Олігархи можуть тримати владу за горло, — Агія Загребельська

Агія Загребельська — юристка, кандидатка юридичних наук, у 2014 році працювала у Головному управлінні з питань судоустрою та правової політики Адміністрації Президента України, а також у Державній виконавчій службі України. З 2015-го до 2019 року була державною уповноваженою Антимонопольного комітету України. Провела дослідження ринку лотерей, займалася справами тендерних оборудок і очолювала розслідування щодо монополій олігархів.

Ведучий програми — економічний оглядач Андрій Яніцький.

Ваша платформа називається "Ліга антитрасту". Поясніть, будь ласка, що таке "траст"? "Анти" — зрозуміло, проти.

Траст — це майже синонім до слова "монополія". Але, якщо говорити простою мовою, це дуже велика монополія. Це компанії, суб’єкти господарювання, які здатні контролювати цілі галузі економіки. І від того, скільки вони хочуть, щоб коштував той чи інший товар, як вони хочуть, щоб він продавався, залежить, як буде функціонувати вся галузь економіки. І в Сполучених Штатах — це якраз звідти пішла ця назва "траст" або "трест", — у них ці трасти/трести контролювали вугільну галузь, залізничну галузь, банківську фінансову галузь…

Щось дуже знайоме. Мені здається, в Україні схожа ситуація. Чи я помиляюся?

Да, у нас дуже схожа ситуація на те, що було у Сполучених Штатах більш ніж 100 років тому. На жаль, да, ми трішки відстаємо, і зараз ми долаємо ті виклики, які вони подолали тоді. Але ми називаємо цих людей, які володіють трастами, олігархами, у них вони називалися барони-розбійники.

Можливо, це і не погано — є хазяїн, як-то кажуть. Ось, є банківська галузь — там один хазяїн, металургійна — інший. Чи це якась хибна логіка. В чому небезпека трастів або монополій?

Ні, це хибна логіка. З одного боку, монополія виконує певну хорошу роль. Яку? Бажання досягнути монопольного становища штовхає бізнесменів до того, щоб покращувати свій товар, інвестувати у нього гроші, винаходити якісь нові технології і так далі. Тобто якраз монополія є тим фетишем, якого у своєму змаганні намагаються досягнути всі бізнесмени.

Тобто природне бажання власника мережі кав’ярень спробувати цю мережу розвинути до усієї країни, а далі — всього світу.

Так. Якраз реалізовуючи це бажання, він робить робить краще нам, споживачам, тому що він вимушений встановлювати ціну понижче, щоб усунути конкурентів, він вимушений покращувати якість свого товару, винаходити щось нове і так далі.

Але коли він досягає цієї монополії, починаються проблеми. Тому що хто такий бізнесмен? Це людина, яка має одну основну ціль — отримувати якомога більше прибутку. І коли він досягає монопольного становища, його вже ніхто не обмежує в тому, щоб отримувати свій прибуток. І він будує свою діяльність, як монополіста, виключно так, щоб його дохід був максимально великим.

Тоді у нас з’являються великі ціни. Тоді у нас одразу припиняються інвестиції у розвиток, у якість — ми все одно купимо товар цього бізнесмена, бо він монополіст. Відповідно, він зацікавлений в тому, щоб продавати його за будь-яку ціну, поганої якості і так далі.
Якраз результат монополії — це високі ціни, погана якість і повне зупинення ринкового розвитку.

Але існують ситуації, коли без монополії неможливо. Наприклад, Укрзалізниця у нас одна, так? Чи постачальники газу, чи постачальники електрики. Чи все ж таки не зовсім?

Так, дійсно, є ситуації, у яких взагалі не може бути конкурентів. Ми їх називаємо "природні монополії". Це коли немає сенсу протягати дві труби або дві електромережі. Тобто це не буде навіть технологічно працювати.

І в таких ситуаціях, на жаль, коли держава не може встановити конкуренцію, змагання, вона вимушена брати на себе функцію ринку і повністю регулювати діяльність цих монополій. Для цього в державі створюється регулятори.

Це у нас Національна комісія, яка займається енергетикою, це може бути Національна комісія, яка займається зв’язком, це Міністерство інфраструктури, яке займається транспортними монополіями певними природніми, і так далі.

І що відбувається? Держава встановлює, за якою ціною ця природна монополія може продавати товари. Держава встановлює вимоги до якості і постійно їх перевіряє. Держава може встановлювати, куди цей бізнесмен має витратити гроші, — наприклад, як з Обленерго. Держава встановлює: для прикладу, ви 5 чи 10% обов’язково маєте витратити на модернізацію і потім ми прийдемо до вас і перевіримо, чи витратили ви туди ці гроші.

От якраз якщо говорити про потенційно конкурентні ринки — там завдання держави робити все, щоб конкуренція була якомога більш активною і чесною.

Там працює Антимонопольний коментет.

Антимонопольний комітет, так. Це робота Антимонопольного комітету.

