По який бік?

Автор: Фібі Пейдж
Переклад Ніни Мюррей

Однак саме в Україні у 2014 році Кремль випробував цю тактику гібридної війни. Учитися в України стало екзистенційно важливим для світу. Цей текст написаний у рамках Української лабораторії – онлайн-резиденції для авторів та авторок із Великої Британії та України, яку проводив Український інститут в Лондоні у партнерстві з Українським ПЕН та Українським інститутом за підтримки Британської ради в рамках Сезону культури Велика Британія/Україна. 

Ніби вражена блискавкою, обпалена кора розщеплюється, скручується і вигинається химерними, неприродними формами. На неї страшно дивитись. Я підозрюю, що скульптор цього і прагнув.

"Цю річ я зробив для України", — каже мені Пітер. Щоліта цей учитель мистецтва на пенсії влаштовує виставку своїх робіт. Цього року виручені кошти підуть до місцевої благодійної організації, яка опікується біженцями.

Кімната захаращена картинами, постерами та особистими речами Пітера. Жоден клаптик стіни чи підлоги не залишився порожнім. Ми стоїмо пліч-о-пліч, розглядаючи його останню роботу. Позаду скульптури "для України" висить малюнок пером: тонкий нарис голуба огортає виразний символ, знайомий і далекий водночас, символ сидячих протестів і маршів, що відбувалися задовго до мого народження. Я вдивляюся у знак миру. Ніколи раніше не помічала його троїстої форми. Тепер я бачу тризуб, перевернутий і взятий у коло.

Пітер відслідковує мій погляд. Посміхається. "Як можеш здогадатись, я такий собі пацифіст."
Обертаюся до нього. "Тобто ви проти того, щоб Україні було надано зброю?"

Пітер далі посміхається, але не відповідає. 

*

"Тут не прийнято говорити про війну. Щойно чують, звідки я, люди якось відсторонюються. Будь-яка розмова одразу обривається".

Саша дивиться собі на коліна. Крихітна вебкамера стискає простір між її обличчям і ноутбуком, скорочуючи цей останній відрізок відстані між нами. 

"Іноді я відчуваю сили і мотивацію, щоб продовжувати говорити про війну. В інші дні мені здається, що мій голос нічого не вартий. Я продовжую кричати, але ніхто не слухає. Наші союзники надсилають нам обмежені поставки зброї. Рівно стільки, щоб ми могли дати відсіч ворогові. Але недостатньо, щоб повернути наші території. А заклики до України віддати частину своєї території… це руйнує все, у що я вірю".

Ми говоримо за кілька днів після того, як черговий "експерт" опублікував статтю із саме такою пропозицією. У західних ЗМІ циркулюють десятки схожих постулатів, які наївно стверджують, що постачання зброї в Україну затягне війну.
"У країні, де я зараз живу, уряд дуже голосно виступає щодо кожної дрібниці щоденного комфорту громадян. Вони не розуміють, що у нас в Україні було таке саме щасливе життя до повномасштабного вторгнення. Вони й гадки не мають, яким крихким є їхній комфорт".

*

На виставці відвідувачі смакують вино й говорять про те, як чудово, що мистецтво може послужити такій благій меті. У них вигляд людей, які почуваються надзвичайно комфортно.

Раніше я ходила сюди на щотижневі заняття до Пітера. Усе ще чую його "вчительский" голос: він виголошував авторитетні настанови коротко і хвацько, походжаючи від одного мольберта до іншого. 

"Насолоджуйтеся неоднозначністю", — було однією з його улюблених настанов. "Чорного кольору не буває, бувають лише різні градації тіні". Як і більшість учителів мистецтва, Пітер забороняв своїм учням змішувати кольори з чорним. Нам безкінечно роз’яснювали тонкощі ефектів світла й темряви, як розтерти вугілля для створення ідеально градуйованої тіні. 

Пітер учив нас "користатися негативним простором" — простором навколо та поміж об’єктів зображення. Улюбленим прикладом, який Пітер наводив новим студентам, була ваза Рубіна — оптична ілюзія, в якій вигини вази можна побачити як контури чола, носа та рота, так що ціле зображення перетворюється на два профілі, що витріщаються один на одного. 

