Коли українці були щасливими
Для більшості моїх співгромадян такого питання, чи колись українці були щасливими, взагалі не існує
Ніколи не були щасливими, скажуть вони, і заспівають жалісну пісню про вічну недолю, нездатність створити власну державу, гноблення автохтонів та клятих сусідів, з якими не пощастило (певно, інші народи мають кращих). Питання, яке вони можуть сформулювати, але не сформулювали через знищення історичної пам’яті: "Чи будуть українці колись щасливими?". Та як можна відповісти на перше питання, не знаючи власної історії й не маючи українського глобуса перед очима?
Український глобус, який ще недавно можна було придбати у канцтоварах чи в сувенірних крамничках, це символ україноцентричності, заснованої на національному егоїзмі. Все, що шкодить Україні, її національним інтересам, потрібно відкинути.
Національна українська ідея – працювати на винятково українські інтереси, навіть якщо вони не подобаються нашим союзникам. Це реально працює, коли йдеться про визначення національної ідентичності громади чи окремих людей, які переконують, що вони є українцями-патріотами, а насправді є пристосуванцями, які користаються з дуже складного моменту в житті кожної держави – війни.
Перше, що слід пам’ятати кожному з нас — немає жодних братніх народів, є ситуативні союзники, і якщо вони діють на шкоду нашим інтересам, ми повинні заявити про це їм на найвищому рівні: "Перепрошуємо, але нас це не влаштовує, нам це не вигідно, ми повинні дбати за себе. Ви вчинили б на нашому місці так само". І повірте, небо не обвалиться, і не буде торгів на теми угорських шкіл в Україні, коли в Угорщині немає жодної української. І музеїв усіляких булгакових в Києві за гроші наших платників податків.
Національні меншини – це ті, хто не має власної держави, мешкають на території чужої, дотримуються її законів, володіють державною мовою, і власним коштом облаштовують собі культурний простір, а оскільки вони також громадяни, то влада захищає їх від проявів ксенофобії чи расизму. А будь-які спроби виправдати імперську культуру автоматично сприймається як зневага культури національної.
Читайте також: Де в нас культурний фронт?
Поясню, як це діє на клітинному рівні, тобто діяло, бо зараз ситуація набагато гірша, ніж була при окупаційних адміністраціях минулого. Чесно кажучи, я хотіла б пожити в ті часи, хоча б трішечки. Серед своїх.
Є таке село, що мало статус містечка, Жулин біля Стрия. Мешкали там і поляки, і німці, і євреї, але домінували українці. У 1875 році в Жулині побудували українську школу, у 1897 році місцевий учитель організував "Просвіту", яка не була на папері, як зараз, а постійно розвивалась коштом громади й тих, хто виїхав на заробітки. І досягла неймовірних успіхів.
Ви можете собі уявити заробітчан, які дають гроші на побудову Народного дому, на закупівлю книг, музичних інструментів? А вони були.
Подивіться у Радехові на Народний дім, що збудував Іван Левинський, це досі найкрасивіша будівля міста. Чи у Звенигороді на палацик, який всередині був розписаний портретами українських державників і героїв, теж Народний дім. У Жулині побудували двоповерхову кам’яницю. Бібліотека, драмгурток, кілька хорів. У 1906 році тут створюють спортове товариство "Сокіл", де юнаки отримують також військовий вишкіл і пожежні уміння, навіть мають власний однострій. Є товариство "Господар", яке закупило сільгосптехніку і позичає її селянам. Ті натомість віддають частину зерна в громадський шпихлір, а навесні можуть скористатись з того запасу. Є городнє товариство, на збори якого приїжджає інструктор зі Стрия і навчає вирощувати овочі й фрукти. Жінок навчають плекати помідори та готувати поживні страви. Вони мають свій "Союз Українок". В селі періодично відбуваються концерти, вистави, спортивні змагання, селяни возять овочі на виставки й отримують нагороди. Щороку люди (в окупації!) їдуть на гору Маківку вклонитись полеглим українським героям. Тут кожен може знайти собі щось для самореалізації, а не прийти в неділю з церкви, наїстись пирогів і піти спати. Цим людям цікавіше піти на концерт, змагання, лекцію, а що вже казати про молодь, яка може збиратись, співати, танцювати, спілкуватись до пізнього вечора, а не жерти шашлики та напиватись десь у кущах, чи гоцати до третьої ночі під російську попсу на дискотеці.
Читайте також: Зближення з історією
І головне ці люди, яких очолює сільська інтелігенція, не думають про те, як би сплавити дітей до Польщі на навчання, чи на заробітки до Італії. Вони повинні залишитися на рідній землі.
Це і є україноцентризм. Ці люди не скидають сміття в ріку, не вирубують дерева, охоче працюють на благо села. І вони щасливі.
Щось схоже було в містечку Угнів, де отримання української освіти було нормою, бо вона була якісніша за польську. Ще з захоронки дітей виховували в національному дусі, далі в школі, а потім можна було піти вчитись до української гімназії, і той, хто успішно здавав матуру, був привселюдно хвалений у церкві й батьки його ходили з гордо піднятою головою, хоч могли мати й невеликі статки. Чи були вони щасливі? Так, безперечно. Попри тяжку працю, утиски чужинської влади. І ніхто б не наважився навіть подумати, не те що сказати:" А що мені дала ваша Україна?" або "Моя батьківщина там, де більше платять".
Ось ці щасливі люди й створили ноосферу України, яка допомагає нам нині боротись за саме наше існування. І гріх озиратись по боках, шукаючи від чужинців підтримки чи співчуття. Питати, чи ми все правильно робимо, чи достатньо толерантні. Щасливі люди вірять у себе.
Спеціально для Еспресо.
Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
- Актуальне
- Важливе