Криза дитячого читання як частина освітньої кризи

"Ви знаєте, я стурбована падінням продажів дитячої книжки. І хоча зрозумілі причини, але сумні наслідки цього процесу ми отримаємо достатньо швидко. Швидше ніж здається, якщо не будемо нічого робити", - ділиться наболілим директорка видавництва "Vivat!" Юлія Орлова на своїй Facebook-cторінці.  

Якщо ви не зайшли за доданим посиланням, скажу: це написано 31 січня. Але пані Орлова заважувала це й раніше. І не лише вона: ще наприкінці 2023 року продажі дитячої книги в Україні сповільнилися. Причому ситуація стала псуватися настільки, що деякі видавці почали переглядати плани в бік зменшення таких пропозицій. А є й такі, хто вже навіть відмовляється від дитячих лінійок. А від 2024-го пішли вниз швидше. 

Тут треба коротко переповісти історію питання, аби невтаємничені зрозуміли корінь проблеми. Річ у тому, що до 2014 року єдиний україномовний асортимент відкритого ринку, який не виживав, а жив повноцінно та дихав на повні груди – це дитячий. Російська та російськомовна дитяча книжка хоч і відкушувала аудиторію й, відповідно, покупців, проте не аж так критично. 

Забігаючи наперед скажу: після зачистки українського простору від російської книжки, включно з дитячою, бабусі, котрі виросли на казках Пушкіна та читали їх онукам, без проблем перейшли на українську мову та українські казки. Отже, то був не так світогляд, як сила звички. 

Тим часом звільнене від пушкінізму місце активно заповнили вітчизняні автори й доволі якісні українські переклади. Від 2015-го по 2021 рік включно "дорослі" видавці розширили пропозицію та почали активно друкувати дитячу літературу для різного віку. Спеціалізовані дитячі, відповідно, розширилися теж. І, що характерно, почали з'являтися нові гравці, котрі зробили своєю спеціалізацією переважно дитячу книжку. 

Читайте також: Як деякі українці припинили боятися за свою репутацію та полюбили Пушкіна

У цьому була пряма фінансова вигода. Так, не всі наші співгромадяни – книголюби. Є десятки, а то й сотні тисяч дітей, яким батьки ніколи не читали вголос й не купляли книжки. Навряд я перебільшую з цифрами, хоча нема статистики нечитунів, на яку можна було б послатися. Зате була інша статистика: за результатами продажів на великих книжкових фестивалях. І є цілком доказове явище: мама швидше купить книжку дитині, ніж собі. Причому варто дитині схопити книжку з прилавка, вона її вже не віддасть. Тож не дивно, чому дитячий асортимент розширявся, а дитячі видавництва з`являлися частіше.

Масштабне вторгнення витиснуло з України, за різними даними, від 6 до 7 мільйонів людей, які рятувалися від смерті. Серед них – чимало жінок із можливостями, котрі до того часу дбали про розвиток своїх дітей. Отже, саме вони найактивніше купляли дітям книжечки. А ці діти, своєю чергою, краще за інших не лише вчились у школах, гімназіях та ліцеях, а й загалом соціалізувалися, набувалися різними знаннями, опановували різні навички. Позитивним процесам сприяли книжки. 

Проте помилкою буде вважати, що кризу дитячого читання спричинили лише велика війна й велика евакуація. Так, виїхала чимала кількість постійних покупців дитячої книги. 

Та падіння інтересу почалося раніше, коли через ковідну пандемію школи масово перевели на дистанційне навчання.

Читайте також: Бюджет-2025 вбиває культурні інституції так само, як російські ракети

Гаразд, шкільна програма не сприяє інтересу до книжки, швидше навпаки – відштовхує. Але якщо школярі щодня ходять на уроки, й серед них є читайлики, вони – теж за спостереженнями вкупі з розповідями вчителів, — так чи інакше залучають до процесу якусь частину однокласників. Є таке: дуже хочеться когось наслідувати, мати позитивний приклад. Натомість ізоляція в чотирьох стінах, де паралельно, один в одного на голові, вчаться діти й так само дистанційно працюють батьки, вимотує й виснажує до такої міри, що перегляд відео на гаджеті вважається кращим дозвіллям, ніж пів години з книжкою. 

