Колективна емпатія чи лицемірство?

Мовчання викликає підозру, якщо ти менш-більш публічна особа, принаймні себе такою вважаєш. Щось мені це нагадує – так-так, колективні звернення трудящих у радянські часи, іноді то була резолюція зборів колективу з публікацією у газеті, або надана в розпорядження райкому партії петиція, або статті чи виступи авторитетів, тоді їх ще не називали "моральними".

Зараз нас усе глибше й глибше затягує у вир обов’язкового реагування, бо практично кожен, хто здатний зліпити пару слів докупи, мусить висловитись у соцмережах на тему тієї чи іншої шокової події. Я відкидаю тут реакцію на свята, іменини, вітання з днем народження та інші приємні події, які все ж трапляються у нашій палаючій від спеки й війни країні.

Наскільки ж ми стали б здоровішими ментально, якби не відчували себе зобов’язаними кожного разу вдавати емпатію. Бо не всі мають схильність співпереживати, співчувати чи відкрито виявляти емоції, а, однак, це роблять, бо так треба, так від них вимагає оточення.

За цим фасадом з гіфками, репліками, перепостами, блогами вельми часто ховаються затяті егоїсти. Око орвеллівського Великого Брата – колективне, і вже на підсвідомому рівні ми починаємо стежити за ближнім: чи він реагує, чи мовчить.

Часом я зазираю на сторінку одного видавця, якого знаю віддавна. Йде майже третій рік гарячого протистояння з Московією, а в нього жодної згадки про війну, тільки прохання придбати книжки. Може, мені варто цим не перейматись? Мабуть, але рано чи пізно він постраждає, бо хтось це визнає підозрілим.

Читайте також: Широко заплющені очі

Висловити свою громадянську позицію потрібно, та ось реагувати з почуття страху, що твоє мовчання злочинне, при тому не відчуваючи нічогісінько – аморально. Особливо, коли ти зробив (зробила) усе, аби твоя родина опинилась у безпеці.

Минулого літа я була свідком, як завклубу одного із сіл, бурхливо і з пафосом говорила про війну на одному із заходів, проливала фальшиві сльози, хоча своїх військовозобов’язаних сина і чоловіка обманом вивезла за кордон і, певно, не за малі гроші. Свята простота чи акторська гра? Мабуть, і те, й інше, бо за пафос вона отримує зарплатню. Ну, добре, а якщо прийдуть окупанти, чи не співатиме ця пані оду їм, як співає зараз ЗСУ? Чи не донесе на сусідів, аби зберегти місце праці.

Завдяки ось такій колективній емпатії, що виявляється лицемірством, знецінюються справжні почуття. Так само як і пожертви. Панянка, яка відгуляла весілля за мільйон євро, збирає в людей зі скромним достатком гроші на лікування чиєїсь дитини, і хвалиться донатами нібито на ЗСУ.

Можна відкупитись грошима від жертв, знедолених, а можна просто поплакати на камеру, так вийде дешевше.

Знаючи своє оточення, де вистачає покидьків і фарисеїв, важко повірити, що колективна емпатія взагалі існує. Чутливість, співпереживання  ще можна виховати в дитини в дуже ранньому віці, втім, система виховання ніколи не ставила це окремою ціллю, вважаючи чимось другорядним, а зараз зачищає освіту від "токсичного" впливу чужих нещасть на молоде покоління. Їй головне було прокласти шлях до мізків, аби згодом ними маніпулювати, а не до серця.

Читайте також: Війна і криза  освіти

Виховували мистецтво, література, філософія які формували емоційний інтелект, але це вже в минулому. Честь поступилась успіху, найбільшій "чесноті" нашого часу. Тому так звана воєнна хвиля українського національного відродження така слабка, бо на неї чинять страшенний тиск у локальному і глобальному масштабі. Саме тоді, коли чути вже тупіт чотирьох коней Апокаліпсиса.

Недавня трагедія з руйнування московськими окупантами лікарні "Охматдит"  в Києві супроводжувалась колективною емпатією, не лише національною, а й у міжнародному масштабі. І ось холодний душ: соціальне опитування про ставлення до ухилянтів. Тільки 29,1 відсотка українців ставляться негативно до ухилянтів, а решта або нормально, або ніяк. Причому важко знайти родину, де хтось або не воює, або не волонтерить.

Гріш ціна співчуттю, якщо воно не підтримується альтруїзмом і діями. І не все це  конче спотворене совком сприйняття реальності. Політики в кожній країні поводять себе так само – висловлюють на словах співчуття, осуд, а насправді не відчувають нічого, бо вони на роботі і їм за таку поведінку платять. От вони й мусять реагувати за вказівкою. А ми, прості обивателі, голосимо, заплющуючи очі над прірвою, з якої поволі виповзає темрява.  "Відмітились" і  розбіглись далі у своїх справах.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.