"Негативний простір, — вів далі Пітер, — визначається виключно через його відношення до предмету, який він оточує. Він не має власних визначальних рис, але око запрошує розум заповнити порожнечу".

*

"Я вже втомилася виправляти колег, що вживають слово "конфлікт"", — каже Саша. І вигляд вона має утомлений. Дивиться додолу. Зморшки навколо очей, прописані інстинктивними бажанням посміхатися в будь-якій ситуації, підтоплені болісною синявою, кольору тривоги та виснаження. 

"Мені набридло слухати всі ці їхні теорії. США те, НАТО це. Не все залежить від їхніх академічних дебатів. Ми боремося за своє існування. Український прапор на аватарці не дає права верзти всілякі нісенітниці".

Щось нове спадає Саші на думку, і вона посміхається. 

"Ти бачила той твіт? Той, що запитує, чи ми всі усвідомлюємо, "як усе кепсько в Німеччині"?"

Я пригадую цей пост, поширений і висміяний багатьма.

"Звісно, я розумію, що люди стурбовані зростанням цін і перебоями у постачанні енергоносіїв. Але скаржитися на те, як важко жити в Німеччині, а потім говорити, що це все через те, що відбувається "в Україні" — хеллоу! Ми не просили, щоб нас почали вбивати! У нас також усе "кепсько". Смішно, наскільки людям бракує саморефлексії".

Ми жартуємо про "Westplaining" — про експертів і вчених, які поблажливо роз’яснюють ситуацію у Східній Європі. У Саші заразливий сміх, ідеальна протиотрута від усього лайна, що забруднює наші стрічки новин. Кажуть, що українці є чи не найбільш "прищепленим" проти дезінформації народом у світі. Я дивуюся гумору, який підсилює Сашин природний імунітет.

*

Виходжу з виставки разом із Керол. Вона цікавиться, що я думаю про Пітерову скульптуру "для України". Я пригадую нашу коротку розмову. Точніше, пригадую, як Пітер промовчав у відповідь на моє запитання. Різкий дисонанс того моменту вражає мене наново. 

Керол на хвилю замислюється, тоді питає:

"А ти була по який бік?"

"Тобто?"

"По який бік від Пітера? Ти ж знаєш — він глухий на ліве вухо".

*

Те, що ми обираємо розповісти, не менш важливе, ніж те, що ми пропускаємо. Пітер не відповів на моє запитання, тому що не почув мене. Я не можу знати, чи він проти озброєння України, але з його мовчання я — а з мого переказу й моя аудиторія — зробили висновок, що Пітер насправді проти військової підтримки. 

Наративи російської пропаганди створюються з того, що пропущено. Коли пропагандисти посилаються на "референдуми" чи "волю" народу, вони не згадують про фальсифікації голосування, переслідування та жорстоке залякування, які супроводжують так звані референдуми. У той час як дискусії про культуру та історію всіяні такими прикметниками, як "спільний" і "братський", таких формулювань, як "насильство", "культурні репресії" та "примусова асиміляція" ніде не видно. Ці лакуни підтверджують вислів історика Рональда Сюні про те, що першою жертвою війни є не лише правда, але й "усе, що залишилося поза увагою". 

У фальшивих наративах про історичну "єдність" росіян і українців стираються визначальні деталі та панує негативний простір. "Об’єкти" малюються відносно "суб’єкта". Пригноблений визначається своїм ставленням до гнобителя, але цей ключовий контекст навмисно опущено. Глядачам залишається "заповнювати порожнечу" самотужки. Ті, хто не знайомий зі століттями російського колоніального насильства проти України, покладатимуться на власні знання, щоб заповнити ці лакуни. Від реалізму старої школи до радикального пацифізму — вони застосовуватимуть застарілі теорії міжнародних відносин, щоб пояснити російську агресію способами, які мають для них сенс. Або ще гірше — вони купляться на альтернативні версії "історії", які так охоче пропонує кремль.

*

На жаль, цей негативний простір, який є визначальним для російської пропаганди, продовжує впливати на наративи західних медіа. Найбезпосередніше це відбувається на рівні мови. 

