Галактика Баха

– Ось поглянь, – я торкав струну на гітарі. – Один звук – одна зірка. Акорд із трьох звуків – це сузір’я. Якщо ми візьмемо невеличкий твір, він дорівнюватиме Сонячній системі, де всі планети доладно танцюють довкола центру. А склавши докупи всі Бахові кантати, меси, концерти, Страсті і так далі, ми отримаємо цілу галактику Баха, в якій повно зірок звуків. Думаю, для астронома музики із сучасним потужним комп’ютером не становитиме проблеми порахувати їх усі!

– Зірками треба милуватися, а не рахувати їх, – серйозно сказав малий.

Багато води в нашому Сейму спливло з часу тієї розмови. І ціла вічність проминула від благословенного дня, коли я вперше почув твори Баха, – і вони торкнули мене, зупинили, заворожили. Це було на останніх у житті канікулах, у червні 1979 року, коли пишно квітував білосніжний вельон півоній, а польське радіо транслювало твори найважливішого композитора в історії музики. Я вчив польську мову і вчив Баха, відтоді вже не розлучаючись з улюбленим Майстром. Навіть в армії з її добровільно-примусовим мінімалізмом вдавалося за допомогою солдатських хитрощів під'єднатися до далеких (позаземних?) радіостанцій, які несли світло зірок галактики Баха, і протягом нічних чергувань спрагло пити живу воду класичної музики. Якраз ті чування й допомагали перебути неволю, гідно витримавши навалу фізичних та психічних перенавантажень.

Невипадково, отже, що моя перша публікація в альманаху "Вітрила-1987" називалася "Сполохи (На тлі 45 хоральних прелюдій Йоганна Себастьяна Баха)". Як і те, що ім’я Баха – найуживаніше в усій моїй творчості, як у прозі, так і в поезії. 

Читайте також: Війна як піст

Наприкінці 1990-х, коли хронічно бракувало найнеобхіднішого, в моїй Келії все-таки була касета з "Бранденбурзькими концертами". Вечорами приходив покійний уже тепер приятель, поет Володимир Кашка, ми заварювали огидний, бо найдешевший на світі, зате неймовірно міцний чай, і мовчки, серед глибоких снігів та яскравих грудневих зірок побожно слухали Бахове вчення. Про неспростовну присутність Бога в людському житті. Про те, що кожне лихоліття рано чи пізно закінчується. Про раптові відповіді на наші молитви й чудеса, про які краще нікому не розповідати, бо висміють і все одно не повірять.

Я не розумію людей, які слухають музику фоном, готуючи страву на кухні або читаючи книжку чи дивлячись телевізор. Вони слухають – і не чують. Авжеж, на пробіжках, у маршрутках я теж слухаю транс, божевільно швидкі ритми якого додають завзятості й витривалості, однак Баха так не слухають. Для Баха потрібні зосереджені чування і вчування, благоговіння й шанобливе схиляння, в цілковитій тиші, притаманній неспростовній присутності священного.

Звісно, що, окрім Баха й трансу, я люблю й іншу музику. Самозабутні сесії з симфоніями Гайдна не раз витісняють драматичні й романтичні бурі Бетговена, а на зміну їм приходить щемкий плач Дідони з опери Перселла або вмиротворений неземним спокоєм клавесин Фрескобальді, під смарагдові звуки якого так люблять танцювати ангели, або ж скрипковий сон сонат Кореллі, або велич "Месії" Генделя. Проте, коли з’явився інтернет, а вслід за ним Spotify, стало зрозуміло, що весь цей океан музики неможливо випити одним ковтком, принаймні протягом одного людського життя, хоч як старайся. І тоді знову довелось повертатися до вимушеного мінімалізму. Я зупинився на Майстрові.

Читайте також: Українське хюґе

Звідтоді майже щосуботи протягом семи років і п’яти місяців я влаштовував собі музичний шабат. Це була відмова від прослуховування будь-яких інших записів на користь 171 диска повного зібрання Баха. Добірне ґроно виконавців, понад дві сотні кантат (їхнім виконанням диригував Гельмут Ріллінг, жартома прозваний Папою Баха), Страсті за Матеєм тощо. Я летів крізь галактику Баха, радісно впізнаючи окремі зірки та сузір’я, з якими зустрічався раніше, я вдячно, часом зі сльозами на очах, слухав ці голоси й інструменти вдома і на морі, у горах і в поїздах, не раз під акомпанемент та і завивання сирен повітряної тривоги. Це дивне відкриття: так само як сутність світла сповна присутня у найдальшій зірці й у світлячку на долоні, геній Баха присутній у кожній написаній ним ноті. Коли залишалося зовсім небагато, власне, у передостанньому томі, я завис на невеличкій сонаті для віоли де гамба та клавесина. Я не міг розлучитися з тим Анданте, цілий тиждень слухаючи його на повторі, і саме воно здавалося квінтесенцією Бахової музики. 

Чи тільки Бахової? "Людська позиція, виявом якої стала класична музика, завжди однакова, вона завжди ґрунтується на однаковому ставленні до життя і прагне до однакової переваги над випадковістю. Ось вони, риси класичної музики: усвідомлення трагізму людського буття, погодження з людською долею, мужність і веселість. Чи це буде грація менуета Генделя або Куперена, чи доведена до найвищої ніжності чуттєвість, як у багатьох італійців або в Моцарта, чи тиха, зосереджена готовність до смерті, як у Баха, – завжди це якесь змагання, якась мужність, якесь рицарство, і в усьому цьому чутно відлуння надлюдського сміху, безсмертної веселості. Хай це відлуння буде чутно і в наших Іграх, у цілому нашому житті, у наших діях і в наших стражданнях", – писав старий Гессе у "Грі в бісер".

Читайте також: Поет і війна

Страждання не забарились. У жовтні цього року я дослухав усе і відчув себе спустошеним злидарем із безпорадно простягненою рукою. Так, безперечно, я пам’ятаю, що існують інші музичні галактики, окрім Бахової, цілий космос світел і чорних дір, і яких тільки хочеш додекафоній, какофоній та рок-н-ролів. Але галактика Баха... як би це краще пояснити тому маленькому хлопчику – і тому патлатому юнакові, який приголомшено слухає перший у своєму житті твір геніального німця?

– Розумієте, – кажу я, дивлячись на сяйливий пил Молочного пасу над нашими головами, – планет і галактик безліч. Однак ми з вами народилися тут, і тільки ця Земля може називатися нашою батьківщиною. Ось так і з Бахом, який усе життя поруч, наче доля, наче ангел-хоронитель, немов учитель або поклик до святості, яким не можна знехтувати, немовби хтось неймовірно рідний і дорогий, той, кого не може не бути, тобто неначе сам Бог.

Спеціально для Еспресо

Про автора.  Костянтин Москалець, письменник

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.