед висвяченням відвідати тітку Ванду, єдину живу родичку. Тітка розповідає Іді про її батьків і долю сім’ї. Виявляється, що Іда – єврейка. Вони їдуть на батьківщину, де загинула їхня родина. Яке рішення прийме дівчина, дізнавшись правду про себе та світ, що її оточує? Фільм бере участь у фестивалі польського кіно «Під Високим Замком», який зараз триває у Львові.

«Левіафан», Росія. Реж.: Андрій Звягінцев

Фільм, що отримав у Каннах приз за найкращий сценарій, назвали «Золотою пальмовою гілкою», яка не відбулася. Цього року вона була надзвичайно близько від режисера. Утім, приз за сценарій - прекрасна втіха для картини, яка безжально й безкомпромісно розповіла історію розпаду сучасної Росії на всіх рівнях: держава, родина, віра. У своїй розповіді Звягінцев досягає висот античної трагедії. А приз за сценарій став відзнакою за історію й діалоги, в яких немає ані ноти фальшу. Проте саме це стало проблемою для виходу фільму в російський прокат.

Російські кінотеатри випустили фільм переозвученим. Адже картина потрапила під закон про заборону мату в кіно, театрі і на концертах.

Це стало ще одним зразком того, як по різному Росія працює для внутрішнього та зовнішнього культурних ринках: фільм піддався цензурі у межах Росії і, водночас, в оскарівського комітету вистачило прагматизму все ж таки відправити каннського лауреата представляти країну в оскарівських перегонах.

«Мамочка», Канада. Реж.: Ксавьє Долан

Ця картина розділила у Каннах приз журі із живим класиком Жан-Люком Годаром. Рішення поділити цю нагороду між наймолодшим та найстаршим режисерами конкурсу варто назвати вишуканим маневром каннського журі. Тим більше, що на перегляди Долана аншлаг був такий, яким міг похвалитися в минулі роки хіба що Тарантіно, а цього року — тільки Долан. Фільм цікавий, постмодерністський, багатоскладовий, психоаналітичний та добре зроблений. Едипів комплекс, пристрасть, відверта автобіографічність про стосунки матері та сина-підлітка з нестійкою психікою. Це - трагедія з відкритим фіналом. Любов-ненависть показані із майстерністю зрілої людини. І це при тому, що Ксавьє Долану 25 років.