Слова "конфлікт" чи "війна в Україні" прибирають агресора з поля зору. Роблячи це, вони стирають будь-яке звинувачення чи визнання відповідальності . Наївні гасла на кшталт "Ні війні", як правило, написані російською мовою, перетворюють на зброю пацифічні наративи, які використовує російська пропаганда, щоб стерти різницю між добром і злом, перевизначити цінності та посіяти сумніви в правді. "Ні війні" не вказує, яка це війна, хто є агресором і що з цим можна зробити. Така мова тішиться сірим простором, градуйованим відтінком — навмисною, небезпечною неоднозначністю.

Мова також заплутує питання суб’єктності. Вираз "війна в Україні" прибирає з поля зору агресора, а такі фрази, як "війна за Україну" зводять невиправдані дії Москви до "проксі" війни між росією та зовнішніми акторами. Усі ці виправдання про "розширення" НАТО або "провокації" путіна Заходом наділяють зовнішніх акторів повною мірою суб’єктності, тоді як активне бажання суверенної країни приєднатися до міжнародних альянсів і її право це зробити залишається непочутим. Одні дивляться на оптичну ілюзію Рубіна і бачать вазу як предмет зображення, тоді як інші бачать лише безпредметний негативний простір між двома обличчями. Метафорично кажучи, обличчя, на думку пересічного Westplainer’а, є справжніми "суб’єктами" зображення, а ваза — "об’єктом", "буферною зоною" між двома більш значущими гравцями.

Тим часом, як би ви не сприйняли оптичну ілюзію Рубіна — бачите ви спершу вазу чи обличчя, або вже стільки вирячуєтесь на той дурний малюнок, що геть забули, що першим впало в око, — ви розглядаєте двомірне зображення ззовні. Той факт, що ви бачите вазу і два обличчя є неодмінним наслідком того, що ви стоїте "поза кадром". Ваше сприйняття зумовлене вашою фізичною позицією.

Найвагомішим "негативним простором", який домінує у фальшивих наративах про Україну, є відсутність українських позицій.

*

Саша тягнеться по напій. У склі на мить заломлюється відображення її нігтів, яскраво нафарбованих синім і жовтим кольором.

"Я б не назвала це позитивом від війни, звісно, але зараз я так багато дізнаюся про Україну, про нашу історію та культуру. Я зрозуміла, якою суб’єктивною може бути історія".

Більшість із нас усвідомлює обмеженість знань. Ми визнаємо, що наше сприйняття опосередковане, обмежене відстанню і формується контекстом. Багато іноземців тепер усвідомлюють необхідність надавати пріоритет українським голосам в обговоренні війни, і з огляду на те, що мільйони українців діляться своїми історіями в соціальних мережах, важко знайти причини цього не робити.

Кремль, з іншого боку, виробляє ці причини безупинно. Шантажуючи уряди газом і зерном, запускаючи ботів, що наповнюють наші новинні стрічки дезінформацією, росія націлюється на наші слабкі місця у відчайдушній спробі розколоти єдність Заходу. А ще кремль радо вітає будь-яку незгоду серед західних лібералів і постійно скаржиться на заклики прислухатися до українців. Він посміхається, коли ліві пацифісти відстоюють невтручання замість захисту свобод, і лютує, коли ті, хто несе тягар такого лицемірства, викривають його внутрішнє протиріччя: умиротворення (як показує найкоротший екскурс у недавню історію) тільки заохочує ескалацію — але ті, хто його пропонують, рідко опиняються на лінії вогню нової російської агресії. Як слушно вказують журналісти, що ведуть репортажі з-за цієї лінії, пацифізм є привілеєм тих, хто не живе з війною і має змогу вільно визначати власну долю. Нехтуючи визначенням наших позицій — фізичних та інших — ми, спостерігачі, потрапляємо в руки пропагандистів.

Бувають моменти, коли суб’єктивність не потрібна; коли екзистенційну загрозу слід визнати тим, чим вона є, коли зло треба назвати злом, а будь-яку двозначність чи "градуйовану тінь" рішуче відкинути. Поки російська пропаганда намагається заманити нас у приємніше царство невизначеності — "ну ми ж, звичайно, ніяк не могли цього передбачити…?" — ми повинні прийняти незручну правду: ігнорування українських голосів у минулому сприяло тому, щоб ми опинилися там, де є сьогодні. Лише слухаючи та запам’ятовуючи, ми можемо впевнено викривати колоніальну агресію; можемо побачити сутність актів тортур, зґвалтувань і різанини, вчинених росією; ми можемо описати намір знищити певну групу людей словом, яке ніхто не хоче чути.

