Офіцерка ЗСУ Олена Білозерська: Ми переможемо і ввійдемо в нове об’єднання сильних розвинених держав

Як дипломована талановита журналістка, молода й тендітна жінка ще у 2014 році вирішила взяти до рук зброю та йти на війну? Які на той час були Ваші думки?

Мабуть, найперша думка була: "Відповісти за "базар". Я ж увесь час багато років перед тим писала патріотичні тексти, була учасницею української патріотичної спільноти. І дуже важко на душі, коли закликаєш до чогось, і не робиш це сам. Десять років перед війною (перед 2014 роком) я була членом УНА УНСО, у нас проводилися вишколи, ми готувалися на випадок вторгнення Росії, вчилися воювати, вчилися захищати Україну. 

І ми знали, що коли почнеться війна, то ми всією нашою командою одразу ж підемо на фронт. Так воно і сталося. Інша річ, що навіть тоді, коли я тренувалась, я не вірила, що реально візьму участь в бойових діях. Тоді були такі спокійні часи. Це зараз, з висоти прожитих років, ми розуміємо, що війна була неминучою, тому що немає чим цементувати націю, державу, окрім крові. Кров все одно має пролитись. Незалежність без крові не здобувається. Цю війну можна було тільки відтермінувати в часі. А тоді все було так спокійно. І якось не вірилось, що в цю нашу спокійну країну прийде війна. І я думала тоді, якщо вона все-таки почнеться, то воювати будуть виключно армія, Збройні сили, а мене до армії не візьмуть, бо я жінка, і, самі розумієте, не дуже спортивна. На фронт я пішла від комп’ютера, а не зі спортмайданчика. Я думала, що мене до армії не візьмуть, а якщо і візьмуть, то на папірці. А на папірці я не хотіла. І я думала, що оскільки була журналістом, то максимум моя особиста участь у війні може бути такою: приїхати на блокпост на другій лінії, куди пускатимуть цивільних людей, і взяти там інтерв’ю в солдатів. Ніхто не міг передбачити, що буде такий потужний добровольчий рух, що будуть добробати, і що в цих добробатах жінці у перші дні війни набагато легше буде потрапити на фронт, ніж у Збройних силах.

Потім ця ситуація вирівнялась, і, починаючи  десь з 2016 року, жінки можуть служити в ЗСУ на рівні з чоловіками, в тому числі на бойових посадах. Ну, а тоді все було не так. Спочатку ми пішли в добробат. Тоді це був Добровольчий корпус "Правий Сектор". Потім - це була Українська Добровольча Армія. І три з половиною роки я була на передовій. В невеликому підрозділі. Спочатку у складі ДУК "Правий сектор", потім в складі Української Добровольчої Армії. Воювала снайпером. Потім повернулася до Києва. Закінчила офіцерські курси. Здобула спеціальність артилериста. І підписала контракт зі Збройними силами. І з 2018 по 2020 рік я служила у Морській піхоті офіцером. 

Після першого походу на війну в 2014 році, Ви пожили деякий час у мирному житті. Як і де застало Вас повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року? Які були Ваші дії?

В кінці 2020 року я демобілізувалася з лав Морської піхоти, і трохи більше року побула на гражданці. Звичайно, були попередження із західних розвідок, і всі розуміли, що насувається велика війна. Більш масштабне продовження тієї війни, що тривала з 2014 року. Ми намагалися бути готовими до неї, хоча, все таки тоді розум відмовлявся вірити, незважаючи на всі попередження, що Путін настільки псих, що піде на все, аби розв’язати в центрі Європи бойові дії такого масштабу, яких Європа не бачила із сорокових років минулого століття. 

Станом на 24 лютого у нас були всі наплічники зібрані. І ми з чоловіком прокинулись від вибухів. Зібрались десь за годину, й вирушили до військової частини, в яку записались напередодні. Тобто, ми мобілізувались одразу ж в перші години повномасштабного вторгнення 24 лютого. Відтоді я знову в строю. Знову в Збройних силах.

