Пам'яті Петлюри та Махна

Нападник продовжував вистрілювати обойму в лежачого.

П'ята куля виявилася смертельною. Пробила легені та серце. Фонтан крові залив паризьку бруківку.

За пів години Симон Петлюра помер: це сталося в Латинському кварталі, на розі бульвару Сен-Мішель.

Коли я вперше приїхав до Парижа, то жив на вулиці Сен-Роман. Це була стара кам'яниця з вузькими покрученими сходами, які застеляли оксамитовими доріжками, та майже іграшковим ліфтом, які до того бачив лише в кіно.

Я відчинив вікно, всівся на дерев'яному підвіконні, взяв ще гарячий, щойно куплений в буланжері, круасан, сьорбнув кави й почав шукати очима чорний зуб Монпарнасу.

Скандальна висотка була за кількасот метрів. А ще за кількасот метрів від неї - цвинтар Монпарнас, де похований Симон Петлюра.

Якщо ж розвернути голову в іншу сторону, то за двадцять хвилин пішки - бульвар Сен-Мішель, де загинув Симон Петлюра.

Вже наступного дня був там.

Читайте також: Чому вважають, що на граблях танцюють лише українці

По дорозі треба було пройти Люксембурзький сад, вхід до якого відкривала кінна статуя.

Маршал Ней.

Я перечепився через нього, бо цей "найхоробріший із хоробрих", як казав про нього його шеф Наполеон, хоча і жив за сто років до Петлюри — разом із ним був героєм однієї історії.

Історії ампутації геноцидної імперії, що й досі не закінчилася.

Prince de la Moskowa.

Мені дуже сподобався напис на постаменті.

А ще більше зацінив, як русскіє перфектно опрацьовують невигідні для них сенси.

Вони перекодували цей титул.

"Прінц замоскворєцкій", або "князь москворєцкій".

Так знущально натякають, що завойовник Москви розмістив свою резиденцію не в Кремлі, а десь в глушині - на Москва-ріці.

Пишуть, що так велять правила вєліково і могучєво. Але ж "на Украінє" добре знають ціну такій філології.

Подумки салютнувши великому маршалу, рушаю далі й вже за кількадесят хвилин заходжу на цвинтар.

При брамі беру короткий покажчик відомих поховань з мапою, аби довго не блукати.

Трохи хвилююсь, бо буде неприємно, якщо французи проігнорували його ім'я.

Напевне, це відчитав працівник цвинтаря і перепитав, кого шукаю:

- О, Петлюра? О, ви з України? О, вчора ваш спікер парламенту був у нього на могилі.

Француз пояснює, як швидше добратися до могили та як відшукати її.

На покажчику, втім, його ім'я теж було.

А на могилі справді лежали свіжі квіти в синьо-жовтих барвах.

Ми поправили їх. А ще причепили синьо-жовту стрічку з його Києва, з Революції Гідності.

Почулося калатання. Скоро шоста вечора. Цвинтар закривають.

Читайте також: На Голгофі найкраще бути о п'ятій ранку...

Таке саме калатання, але набагато гучніше та претензійніше, виганяло нас з іншого кладовище. Через два роки. Перед самим вторгненням.

Якщо порівняти Монпарнас і Пер-Лашез, то вийде, як сільський затишний цвинтарик і монументальне Личаківське кладовище.

Обхідник Пер-Лашезом не ходить — він їздить на електрокарі, якому б більше пасували поля для гольфу.

Вже всі виходи зачинилися, працював лише один, і ось до нього зганяв усіх зівак цей чорношкірий в білих рукавичках.

Сутеніло. Ми явно не розрахували час. І витратили його занадто багато в пошуках останків лютого ворога Симона Петлюри — Нестора Махна.

Щоб дійти до нього, треба було добряче поблукати: колумбарій був у самому кінці кладовища.

Спочатку витратив багато часу, аби знайти могилу Фридерика Шопена.

Щоразу, коли приїжджаю до Варшави, заходжу в Базиліку Святого Хреста на Краківському передмісті.

Як і маршал де Ней, як і Симон Петлюра, Фредерик Шопен герой однієї історії.

Безмежна (як і його геніальність) ненависть до русскіх змусила покинути окуповану Варшаву.

Помираючи в Парижі, він крикнув: "Хоч моє серце відправте додому".