Мстислав Чернов, Зруйноване місто Буча, Київська область, Україна. 6 квітня 2022 р. 
*
"Моє рідне місто минулого тижня бомбили", — каже Саша. Тоді зупиняється. "Я того дня мала велику подію на роботі. Намагалася не думати про друзів, родичів, саме місто. А тоді якийсь чолов’яга запитав мене, чи правда, що в Україні ще триває війна? Я просто вухам своїм не могла повірити. В той момент я зрозуміла: хочемо цього чи ні, але ми повинні й далі говорити про війну. Бо щойно припинимо — все, тої самої секунди світ залишить нас позаду".

Я згадую перші сторінки газет останніх кількох місяців: вторгнення — шок; масові вбивства — гнів; військові злочини — безпорадність; більше військових злочинів — утома; інфляція… — мовчання. "Швидкість, з якою люди звикають до цих заголовків… у мене перехоплює подих", — говорить Саша про людей, які опинилися на окупованих територіях. Слова котяться швидше і швидше. 

"Я прийняла маму з донькою із Маріуполя. Найжахливішою річчю, за їхніми словами, були не вибухи, не братські могили і навіть не частини людських тіл, що лежали на дорогах. Найстрашніше було жити без доступу до інформації. Ви в пастці, зв’язок обірвано, жодних новин ззовні. Ви не знаєте, чи живі ваші родичі, чи загинули. Все, що вам залишається, — це сподіватися, що українські війська прорвуться і врятують тих, хто ще живий. Та росіяни розбомбили телефонні лінії і взяли під контроль радіо, тому все, що ви чуєте, — це їхня брехня. І коли вони кажуть: "Ви оточені, ніхто не прийде вас рятувати, у вас немає іншого вибору, окрім як здатися", — дізнатися, правда це чи ні, просто неможливо". 

Саша переводить подих. "Це психологічні тортури. Вони позбавляють людей інформації, змушуючи їх підкорятися, чекаючи, поки вони зламаються".

*

У гіперонлайн-світі, звідки більшість із нас віддалено спостерігає за розгортанням війни росії проти України, немає недоступної інформації. Але мати доступ недостатньо. Найважливіше — те, що ми вирішимо робити з цією інформацією.

Читаючи чернетку цього тексту, подруга з Британії запитала: "Що це за слово, яке ніхто не хоче чути?". Виявилося, що я потрапила в пастку власного досвіду, вважаючи, що стрічка твіттера в інших, як і в мене, заповнена одним словом: "геноцид". Хіба подруга не чула про послідовне заперечення кремлем української ідентичності, про фільтраційні табори, у які депортують українців, або про те, що путін відкрито підбурює до знищення українців як народу? "Я слухаю новини, — відповіла вона. — Але це так важко. Іноді я їх вимикаю".

Як і в оптичній ілюзії Рубіна, уся необхідна нам інформація перебуває на видноті, але наше око часто дивиться повз неї. Незалежно від того, чи намагаємося ми розрізнити форми, чи просто вирішуємо їх не бачити, найголовніше витає в невизначеному негативному просторі, що дозволяє нам визнати його наявність, одночасно відволікаючи від нього увагу.
Ці сліпі плями дозволяють нам займати суперечливі позиції і тішитися власною невизначеністю: просити миру, але відмовлятися надати озброєння; називати себе союзниками і відмовлятись почути, що нам говорять.

Розповіді очевидців з України, їхній досвід спонукають нас відмовитися від узвичаєного і поглянути на події з іншого боку. На скульптуру Пітера було важко дивитися, бо Пітер знає, що на страшні речі дивитися страшно. І коли ми перевантажені занадто великою кількістю однакових історій, то вимикаємося. І путін розраховує на це — на втому ЗМІ, на нашу неспроможність чути — а вона набагато потужніша за будь-яку пропаганду. Єдині ліки від цих інформаційних катаракт — не перевірка фактів, а готовність чути.