Чула, що Ваш чоловік теж на війні. Ви воюєте поруч? Як це, коли чоловік і дружина в одному спільному ділі разом?

Скажу вам, що це взагалі чудово. Коли близькі люди, не обов’язково саме чоловік і дружина, а, наприклад, брати, батько й син, і так далі, коли вони роблять спільну справу. І в тому числі, коли вони воюють разом на фронті. Це набагато легше. Це набагато простіше. Завжди є близька людина, яка прикриє тобі спину. І найголовніше, ти набагато менше переживаєш за своїх близьких людей, коли вони поруч із тобою, ніж коли ти не знаєш, що у них там відбувається.  На фронті зараз у багатьох місцях немає мобільного зв’язку. Буває таке, що з бійцем все в порядку, але він місяць не може вийти на зв'язок зі своєю родиною. Уявіть собі, як переживають це близькі. А навіть коли людина виходить на зв'язок, то що вона каже своїм близьким? "Все нормально, все окей, все в порядку". І близькі чудово розуміють, що там може бути не все в порядку, що це може бути одна-дві хвилинки між обстрілами. І він в цей час подзвонив. І ніякої інформації про твоїх близьких немає. А коли вони поруч, це питання знімається. Знаєте, я схиляю голову перед тими дружинами, мамами й іншими близькими людьми, які залишаються вдома, допомагають фронту і чекають своїх близьких, дома мало що про них знаючи. Не  впевнена, що я б так змогла, чесно кажу. 

До війни Ви були чудовим фотографом. Чи продовжуєте фотографувати під час війни? Можливо з часом ми побачимо виставку робіт від Олени Білозерської – "Вся правда війни"?

Знаєте, зараз я фотографую дуже мало, тому що я служу у складі мого маленького підрозділу,  з яким ми разом із 2014 року. Цей підрозділ широко відомий у вузьких колах під назвою "група Вольфа". І всі бійці, які до нього входять, вони в мене усі перефотографовані десятки разів, якщо не сотні. А коли фотографуєш щось інше за межами свого підрозділу, то самі розумієте – можна нарватись на неприємності. Зараз дуже велика секретність, і це правильно, щоби зайва інформація не потрапила до рук ворога. Коли починаєш щось знімати, то військові не знають хто ти що ти, навіщо знімаєш, і я теж проявляю обережність. Звичайно, моя душа, як фотокореспондента, як хронікера, як свідка, який відчуває свою місію завжди знаходитись в центрі подій і потім фіксувати їх, доносити до нащадків… Звичайно, моя душа плаче за тими кадрами, які зараз ніким не зафільмовані і втрачаються назавжди. Але, що поробиш? Таке життя. Так що, я думаю, що все-таки виставки після війни не буде. Виставки фоторобіт. Тому що майже не фотографую. На жаль. Але продовження моєї книги, моя друга книга, якщо виживу, вийде обов’язково. 

Чи відчуваєте Ви додаткову увагу до себе від росіян? Адже вони ще від 2014 року бояться Вас, пишуть про Вас і вважають Вас серйозним ворогом.  

Ця увага росіян до мене почалася ще задовго до 2014 року. Вони мене дуже знають і "люблять". Я для них завжди такий одіозний персонаж, втілення українського нацизму, бо вони дуже люблять мене показувати у прайм-тайм в своїх сюжетах, всі ці соловйови, кісельови, скабєєви. Я в них досі улюблений персонаж. Я на це абсолютно не звертаю уваги. Навіть коли я в армії, і нічого не знімаю, навіть практично не пишу на військово-політичні теми публічно, все одно в душі я залишаюсь медійником, залишаюсь публічною людиною і розумію, що будь-яка згадка про тебе – це добре. Навіть якщо це некролог, коли він фальшивий. Чому я згадала про некрологи? Тому що вони вже мене "вбивали" багато разів, "ховали"  багато разів. Мене це трошечки смішить навіть. Якщо вороги бояться – це добре. Якщо не забувають – це теж дуже добре. Я іноді кажу, що якщо мені по інтернету надходить погроза, і в мене би з голови падала б одна волосинка, то я вже давно би була лисою. Я нікого з них не боюся. Я на своїй  землі, і хай мої вороги бояться. 

