Нотатки з підвалу, український Донецьк і бабця в УПА - 5 книг, в яких усе (не) стає на свої місця

У цій книзі — 39 розповідей про людей, які або воювали в УПА, або допомагали українській армії боротися за незалежність України майже 100 років тому - учасників бойових дій, вояків УПА і тих, хто лікував, годував, передавав інформацію. Тож у "Моїй УПА" Любові Загоровської (Л.: Видавництво Старого Лева) згадують бої і арешти, допити і радянські табори. Як відбувалася робота над книжкою? Авторка просто їхала за адресою, яку їй повідомляли добрі люди, сідала поруч з ветераном і записувала. Загалом про все це було відомо, адже ще в 1970-х виходив діаспорний "Літопис УПА" у п’ятдесяти трьох томах, і автор передмови даремно пише, що "великі масиви архівних документів про ОУН та УПА ще довго залишалися недоступними", бо це стосувалося лише радянських дослідників. Що ж до подальших часів, коли "стало можна", і були розкриті архіви КДБ, цінність таких мемуарів, як, знов-таки, наголошує передмова, не була перекреслена, адже саме вони "здатні відтворити атмосферу часу, переживання людей, емоції, які не забулися через десятиліття. Без них історик ніколи сповна не зрозуміє особливостей описуваних подій, мотивів людей". Справді, важко і забути і зрозуміти, чому, наприклад, бабця автора сих рядків, вчителька музики на засланні, лікувала і доглядала "хлопців з лісу". Про що один з них, старий вояк УПА, згадував вже на її похороні, мовляв, якби не пані Віра, рука би в нього не згиналася. І про що й написалося у пізнішій збірці "Ulaskava" (1994): "Не гоїлись рани, не гоїлись… / Догоряла вечорова ватра. / Не голились хлопці, не голились - / встигнемо, гадали, ще / до завтра.

Мова у цій книжці, а саме – у дослідженні Катерини Зарембо "Схід українського сонця. Історії Донеччини та Луганщини початку ХХІ століття" (Л.: Човен) - про український Донбас, і зокрема про українські спільноти від початку 2000-х і до російського вторгнення 2014 року, які були голосами згаданих регіонів новітньої доби, вбудованих у всеукраїнський контекст. Тобто про те, що російсько-радянський міф про Донбас заперечував - про культурні простори, студентські середовища, українське село, розмаїті релігії. Бо, наприклад, що нам відомо про літературне життя Донбасу у згаданий період? Дистанції величезного розміру відокремлювали тодішніх місцевих прихильників творчості Лимонова від середовища, де обожнювали Жадана. Перші гуртувалися побіля журналів "Дикое поле" і "Многоточие", і серед їхньої автури були направду феноменальні особистості, розірвані між двома світами і фактично не помічені у жодному з них - поетки Люся Константінова, Марина Орлова і Марина Ткаченко, а також прозаїки Володимир Рафеєнко, Еліна Свенцицька і Олег Зав’язкін. Другі єдналися довкола альманаху "Кальміюс" (рупору літугруповання "OST" (Олег Соловей, Анна Біла, Дмитро Білий). Як зазначено у "Малій українській енциклопедії актуальної літератури" (МУЕАЛ), у двотисячних роках був навіть утворений "ХаДЛА" - Харківсько-Донецький літературний альянс, до якого входили ІБТ, С.  Жадан, О. Соловей, А. Біла, О. Кажан. Хай там як, але "Схід українського сонця" – запевняють нас видавці – це "чесна й професійна розповідь, яка дозволить читачеві зрозуміти, чому і заради чого наші герої сьогодні боронять буквально кожен метр українських Донеччини та Луганщини".

