Рудимент совка: Арестович спекулює на смерті

Адже це симптом хвороби, яка може бути пов'язана зовсім не з висловлюваннями тільки двох людей. По-перше, є абсолютно очевидним, що більш професійна і ефективна військова підготовка наших громадян перед відправкою на фронт - це очевидна річ. Однак у полон може потрапити будь-яка людина: і підготовлена, і непідготовлена. 

Питання того, як себе поводить людина перед обличчям смерті - це глибоко інтимне питання. І вже точно, щодо цього питання не можуть висловлюватися живі. Не можуть висловлюватися люди, які не знаходяться у такій ситуації. 

А ці люди мають пам'ятати, що сама участь у діях по обороні нашої країни від агресора - це вже героїзм. За великим рахунком велика кількість міфів, яка пов'язана із тим, як поводять себе люди в такі критичні і вирішальні моменти свого життя, з'явилися в часи, коли не було не тільки відеотелефонів, але й будь-яких пристроїв для зйомок. Це були легенди, це були оповідання тих, хто жив через десятиріччя або навіть сторіччя після того, як віддавали своє життя захоплені герої. А тепер ми з вами живемо в реальному світі. 

Смерть - це не свято і не демонстрація власних героїчних здібностей. Це найбільша трагедія у житті людини. І той, хто засуджує приреченого на страту в тому, що він неправильно себе поводить і використовує цю загибель заради власних дрібних політичних цілей, немає нічого спільного з людяністю. Тим більше, що героїчна поведінка під час смерті, це ще не ознака моральності й доброчинності. 

Є справжні герої, які проживають своє життя так, як герої та вмирають як герої. А є жахливі злочинці, учасники масових страт і вбивств, які героїчно поводять себе на ешафоті. 

Я навіть скажу більше, те, що ми бачимо, говорить, що українці цінують своє життя. Повага до власного життя - це дорога до цивілізації. Та дорога, яку наші сусіди у Росії навіть не хочуть долати. Та дорога, проти якої завжди виступало радянське суспільство, яке обожнювало героїчну смерть, а не правильне, чесне, моральне життя за обов'язками. 

І ця реакція - це рудимент дикого, жахливого невгамовного совку, який досі залишається в нашій країні. Ну і ще досить важлива річ. Адже ці люди, які про це говорять, вони за великим рахунком учасники конструкції, що перемогла у 2019 році, що у війні зацікавлена українська влада, яка наживається на цій війні, яка не бажає її закінчувати, а російська влада просто потребує домовленостей. І з Путіним потрібно домовитись. 

Зараз практично такий самий доказ щодо того, хто реально зацікавлений у війні, застосовується вже до чинної влади, до чинного президента. Ми знову чуємо, що українському керівництву вигідна війна. І так у суспільства створюється враження, що Путін у війні не зацікавлений, що ключі до миру можуть знаходитися в будь-якій столиці: у Києві, у Вашингтоні, у Брюсселі, тільки не в Москві. 

І що відбувається насправді? Що ця абсолютно алогічна лінія поведінки тепер розповсюджується вже не тільки на владу, але й на звичайних людей, на наших військовослужбовців, на тих, хто захищає нас від ворога. На наших героїв. Так, повірте мені, немає значення, як людина поводила себе перед незаконною стратою. Вона залишається героєм, що захищає нашу країну. 

Але головний градус ненависті раптом до українського військовослужбовця, а не до російського президента, в армії якого відбуваються такі жахливі злочини. Не до російського військового командування, яке порушує всі мислимі і немислимі норми поведінки армії на фронті. Всі конвенції, всі угоди абсолютно спокійно в Росії ігноруються. Не до злочинців, які є учасниками цієї страти. 

Просто говориться, що вони такі слабкі, що кремезна людина може їх спокійно подолати. Так, ніби ми не помічаємо, у кого в руках зброя. Я в радянський час це чув про жертв Бабиного Яру від радянських пропагандистів, які так обережно казали: "Слухайте, та вони ж йшли просто до цього яру на розстріл і не давали ніякого опору”. Так, немов би місце страти не було оточено людьми з автоматами, а ті, хто був страчений, не були людьми похилого віку, жінками, дітьми - просто людьми без зброї. 

І так зміщується акцент. Ми маємо гніватися не на російських злочинців від Кремля до тих, хто здійснює ці страти. Бо ми сподіваємося з ними домовитися. Виникає знову ілюзія можливості домовитися із тим, хто хоче тебе знищити. Ми маємо гніватися на українську державу, на українську владу, на український уряд, на українського воїна. 

І куди веде ця дорога? Ця дорога веде до краху української держави, армії і суспільства. Саме в цей пік намагається нас спрямувати той, хто виступає з такими аморальними заявами. І я думаю, що те, що цією людиною став колишній радник Арестович, нікого, у кого ще залишаються хоча б залишки здорового глузду і сумління, не має дивувати.

Джерело

Про автора. Віталій Портников, журналіст, лауреат Національної премії України ім. Шевченка

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.