Сестра виконала заповіт композитора.

Серце Шопена було поховано в Базиліці Святого Хреста, а тіло - в могилі на Пер-Лашез.

Нещодавно було проведено ексгумацію серця, яка підтвердила його справжність.

А заодно і сумнівний переказ, що серце Шопена було залито коньяком. Таки коньяком.

Тим коньяком, який так любив Оноре де Бальзак, його останній дім - неподалік Шопена.

Чи Бальзак герой тієї ж історії, що маршал де Ней, Симон Петлюра та Шопен?

Щонайменше, він не антигерой.

Коли майже двісті років тому в Парижі опублікували нотатки маркіза де Кюстіна, — Петербург захлинувся жовчю.

"Біблія русофобії". Як казав покійний Збігнєв Бжезинський, нічого кращого після де Кюстіна для розуміння Московії так і не з'явилося.

Русскіє кинулися в контратаку. Найняли Гоголя, який щось там нашкрябав в атвєточку.

Але господін Уваров (так, той самий: православіє, самодєржавіє, народность) вимагав дістати йому зірку європейської величини.

Оноре де Бальзак дуже любив гарний коньяк, сигари та жінок. А ще мав проблеми з грошима.

Він пристав на пропозицію русского посольства написати оду Росії.

Француз мав спростувати француза.

Бальзак навіть взяв завдаток та поїхав на Московію. Але жахнувся від побачених звичаїв і врешті не виконав замовлення.

Читайте також: Українське чистилище буде найбільшим у світі

У світі, де легке перо важить не менше, ніж важкий маршальський жезл, — не воювати за ворога Світу вже означає воювати проти нього.

Цього не розумів безумовно хоробрий, але такий же дурний Нестор Махно.

Якийсь моторошний символізм накрив уже з перших кроків по колумбарію.

Замість цвірінькання птахів на могилах Петлюри, Шопена та Бальзака — воронячий скрегіт.

Їх було тисячі. Вони накривали хмарами. Залітали навіть під землю та істерично билися під склепіннями.

Стіна ж, в якій поховано рештки Нестора, — на вулиці. Довелося постаратися, аби знайти його.

Якесь дивне відчуття: людина степового розмаху, в якої нестримна воля перетворилася на саморуйнівну анархію, захована в скриньку.

Звичайний ящичок, як в банку.

Ні тобі граніту, ні тобі квітів. Лише металева пластинка та номер із прізвищем.

Та якесь анархістське графіті, що більше нагадувала сатанинське.

І, можливо для втіхи покійника, — поруч така ж скринька з прахом Айседори Дункан, яку прикрашала одинока зів'яла троянда.

Коли чорношкірий на білому гольф-карі таки вигнав за межі Пер-Лашезу, хотілося просто безцільно блукати й думати.

Аж поки за годину не опинився на Севастопольському бульварі.

Ні, ця назва не на честь русско-французької дружби, хоча в Парижі такої с*ані найбільше з-поміж всіх столиць світу — пів сотні.

Севастопольський бульвар — на честь перемоги Франції (і Британії та Османів) у Кримській війні.

Це такий же меморіальний герой, як і монумент маршала та могили отамана, композитора і письменника.

В цій війні русскім надерли с*раку. Вони спалили свій Севастополь. Їм заборонили мати флот.

На стороні союзників воювали й українські козаки під командуванням Михайла Чайковського, якому турки передали січові клейноди.

Але русскіє не були б русскіми, якби не спробували перекодувати Севастопольський бульвар:

- он назван на чєсть мужествєнних русскіх моряков, коториє поразілі імпєратора Наполєона ІІІ.

От і 25 травня 1926 року сім куль в Головного Отамана УНР Симона Петлюру випустив не агент НКВД Самуїл Шварцбард, а месник за погроми.

Русофілія — це вид гемофілії.

Багато століть високоякісної пропаганди зламали X-хромосому західного світу, яка відповідає за згортання крові.

І кожен "лускунчик" - як подряпина, що викликає смертельну кровотечу.

Навряд чи ми врятуємо тих, хто хворий.

Але рясно всіяна Петлюрами і Шопенами західна земля — це превентивні ліки.

Головне про них не забувати; мертві мають жити.

Джерело

Про автора: Олег Манчура, журналіст.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.