Київські відьми читають Булгакова

Але уява намалювала мені таке некомфортне середовище рафінованих "карєнних кієфлянок", що я аж  здригнулась від жаху.

Мені на них "по життю щастило", бо ж я навчалась у Києві. Нема чого робити правдивій галицькій родимій відьмі серед роблених москвомовних відьом. І я принципово ніколи не ходила на Лису гору, бо жодні флюїди звідти до мене не долинали.

Власне поклоніння Булгакову й породило цей типаж, який щедро клонує авторка москвомовних "бестселерів" Лада Лузіна і, звичайно, має свій фан-клуб. Однак ніхто не називає її наймістичнішою письменницею України, хоча мені чогось приліпили цей титул, що, чесно кажучи,  дратує.

Я вирішила написати це не для того, щоб вставити свої 5 копійок у тему "Чи викидати нам Булгакова на смітник?" Просто був, є і буде український Київ.  Оксана Забужко свого часу дуже дотепно розправилась з булгаківщиною і ще тоді можна було поставити крапку, але ж держава не відмовилась фінансувати музей і відновити історичну справедливість.

Читайте також: Дамба демократії

Зараз же, попри запеклі дискусії, бо ж Булгакова з його собачим серцем та Ільфа-Петрова на 12 стільцях таки втулили в шкільну програму світової літератури, проти "вандалів-націоналістів" виступили відьми з його музею на Андріївському узвозі й що в них начебто є такі аргументи, проти яких не встоїть Міністерство культури, тим паче, що воно вже кілька місяців без голови, як нещасний Берліоз із Патріарших ставків.

Невідомо тільки, яка Анничка розбила там фляшку з олією. Булгаков зі своїм культовим романом протягнув між Москвою і Києвом сталевий дріт. Бєлую Гвардію можна вже викидати, а от що зробити зі страхом перед відьмами, московськими та кієвскімі? То ж страшна сила, а Вальпургієва ніч уже незабаром - 30 квітня, душевний празник усіх глобалізованих сатаністів. І чи впорається наша ППО  з несанкціонованими польотами москвоязичних відьом – за це треба переживати. Сподіваюсь, що впорається, і позбиває їх усіх до одної.

Я хотіла власне написати про українське бачення Києва українськими письменниками.

Чомусь усі забули про киянина, хай не корінного, Івана Нечуя-Левицького, який створив  яскравий образ Києва у своїх нарисах і повісті "Хмари" - міста, яке бореться проти засилля імперської культури.

Читайте також: Зближення з історією

Цей твір повинен стояти зараз на полиці антиросійської пропаганди поряд з "Кобзарем", як зброя. Його повинні розбирати детально в школі, а не пропихати туди Булгакова через чорний вхід. Щоб українські діти знали, з чим маємо справу й проти чого воюємо, і головне, яких демонів нам треба позбутися у своїй затруєній  великою російською культурою  свідомості. Щоб наші так звані культуртрегери, які закінчували Літературний інститут в Москві чи Вищі сценарні курси, не ковтали слину,  заздрячи  Лімонову, Пелєвіну, Довлатову, Уліцкой, і не влаштовували цирків на дроті у соцмережах, вдаючи з себе Воландів колоніального розливу. Бо лишимось у самій спідній білизні стояти перед своїми палаючими будинками.

А правдиві українські відьми най читають Квітку-Основ’яненка, Стороженка, Франка, Марка Черемшину… Та в нас цілий пласт магічної прози, яка попереджає про наслідки чар: скільки ти забираєш, стільки й віддаєш, бо кількість матерії у Всесвіті незмінна, і це найбільше диво. Правда, лякати ворога, імітуючи магію, - це святе діло. До цього вдавалися всі армії світу, і в музеях можна зустріти, крім рогатих шоломів, ще й крила так званих летючих польських гусарів. Бог простить цей невинний обман, ну, принаймні священник не буде проти відпустити цей гріх.

А без Булгакова повітря в Києві трохи очиститься.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.