Піти в ЗСУ – це емоційне рішення, але якби я цього не зробила, то не пробачила б собі, – волонтер Леся Литвинова

Перш за все, пані Лесю, ви захищаєте зараз нашу державу, обороняєте нас усіх. За це вам величезна подяка. І хочеться у вас поцікавитися: що ж для вас означає незалежність?

Колись давно-давно я працювала на телебаченні. Багато років тому я була режисером, непоганим режисером, і ми знімали документальний проєкт про бійців УПА. Один з героїв, з яким ми писали велике інтерв’ю, сказав мені: ви не розумієте, що таке незалежність, ви її не виборювали, вам її принесли в дзьобику – і ви її втратите. Тоді я не розуміла, про що він говорить. Але з початку Майдану, потім з початку війни, бо війна почалася не зараз, вона почалася вісім років тому, майже щодня я згадувала його й про що він казав. Незалежність неможливо отримати в дарунок, її треба вибороти. І зараз це та ціна, яку ми всі сплачуємо за те, що в нас є.

Ранок 24 лютого цього року як для вас розпочався?

Насправді в мене ранок розпочався вночі, бо ще з вечора один мій давній знайомий з тієї країни, яку ми не будемо більше називати вголос, написав мені точний час, коли полетять ракети. Ми дивилися кіно з чоловіком. Я кажу: слухай, тут москаль написав, що в нас буде повномасштабна війна. Він склав ноут, ліг собі в ліжко й каже: все, я спати, бо війна – а я втомлений. І дійсно заснув. А я до того часу, який був призначений як «час Ч», сиділа дивилася новини, чекала, чи буде, чи не буде. Я до останнього не вірила, що буде так. Коли дійсно почула перші вибухи, у соцмережах появилося «Війна», «Гупає», «Війна» тощо, я зателефонувала своїм старшим дітям. Вони в мене живуть окремо, сказала, щоб вони збирались і треба, щоб вони їхали до мене. На той час мені здавалося, що це найрозумніше, що я можу зробити в цьому житті. Бо кілька років тому я продала квартиру в Києві, ми купили будинок за містом, великий будинок з величезною ділянкою, щоб усім було зручно й затишно. Це навіть не село, це малесенький дачний кооператив. Я була впевнена, що нікого там не буде, нікому він не треба, він не на основних шляхах, там буде тихо. Це була величезна помилка. Але про це я дізналася пізніше. Одна з моїх доньок приїхала, одна разом із чоловіком і дітьми вирішили їхати в іншому напрямку. Ми з чоловіком дочекалися, поки всі зберуться, і поїхали у Фонд, бо розуміли, що ми будемо зараз вантажити медиків нон-стоп. Діти залишилися вдома. Найменшій дитині тоді було півтора рочку, вона ще була на грудному вигодовуванні, я її покормила. Сказала, що ми повернемося ввечері, сидіть, усе буде гаразд. І ми поїхали. Ми не змогли повернутися ввечері, тому що останні, хто до нас доїхали, в офісі були вже вночі й неможливо було все це спинити. А наступного дня ми не змогли вже доїхати – бо мій чудовий будиночок знаходився біля Димеру, а два найближчі більш-менш великі населені пункти – це Димер з одного боку й Гостомель з іншого.

Діти лишилися під окупацією. Коли ми 25-го це усвідомили, ми віддали ключі від офісу виконавчому директору, взяли паспорти й пішли до військкомату… Приблизно так я й опинилася там, де я зараз є.

Пані Лесю, ви сказали, діти лишилися під окупацією. Коли ви змогли їх забрати? Чи, можливо, хтось інший зміг це зробити? І що сталося з вашим будинком? Ви сказали, що він там «був»…

Ні, він там є й зараз, він цілий, там зовсім трошечки десь поприлітало, але не зачепило нічого життєво важливого. Дітей не я змогла забрати, діти виходили самостійно. Вони провели там майже три тижні. Була домовленість у місцевих з тими орками, які стояли там, що дадуть можливість вийти хоча б частині людей. Це були жінки, діти. Міст на Демидів уже був зірваний, вони йшли водою. Зв’язку майже не було. Коли з’являвся зв’язок, я їм казала: усе буде гаразд, вас ніхто не буде чіпати, нічого не лякайтеся, у нас будинок міцний. Він дійсно міцний… А вони втішали мене, казали, все гаразд, не хвилюйся, ми тут граємося, у нас свічки. Нічого немає – електрики немає, газу немає, їжі немає, бо я ніколи запаси не робила. Десь собаки притягли косулю, яка підірвалася на чомусь. Поділили – вони там були не одні в цьому кооперативі, там ще були люди. І от з’являється зв’язок, і вони мені кажуть: треба швидко приймати рішення, якщо йти, то прямо зараз. Знаєте, як страшно, – бо ж ти нічого не можеш зробити. Я кажу: ідіть. Вони кажуть: телефони вимикаємо, сказали телефони з собою не брати, бо все одно заберуть. Зникає зв’язок, і за пів години, коли я точно знаю, що вони зараз точно там, з’являються по всіх стрічках новини, що відкрили вогонь по людях, які йдуть через міст, через Демидів. Там загинуло кілька людей, мої цілі. Я вам не можу передати, що відчуваєш, коли геть нічого не можеш зробити.

Нам дійсно складно навіть уявити, що може відчувати мама п’ятьох дітей, яка не може нічого зробити.