Наступна книжка – перша з друкованих свідоцтв про страшну бучанську трагедію. Тож "Бучанський щоденник. Нотатки з підвалу" Сергія Куліди (Вінниця: Моя Вінниччина) – про перебування редактора "Літературної України" з родиною в окупованій Бучі під час сьогоднішньої російсько-української війни, виживання в жахливих умовах, зміну реальності і звикання до її "нових" ознак: трупів на вулицях, вибухів російських снарядів, відсутності їжі, води, зв’язку. У щоденникових записах вражає стійкість автора під час окупації, його жертовність і професіоналізм як письменника. "Вирішив, що буду вести цей щоденник, допоки Бучу не звільнять, - нотує він. - Я вірю, що ми – обов’язково!!! – переможемо. Що ця нацистська гнида, цей вилупок із "комплексом Наполеона", цей байстрюк, який сидить у Кремлі, здохне. А ще краще, щоб Пуйло опинився на лаві засуджених в умовному "Нюрнберзі". Разом зі своїми поплічниками-вбивцями. Так і буде! God bless Ukraine". І справді, ця хроніка подій, які відбувалися в межах авторової бучанської багатоповерхівки на бульварі Богдана Хмельницького (квартира, підвал і довкола), стануть не лише літературним документом і пам’ятником трагедії, але й фактичним свідоцтвом під час майбутніх судових процесів.

Автори цієї книжки недаремно зауважують, що предмет їхньої розмови може скидатися на щось складне й незрозуміле. Адже попри існування таких книжок, як дослідження Кай-Фу Лі та Ченя Цюфаня "Штучний інтелект 2041: 10 передбачень для майбутнього" (К.: BookChef), люди отримують інформацію про нього з трьох джерел: наукової фантастики, новин і зі слів впливових особистостей. У науково-фантастичних книжках і телепрограмах вони бачать образи роботів, мета яких -- контролювати або перехитрити людей, і надрозум, спрямований на зло. Натомість ЗМІ переважно фокусуються на негативних, віддалених прикладах, а не на повсякденних поступових досягненнях: безпілотні автомобілі вбивають пішоходів, технологічні компанії використовують штучний інтелект для впливу на результати виборів, а люди застосовують штучний інтелект для поширення дезінформації та діпфейків. Хай там, як, але принаймні ні в кого не виникає сумніву, що в майбутньому саме штучний інтелект змінюватиме наше життя. При цьому всіх також цікавить, яким саме чином це відбуватиметься, чи буде цей вплив визначальним. Саме на ці запитання відповідають згадані автори - колишній президент Google у Китаї Кай-Фу Лі та письменник-фантаст Чень Цюфань. Поєднання творчості цих двох авторів дало можливість створити унікальне видання у жанрі наукової фантастики, а оригінальна подача у формі 10 розповідей — показати не тільки можливі сценарії впливу штучного інтелекту на життя людей у вже не такому далекому 2041 році, але й ризики, які можуть виникнути у зв’язку з його неконтрольованим запровадженням. Автори ставлять питання й пропонують замислитися над тим, чи залишиться зрештою людство господарем своєї долі, а чи віддасть її на поталу машинному інтелекту, за іронією породженому самою ж людиною.

Цю зворушливу різдвяну оповідку написала відома норвезька письменниця, авторка поетичних збірок і багатьох книжок для дітей та молоді. Утім, "Крайній янгол" Інґеб'єрґ Дал Сем (Х.: Крокус) буде цікавий і повчальний також для дорослих. Адже у цій історії, як попереджає назва нашої добірки, не все на своїх місцях, якщо навіть янгол буває "крайній". Хай там як, але принаймні героїня, яка завітала до бабусі у скрутну для тієї годину, виявилася на місці, і все, як-то кажуть, стало на свої місця. Без усіляких умовностей. Хоча, на початку здавалося, що яке ж Різдво без вертепу? Та ніяке! Так само як не буває вертепу без Марії, Йосипа та Ісусика. Але що робити, коли не може бути багато Марій, Йосипів та Ісусиків? Звичайно, їх треба вибирати з-поміж однокласників. Лише янголів вибирати не треба. Бо янголом може бути кожна дівчинка. Навіть така несмілива, як героїня цієї історії, на ім'я Беата. Але коли в неї за спиною поблискують янгольські крила, а на голові сяє німб, то вона непомітно для самої себе перетворюється на справдешнього янгола. Чи не тому й з'явилася вона, як ми вже казали, на порозі в старенької пані Юнассен у найскрутнішу для неї мить? І хтозна, чим би воно все закінчилося, коли б не Беата – маленький янгол, якому випало іти позаду всіх...