Над прірвою не в житі

І щоб кожен українець  в селі та  в місті переймався майбутнім врожаєм, а не політичними скандалами чи  примарними успіхами шоубізнесу. Переживав, чи вистачить нагодувати наших людей, бив на сполох, якщо щось не так. І щоб  нецільове використання сільськогосподарських земель, завдання їм шкоди вважалося найтяжчим злочином.

Наші предки це розуміли, етнографи та історики це підтвердять, але сучасна людина практично відчужена від головної справи – вирощування хліба.

Порушуючи цю тему, я так і бачу байдужі обличчя читачів свого допису та скептичний усміх: нема про що більше писати. Декому здається, що досить заробити гроші деінде, аби не відчувати нестачі їжі. Вже не кажу про голод, хоча багато людей голодують, недоїдають навіть в Україні, а всі ми після Голодоморів мали б на генетичному рівні  відчувати страх перед неврожаєм, майбутнім провісником  голоду, що є одним з чотирьох  вершників Апокаліпсиса. Саме надлишок продуктів сільськогосподарського виробництва спонукав  колись до появи та розвитку міст, культури, мистецтва.

Читайте також: Гірський виноград

"В історії пшениці –  історія  цивілізації", - писав колись французький історик Фернан Бродель. Саме пшениця, що є найціннішою і найдорожчою зі злакових культур минулого,  вимоглива до ґрунту і не росте будь-де. А отже, їй віддається перевага там, де відповідний ґрунт. Німецькі окупанти везли під час Другої світової війни вагони українського чорнозему до Райху. Цього літа я спостерігала як у Північній Вестфалії  в неділю збирали пшеницю фермери. Повітря стрясав гуркіт комбайнів і діловито снували вантажівки з зерном. То була долина ріки Везер, родючі землі, де кожен клаптик землі використовувався за призначенням. Минулого року в Моравії я бачила безліч полів, що підходили впритул до залізничної колії, засіяних пшеницею, ячменем, вівсом. А біля них пасовиська з корівками.

Але ніде не було видно полів з ріпаком або ще якимись технічними культурами, що виснажують землю. Для цього є Україна, "житниця Європи", як бездумно продовжують її називати пафосні патріоти. У нас більше переймаються культурами, з яких можна виготовляти біопаливо, бо його можна вигідно експортувати. Як і сою. Традиційних зернових культур, як-от жито, ячмінь, овес я вже давно у нас не бачила.

Щоб вижити, нам треба забезпечити насамперед своє населення всім необхідним. Це – нормально вирощувати своє, а ненормально привозити яблука, картоплю і цибулю в Польщі, як і молоко, знецінюючи продукцію українських фермерів.

Звичайний економічний націоналізм, тільки й усього. Створити клас фермерів замість того, щоб дозволяти агрохолдингам порушувати безкарно закони агрономії та довкілля, а забудовникам використовувати землі сільськогосподарського призначення, бо в Україні за хабарі можна визнати будь-яку земельну ділянку непридатною для посіву.

Коли окуповано 20 відсотків території країни з її сільськогосподарськими угіддями, коли українське зерно крадуть окупанти, то неврожаї на решті території призводять до нестачі їжі, що виявляється у підвищенні цін на власну продукцію і збільшення імпорту. Для цього треба мати  не диплом економіста, а звичайний хлопський розум і…серце.

Читайте також: Колективна емпатія чи лицемірство?

В мені, що не має ані клаптика землі, все перевертається, коли я чую про спалені зерносховища, знищені ферми й заміновані поля. Бо знищення хліба – це знищення нашої української ідентичності. І про це добре знали наші письменники-класики, які вперто писали про селян, як жодні літератори в Європі. Наче знали, що настануть часи, коли українські селяни просто зникнуть: вимруть від штучного голоду чи розпорошаться по світу наймитами, а не господарями, бо жодна влада залежної чи незалежної України не простягла їм руку допомоги. 

Свій Хліб і своя Мова – це ті дві найбільші цінності, які переважать усі цінності світу, в тому числі і європейські. Зрештою, це загальнолюдські цінності. Без них ми ніколи не станемо рівними з іншими народами, а залишимось вбогою країною, яка не здатна вижити без чужої підтримки. Нам все ще недоступні праці українських економістів минулого, ніхто їх не перевидає, навіть не видає, натомість книгарні заповнені перекладами сучасних гуру та експертів з різних галузей суспільних наук, серед яких повно аферистів.

Колонізована свідомість створила ноосферу меншовартості, яка здатна впливати на все, що існує в Україні, навіть на  колосок у полі. Позбутись її надзвичайно важко, чи еволюційним, чи революційним шляхом. Реформи повинні йти не згори, а знизу, відповідно до запитів мислездатної частини суспільства, яка розуміє, що ми над прірвою, але не в житі.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.