А там, де природні монополії — це…

Це регулятори. Профільні регулятори. І там вони виконують завдання, які мала виконувати конкуренція, і слідкують за тим, щоб все було добре.

Перед тим, як поговорити на іншу тему, давайте послухаємо опитування на вулицях Києва. Ми спитали людей, хто такі олігархи, як вони розуміють цей термін. Різні думки. Все ж таки, хто такі олігархи? Це просто заможня заможня людина, яка має мільйони, чи є якісь інші ознаки? Кого ми називаємо олігархами?

Олігарх — це це обов’язково бізнесмен, це перше. А це означає, що все, що він робить, — робить з однією основною метою заробляти якомога більше. Чому олігарх — це окремий вид бізнесмена? Олігарха від бізнесмена відрізняє те, що він для того, щоб заробляти більше, має дві можливості.

Перша — це зайти до кожного з нас в домівку і розповісти свою позицію з того чи іншого питання, нав’язати якогось свого політичного лідера і так далі. Це здебільшого телебачення. Тобто, коли олігарх має популярний телеканал. Потім, із подальшим розвитком технологій, я думаю, що це будуть й інші види медіа. За допомогою телебачення він може впливати на нашу позицію, як виборців, які впливають на політиків.

І друге, що має олігарх — такого, що не має звичайний бізнесмен, — це монополія у стратегічно або соціально важливих секторах економіки. Що це означає? Ця монополія дозволяє йому робити дві речі: з одного боку, з кожного з нас збирати олігархічний податок. Тому що соціальний або стратегічно важливий товар споживаємо ми всі. Для прикладу: газ, електроенергія, вода і так далі. Кожен з нас платить якусь свою копієчку за це цьому олігарху. А друге — ця монополія на соціально або стратегічно важливий товар дозволяє олігарху за необхідності тримати владу за горло.

Тобто якщо влада, не дивлячись на те, що в нього є телебачення, що він впливає на виборців, захоче прийняти якесь невигідне для нього рішення, яке зменшить його дохід, або не захоче збільшити його дохід, що він має намір зробити. Він може, для прикладу, припинити виробництво цього товару. І це приведе країну до гуманітарної катастрофи, коли не буде води, або не буде світла, або не буде газу. І тоді влада вимушена йти йому на поступки.

Це було у США 100 років тому. Коли той самий Джон Морган зі своїми колегами влаштували відсутність вугілля протягом тривалого часу у Сполучених Штатах Америки. І люди вже почали грабувати вантажівки з вугіллям для того, щоб мати можливість опалювати свої оселі і так далі. І тоді у це все втрутився президент Теодор Рузвельт.

І це ми бачили в Україні в певні періоди часу, коли у нас починається, для прикладу, дефіцит електроенергії. І ми вимушені йти до держави-агресора і звідти її імпортувати. Або коли у певний час у нас був дефіцит хлору на водоканалах. І на деяких водоканалах залишалося хлору на лічені години. І всі водоканали, вся влада вже почали…

Треба пояснити, що це хлор, який необхідний для очищення води, щоб вона була питною. Тобто без очищення воду неможливо вживати. А в даному випадку це необхідний компонент для очистки.

Так. Ця вода просто перетворюється на отруту без хлору.

Тобто якщо подивитися на соціально і стратегічно важливі галузі і на телеканали, можемо одразу виявити, хто у нас ці люди, олігархи.
Якщо ми говоримо про електроенергію — це олігарх Ринат Ахметов і його медіагрупа Україна. Якщо ми говоримо про хлор, і, до речі, ще й бензин, нафтопродукти, — то це Ігор Коломойський і його медіагрупа 1+1. Якщо ми говоримо про газ, без якого ми також жити не можемо — то це олігарх Дмитро Фірташ, на якого нещодавно наклали санкції, і його партнери Бойко (Юрій Бойко, — ред.) та Льовочкін (Сергій Льовочкін, — ред.) і їхня медіагрупа Інтер.

І є стратегічно важливий товар — це колеса для Укрзалізниці, без яких Укрзалізниця не може функціонувати, і товари і люди не будуть перевозитися, це також буде катастрофою для України. Там ми бачимо олігарха Віктора Пінчука і його медіагрупу ICTV.

Всі разом вони мають, з одного боку ці монополії на соціально і стратегічно важливих ринках, а з іншого боку — спільно їхні медіагрупи мають 70% медіаринку, телепростору, переглядів. І це дозволяє їм заводити своїх президентів на Банкову, заводити свої депутатські групи в парламент і так далі.

Ось ці чотири медіагрупи — це вже ознака монополії?

Це колективне монопольне становище. Тому що монополія може бути двох видів: крім того, що вона є природня і не природня, вона ще може бути двох видів. Монополія, коли ми маємо одну компанію, яка контролює ринок. Або монополія, коли у нас є обмежена кількість компаній, які спільно контролюють ринок.

І ось, за українським та західним антимонопольним законодавством, 70% ринку на чотири компанії — це вже колективна монополія, яка дозволяє їм вчотирьох керувати цим ринком і встановлювати на ньому умови.