Чому, на Вашу думку, при сучасних можливостях та технологіях, досі не знищено бункерного карлика, й не проголошено усім цивілізованим світом Росію не тільки країною спонсором тероризму, а й країною терористкою?

Є такий гарний кавказький тост: "Давайте вип’ємо за те, щоб наші бажання відповідали нашим можливостям". От наприклад, у мене є бажання знищити бункерного карлика, але немає ресурсу. А от, наприклад, у Байдена є такий ресурс, але поки що немає бажання. Сподіваємося, це зміниться.

На сьогодні до ООН та до Червоного Хреста є багато претензій та питань. Червоний Хрест, який фінансується світом, не виконує свої функції. Що, на вашу думку, потрібно міняти в старому світі, де досі функціонують такі організації, які вже нездатні виконувати свої обов’язки? І чому старий світ зі своїми немолодими очільниками так міцно тримається за старий порядок? Адже жити далі не їм, а молодим?

Я скажу так, що в старому світі треба міняти все. І воно зміниться. Тому що те, що відбувається зараз, це де-факто початок Третьої світової війни, після якої світовий порядок дуже сильно зміниться, хоче цього хтось, чи не хоче. Всі ці об’єднання, на кшталт ООН, їх формували країни антигітлерівської коаліції, переможці Другої світової війни. А зараз не може так бути, коли з’явився новий Гітлер-Путін, і Росія входить у ці міжнародні об’єднання з правом вето. Такого не може бути. Правильно? Такого не може бути! Має бути нова анти путінська коаліція, і вона вже є – Рамштайн. І, вочевидь, вона буде формувати нові міжнародні організації. 

Я ще про НАТО сказати хотіла. Зараз з’ясувалося що НАТО, як така глобальна система безпеки, не працює. Чому? Тому що до НАТО наприймали багато країн, лідери яких, судячи з їхніх висловлювань та їхніх дій, підкуплені газо-рублями. Це просто видно. І через те, що кожна ця країна може заблокувати будь-яке спільне рішення Альянсу, Альянс, як механізм колективної безпеки, вже давно не працює, і ми в цьому переконалися. Що це означає? Це означає, що треба створити абсолютно нове міжнародне об’єднання. Частково з молодих, частково з сильних країн, рішення в якому приймалося б більшістю голосів, і до якого увійшли би країни, які мають військові, фінансові, економічні можливості, і готові негайно реагувати, і виходити на захист країни, свого члена, якщо на цю країну напав агресор, або ж тієї країни, яку це об’єднання вирішить захистити. Це можуть бути такі країни, як США, Велика Британія, Україна, Польща, країни Балтії. І я думаю, що Україну в цьому майбутньому блоці чекає роль силової складової, тому що ми зараз мабуть вже найкращі воїни у світі, і наш бойовий досвід у майбутньому вивчатиме цілий світ. 

Які вони – рашисти зблизька? Що переважно кажуть в полоні? Каяття, брехня, страх, тупість, ваш варіант відповіді?

Розумієте, ці рашисти – вони мені абсолютно не цікаві. Абсолютно. Це люди примітивні, це російська глибинка, як правило, це типовий електорат Путіна, люди, які звикли жити у злиднях, в скажених заздрощах, які виїдаються зсередини через те, що хтось живе краще. Вони готові й сусіда власного вбити. Не те що українця. На шматки розірвати сусіда через те, що в нього є щось краще в матеріальному сенсі. Це примітивні люди. Пояснити їм щось – не можна, достукатись – не можна. Їх можна тільки знищувати, бити, гнати, тоді вони щось зрозуміють. А щодо полонених – тут така обставина. Те, що кажуть полонені та в’язні, не обов’язково російські, в будь-які часи в будь-яких країнах світу, це взагалі не варто брати до уваги, тому що людина хоче звільнитись, хоче зберегти своє життя і здобути свободу, і вона завжди каже те, що від неї хочуть почути ті, хто її утримують. Це не рахується. Щоб пізнати психологію рашистів – краще не полонених слухати, а читати їхні соціальні мережі. Там вони відкриті, все видно, все дуже прозоро. В крайньому разі можна слухати перехоплення СБУ, які викладають, хоча там вже, зрозуміло, більш фільтрована інформація. Хочеш знати, що думають рашисти – читайте, що вони пишуть. Це клініка. 

