Як деякі українці припинили боятися за свою репутацію та полюбили Пушкіна

Одна умова: деколонізація міста можлива лише після отримання дозволу ЮНЕСКО. До самого Пушкіна ця поважна організація діла не має, просто монумент розташований в охоронній зоні. 

Та обставина, що росіянам на ЮНЕСКО плювати з висоти польоту крилатої ракети, яка летить у ту саму охоронну зону і руйнує одеські, читай — українські пам'ятки історії та культури, ані мерією, ані ЮНЕСКО чомусь не враховуються. Але нехай, в нашій воюючій країні бодай десь треба поважати закон та рахуватися з ним.

Минає місяць від дня цієї обіцянки – і до ЮНЕСКО направляється колективний лист-звернення з закликом врятувати пам'ятник Пушкіну від депушкінізації. Оскільки сей монумент – таки складова історичної спадщини й важливий елемент міського ландшафту. 

Це як у пісні такого собі російського шансоньє 1970-х Аркадія Сєвєрного на слова Леоніда Духовного "Без Подола Киев невозможен". Хто забув, нагадаю, іншим поясню: там ідеться про наміри тогочасної влади "снести Подол и поставить новые дома". Щоправда, автор тексту наголошує відразу – то все чутки. Проте нема диму без вогню.

У Одесі то ж не чутки. Голови пушкіних летять із постаментів у всіх містах України. Водночас відкриваючи дуже дивну правду про нереально велику кількість таких пам'ятників у нашій країні. Іванові Франку, наприклад, стільки нема. А він же на гривнях і взагалі Каменяр та Вічний революцьйонер. 

Читайте також: Зволікання з деімперіалізацією стимулює "вату"

Що цікаво, підписанти листа на захист Пушкіна, без якого Одеса нібито неможлива, знехтували давньою українською традицією складати й підписувати з цього приводу електронну петицію. Ба більше, взагалі вирішили проігнорувати одеську міську та загалом українську законодавчу владу як суб'єктів. Звернувшись до ЮНЕСКО напряму з метою вплинути на Володимира Зеленського.

Лист опубліковано в італійській газеті Il Foglio. Коротко суть його є такою: "Шановне ЮНЕСКО, скажи Зеленському, хай заборонить знімати Пушкіна в Одесі". Підпис під челобитною поставили 115 діячів культури, серед яких українську сторону представили, зокрема, диригентка Оксана Линів, режисерка Єва Нейман, поет Борис Херсонський, піаніст Олексій Ботвінов. Є інші, але цих, думаю, досить.

Загалом навіть якби серед 115 підписантів українець був усього один, цього так само було б досить для розуміння парадигми, в котрій захисники російської спадщини в Україні живуть скоро як три роки масштабного вторгнення Росії в Україну.

Журналістка Мирослава Барчук, авторка циклу документально-просвітницьких фільмів на Суспільному "Остання війна", котрі розповідають про дієвість російської пропаганди, швидко відреагувала на цього листа у своєму Facebook: "Який наратив вибудовується внаслідок цього листа в Італії? Зеленський, київська влада, змушують Одесу відмовитися від своєї історії, ідентичності, якій, як виявляється не чужий Пушкін, а люди культури – проти цього і просять ЮНЕСКО втрутитися. А отже культурна спільнота, загалом українці, -- проти "антиросійської діяльності" Зеленського як такої, проти того, що Зеленський вперто веде війну з Росією і не хоче закінчувати її миром, як пропонують йому миротворці. А отже: давайте не постачати більше зброї Зеленському. Тобто: не давати зброї Україні". 

З цими висновками погодилися, зокрема, історик та політик Володимир В'ятрович та в. о. генерального директора Національного музею Голодомору Леся Гасиджак. Проте, як на мене, корисний ідіотизм підписантів-українців не переслідує аж таку далеку мету – позбавити Україну західної підтримки. З підтримкою й без них проблем вистачає, хоча вона є, адже могло бути й значно гірше.

Читайте також: Пушкін і свастика

Справа в іншому: саме в ідіотизмі тих наших співгромадян. Бо інакшої причини, чому вони раптом взялися рятувати одеського Пушкіна від каральної руки президента України (ставлення до пана Зеленського критично мислездатних українців у цьому випадку значення не має) я не знаходжу. Колись щось подібне я вже чув, і російської культурної – читай, імперської, колоніальної, — спадщини почуте не стосувалося. На початку 1990-х, вже коли в Україні сталося відновлення незалежності, знаходилися демагоги, котрі ядуче рекли: "А чого це ви живете в будинках, які вам безплатно дала радянська влада? Вона ж погана, та влада, самі ж кажете. От і відмовляйтеся від квартир". 

З пушкінізацією ситуація – один до одного. Мовляв, Одесу розбудовували активно за часів Російської імперії. Тоді місто мало статус порто-франко. Там усе, куди оком не кинь, імперська спадщина. Ну так будьте послідовні, змітайте все з лиця Одеси. І взагалі радійте, коли летять російські ракети – руйнують замість вас ганебну російську імперську архітектуру.

Демагогія була б смішною, аби цей сміх не був крізь сльози. Обличчя Одеси, одеську культуру формували не лише боєць Першої Кінної армії Ісаак Бабель, водночас оригінальний майстер малої форми та учасник будьонівських конармійських погромів українських сіл. Оце ще нагадаю: "Помнят псы-атаманы, помнят польские паны конармейские наши штыки". Це з "Конармійського маршу" Олексія Суворова, популярної в СРСР пропагандистської пісеньки. А згадані там "пси-отамани" - ті самі українські повстанці, учасники переважно селянського руху опору червоному терору.

Скажете, Бабеля розстріляли за часів Сталіна як ворога народу, і тому він наш? Ну так і наркома Єжова тоді ж розстріляли, а він був батьком того самого терору, "єжовщини". Що, теж записати в друзі України? Бабель жив і працював у Одесі – так там і маршал Жуков на прізвисько М'ясник жив і працював певний час. Бабель працював на Одеській студії – так на ній якихось сорок років після Бабеля працював режисер Говоріхун, котрий згодом став членом "Єдиної Росії" та довіреною особою Путіна.

Обличчя Одеси має формуватися завдяки тим, хто збагатив своєю діяльністю українські та світові науку й культуру. А не тим, чиї імена та чия діяльність прямо асоціюється з Росією в усіх її проявах: від царської до путінської.

За великим рахунком, пам'ятник Пушкіну в Одесі не прикрашає історичний центр, а псує краєвиди. Нагадуючи його лист-звернення "Клеветникам России". 

По суті, українці, котрі підписали той лист, солідарні з Пушкіним: Росія – хороша, тільки оббрехана всякими наклепниками. Вони переконали себе в цьому, бо інших казок, крім як про золотого півника, бабусі їм у дитинстві навряд читали. Причому не  в українських перекладах Олексія Кудзіча, а в оригіналі. 

Спеціально для Еспресо.

Про автора: Андрій Кокотюха, письменник, сценарист.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.