Ви не можете уявити, і ніхто не може уявити, і зараз і я не можу уявити, що все це було насправді. Наступного дня вони поїхали до моїх знайомих у Луцьк, багато часу провели там. Зараз вони повернулися до Києва, вони з бабусею й дідусем, але я розглядаю варіанти, що може трапитися таке, що треба буде з Києва їхати. Незважаючи на те, що Київ зараз – одне з найбезпечніших міст, які є в Україні.

Це дуже велике щастя, що вашим діткам вдалося врятуватися, ми дуже раді, звичайно, що вони в безпеці. Скажіть, ви, як мама: перш за все у жінок виникає материнський інстинкт захистити своїх дітей. Але ви 25 лютого ухвалили рішення йти до військкомату. Це й було вашою мотивацією – вигнати загарбників з землі, щоб захистити дітей?

Перш за все це було не про державу. Чесно. Це було про моїх особистих – і потім про державу. Бо немає нічого в світі, що може бути дорожчим, ніж вони. Я сподіваюся, вони це знають.

Це рішення для вас було більше емоційним спочатку? Чи одразу свідомим?

Ні, воно було більш емоційним. Якби їх не було там на той час, у мене був би час подумати, чи готова я взагалі брати зброю в руки. Я не молода людина. У мене не дуже міцне здоров’я, я маю досить великі проблеми зі спиною та, давайте казати чесно, вікові. Я була досить ефективною на своєму місці. І мабуть, більше користі від мене було б, якби я лишилася у Фонді й займалася допомогою іншим, у тому числі армії. Але на той момент, коли я це рішення приймала, воно було єдине для мене правильне. І я ніколи собі не вибачила б, якби зробила якось інакше.

Ваші думки про війну та реальність, яку ви побачили вже на практиці, відрізнялися чи все ж таки певний збіг мав місце? За фахом ви режисер документальних фільмів, працювали в цій галузі багато років, потім багато років займалися волонтерською й громадською діяльністю. І все ж таки, до війни ви були готові чи те, що ви побачили там, вас вразило більше, ніж ви очікували?

Війна триває вісім років. Я її вже бачила. Нічого нового для себе я не дізналася про те, що відбувається. Її стало більше, вона стала агресивніша, але це війна, яка йде з 2014 року, нічого нового не відбувається.

Чи була Україна готова до війни?

Як ви вважаєте, чи була Україна готова до того, що відбувається? Адже справді, війна 8 років, утім не завжди ми можемо говорити про те, що ми достатньо готувалися, достатньо виділяли коштів на Збройні сили України. Чи готові ми були до повномасштабного вторгнення, саме армія?

Звичайно, ми не були готові – на всіх рівнях. Я навіть не буду коментувати, що робило наше керівництво. Будувати дороги – то добре, знімати відосики – то добре. Але всі розуміли, що одного дня таке трапиться. Але всі дали собі можливість відкласти це кудись подалі. Навіть ті, хто жив цією війною багато років. Усі знали, що це буде, але майже ніхто не готувався. Серед тих, кого я знаю особисто, це були одиниці. А на рівні держави – ви ж усе знаєте, що було на рівні держави: ми чекали шашлики, напевно.

Якщо говорити не про армію, а загалом про суспільство: ви вже зауважили, що майже ніхто не готувався й не очікував, що повномасштабне вторгнення станеться, попри заяви наших західних партнерів і розвідок інших країн. Усе ж таки зараз як ви вважаєте, суспільство наше розуміє, чому виникла російська агресія, які причини основні й чинники? Історія й фідбек певний – уже є така свідомість в українців чи все ж не на всіх рівнях?

Не чекайте від людей більшого, ніж вони можуть відчувати, думати. Значна частина суспільства почала дивитися на все це по-іншому.  Але люди – то є лише люди. І завжди є ті, кому однаково, при якій владі жити, ті, які не в змозі мислити ширше, ніж свій город або лавочка біля під’їзду.  У будь-якому суспільстві це нереально, аби всі як один розуміли, що відбувається, всі як один вивчили історію й були військовими експертами. Так не буде. Але суспільство значно подорослішало буквально за пів року.

Які висновки, на вашу думку, щодо росіян загалом – не до росіян-військових, а до росіян цивільних ми маємо зробити нині? Чи підтримуєте ви тезу про те, що «гарний росіянин – мертвий росіянин»?

Я вважаю, що головне, що ми маємо зробити, – це не перетворитися на них. Це війна не територій, не країн, це війна світоглядів. І для мене дуже важливо залишити свою душу не такою, яка вона в них, якщо вона в них є. Ні, я не готова вбивати кожного. Щодо людини, яка прийшла зі зброєю на мою територію, у мене немає жодних сумнівів, що з нею робити. Але вбивати жінок, дітей, стареньких на їхній території  – це не про мене, і, я сподіваюсь, ніколи про мене не буде.  Я також сподіваюся, що більшість людей зможуть переступити через той чорний біль, через ту величезну ненависть, яка в них є. Не заради них, вони цього не варті. Заради себе. Інакше, якщо ми станемо ними, вони переможуть у будь-якому випадку, навіть якщо ми дійдемо до Москви або Владивостока.

А ми дійдемо?

Подивимося. Ми переможемо у війні.

Що для вас, до речі, перемога?

Якщо ми кажемо про території, Крим – мій, Донецьк – мій, Луганськ – мій. Мені не треба зайвого. Це моя країна, вона має бути такою, як вона була. Якщо казати про наше суспільство, я вважаю, що всі мають зробити величезні висновки  і ми маємо ніколи не допустити цього знову. Має бути рів із крокодилами, паркан до неба – що завгодно, ми ніколи не маємо бути більше близькі. А що стосується нашого сусіда – а давайте казати чесно, двох сусідів, – я би бажала бачити, як ці країни рухнуть, але самостійно.