Чи може чекати Україну в майбутньому доля нового Ізраїлю?

В жодному разі ні. В України інша доля, яка в жодному разі не буде схожа на долю Ізраїлю. До речі, про Ізраїль. Зараз Росія почала "пресувати" ізраїльські організації. На кшталт "Сохнут". І деяким українцям дуже дивно читати про це в новинах, тому що з нашої позиції, Ізраїль майже проросійський. Вони не дають нам зброю. Що ж Росія має проти Ізраїлю? А Росія б хотіла, щоб Ізраїль, як країна народу, який є жертвою голокосту… щоб Ізраїль публічно засудив "нацизм" в Україні. Звичайно, Ізраїль зробити цього не може. Він намагається зберегти нейтралітет. Думаю, що це навряд чи вдасться. У нас долі Ізраїлю, країни, яка постійно знаходиться в стані війни, не буде. Ми переможемо і ввійдемо в нове об’єднання сильних розвинених держав. Стару Європу продажну залишим десь за бортом, і будемо розвиватись, і будемо щасливо жити. 

Судячи з Ваших постів у соціальних мережах – Ви дуже позитивна людина зі сталевим характером. Як гумор та сміх живуть на лінії вогню?

Війна -  це просто одна із форм існування. На війні є абсолютно все те, що є в мирному житті. В тому числі і гумор, і кохання, і ревнощі, і заздрощі, і зради. Всі позитивні й негативні моменти, які трапляються в цивільному житті, трапляються на війні так само. Можливо на війні вони трохи гостріше сприймаються. Щодо гумору, то хлопці не песимісти, вони постійно сміються, постійно жартують, постійно регочуть, тролять, флудять в групових чатах. І це іноді буває навіть важко витримати (сміється). Але весь цей гумор, він як правило зрозумілий і смішний для вузького кола. В першу чергу, для кола фронтовиків, або ще для вужчого кола – для конкретної групи фронтовиків. 

Ви пишете чудові вірші. Деякі з них стають піснями. Можете щось прочитати?

А після всього прийде осінь,
На повні груди скаже: "Годі!"
І що сухим гуляло досі, 
Умить опиниться в болоті.
І буде правильно і просто,
Прозоро, чисто і зразково.
І знову буде влучний постріл,
І влучне виважене слово.
Що влітку квакало – мовчати!
Свій самий слід з поверхні стерши.
І пошикуються курчата,
І скажуть: "Перший. Другий. Перший…

Що Ви зробите в перший день, коли повернетесь із Перемогою з фронту? Які Ваші мрії та плани?

У перший день поїду до свого свекра, який на Черкащині живе, і заберу в нього моїх хвостатих. Я завжди з фронту привозила тварин, потім я знов ішла на війну, і вони знов усі опинялись у мого свекра. Він овдовів минулої осені. І зараз лишився один. Він дуже любить тварин. А вся його родина – це два сини, невістка і онук – четверо людей з однієї родини на фронті. І зараз він із моїми тваринами на Черкащині. Це дві собаки і троє котів. Оце я хочу їх побачити і хочу їх забрати, бо сумую за ними дуже сильно. Оце найперше, що я зроблю, коли закінчиться війна. А більш глобальні мрії – хочу зайнятися своїм здоров’ям, хочу просто жити мирним життям, хочу написати другу книгу про цю війну. А плани у мене, переважно, пов’язані з особистим життям та з творчістю. Переважно з письменницькою творчістю. Якщо казати про політику – наразі не маю бажання.

Сподіваюсь, що це вже буде швидко, що ми скоро переможемо, і всі повернемось до мирного життя. Дякую.