Голова Світової координаційної виховно-освітньої ради (СКВОР) Світового Конгресу Українців Любов Любчик відзначає: криза читання веде до поступової кризи ідентичності. І хоча пані Любчик  робить висновки, маючи на увазі українських дітей, вивезених мамами за кордон три роки тому, подібна картина спостерігається сьогодні й в українських школах. Також вона відзначає: за кордоном українським дітям дуже часто дають знання російською мовою, бо наша дітвора її розуміє без спеціального вивчення. Причому вихідці з західних регіонів – теж, попри декларативні заяви батьків: "Наші діти російською не говорять". Але говорити й розуміти – суть різні речі. Виявляється, російська таки ефективніша за українську – на превеликий жаль. 

Читайте також: Велика війна не спровокувала велике переселення. Вона прискорила процес

Не раз останнім часом з'являються новини: на окуповані території росіяни фурами завозять новесенькі дитячі книжки. Наш ворог розуміє цінність та важливість читання, найперше – дитячого. Українські діти в такий спосіб перепрошиваються на російський копил, навіть якщо це казочки про колобка, ріпку чи російська версія Попелюшки. А на територіях, які контролює Україна, у школах дедалі частіше звучить російська мова. Що вважалося неможливим ще 2022-го. 

Вимальовується показова й негативна тенденція. Російських та російськомовних книжок у вільному доступі в Україні практично нема, хіба збереглися в когось удома. Та українська книжка не замінила її для досить великої кількості батьків і, відповідно, дітей. 

Тобто, раніше ці батьки могли обрати між російською та українською мовами. Тому для видавців та книгорозповсюджувачів були активними й бажаними споживачами. Проте з відходом російської книжки вони не перемкнулися на українську. А отже, їхні діти втрачають читацькі навички й загалом інтерес до читання. Як бачите, не обов'язково виїжджати з України, аби припиняти купувати й читати книжки. 

Читайте також: Росія працює з українцями. Україна вперто не хоче

Зрозуміла розгубленість тих видавців, котрі робили – і правильно! – ставку на дитячий асортимент як прибутковий та формувальний. На місце тих, хто виїхав, нові покупці й читачі приходять повільно, неохоче. Діаспорні громади раз по раз закликають передавати дитячу літературу за кордон, до Європи й навіть Америки. Відтак ресурсного забезпечення на це, — грубо кажучи, грошей на закупівлю й пересилку, котра коштує навіть більше, ніж книжка, — закордонні українці не мають або не дають. Залишаючи гіпотетичні витрати проблемою волонтерів. Постачати українські книжки для десятків тисяч потенційних дітей-читачів за кордон у товарній кількості поки нікому в Україні не вдавалося.

У сухому залишку, освітяни й раді залучати школярів до читання – та не мають змоги. Адже навіть змінена на краще програма вимагає потрібних книжок у бібліотеках. Закупівлями ніхто не заморочується. До всього, дистанційне навчання нікуди не зникло, адже нормальному процесу не сприяють повітряні тривоги й обстріли. Також не ведеться системної роботи щодо популяризації дитячого читання. Нарешті, недоступність книжки через високі – на жаль, це реальність! – ціни й невеликі тиражі для тих, хто готовий взяти книжку в руки на дозвіллі, робить її непотрібною для розвитку й ідентичності. Ось сумні наслідки процесу, про які говорить Юлія Орлова. І виправляти ситуацію доводиться хіба власноруч, адже популяризація читання серед школярів не є частиною державної політики. Як освітньої, так і загалом.

Спеціально для Еспресо.

Про автора: Андрій Кокотюха, письменник, сценарист.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.