Арешт генералів — це сигнал іншим офіцерам "класти" особовий склад

Тому я вважаю, що єдине, за що треба карати командирів – це безтолкова втрата особового складу. В тому числі за утримання тактично невигідних позицій,  за  штурми невигідних для нас позицій для красивої статистики.  

Ми вже довоювалися, що вже немає кому воювати, бо у нас виросла  ціла плеяда командирів, які останні роки хвалилися втратами. І саме такі командири, на жаль, у фаворі.

Зараз судять інших. 

Протилежних. 

І саме це найбільш страшно, трагічно, катастрофічно.

Бо на всій лінії фронту командири всіх рівнів отримали сигнал: кладіть власних солдатів у будь-якій кількості, вам за це нічого не буде. Але ви сядете в тюрму, якщо відступите зі спаленої посадки з обсипаними від обстрілів бліндажами,  яка лежить в долині, до якої треба добиратися на прямій видимості, в якій ви вже поклали роту, солдати якої натомість не вбили жодного ворога, бо для противника це зручне місце для розстрілу наших військових. 

На жаль, завдання не рахуватися з утратами особового складу вже давно нав’язане Збройним Силам України.

Перший рік так не було. Тоді армія воювала, як вважала за потрібне. Дякую командирам 72-ї бригади 17-ї бригади, які показали тоді мені, цивільній, як правильно воювати. Тоді берегли особовий склад. Командири на це були заточені. Їх так заточували з 2014 року. В часи АТО за втрати карали.

Відповідно на початку вторгнення це продовжилося за інерцією. Щоб запобігти втратам командири включали голову і творили мистецтво війни — мистецтво маневру. Де легше — наступали, де важче  — відступали, заманювали  ворога на невигідні позиції й влаштовували там бійню.   Інколи такою "заманухою" було ціле село - велкам, заходьте, і москалики  перли й були там як на долоні, мішені для розстрілу.  "Дебіли" - сміялися ми…

Якби це було нині, ми б так не посміли — вбивати. Обов’язково зайняти це село… І навпаки, москалі розстрілювали б нас пачками і сміялися, а наші командири отримували б на горіхи, якби не посилали туди все нове і нове м'ясо, стояти на смерть за вулицю Пушкіна... за три руїни.

До речі, коли армія воювала, як хотіла, нагадаю, вона захистила Київ, звільнила Харківщину і Херсонщину. А потім Ставка верховного головнокомандувача взяла стратегію і тактику у свої руки й організувала "фортецю Бахмут", де були покладені/проріджені всі наші професійні бригади.  З того часу тактика великих втрат, яку я називаю  "тактика — фортеця Бахмут" стала не те що прийнятною, а основоположною.

А нинішня посадка генералів за ворожий прорив, тобто за наш відступ, -  це взагалі заборона будь-якої іншої тактики, ніж "фортеця Бахмут". 

Отже, головне мистецтво воєнної перемоги — маневр у нас в армії попало під заборону.

Велкам тактика  м’ясної оборони та м’ясних штурмів.  І це в ситуації, коли вже немає кому воювати...

І хвилиночку, нагадаю, а  у нас немає іншого вибору, крім перемоги. Це Рашка може закінчити війну просто відступивши, а нам треба триматися.

Саме тому нам, військовим, треба всім підтримати генералів… 

А навіщо владі це потрібно. Де логіка? Ми всі начебто в одному човні. Навіщо пиляти гілку, на якій сидиш? 

Боюся, що це робиться для  досягнення певних політичних переваг. Я теж цього не розумію. Але інших пояснень не має. Мені теж не вкладається, що  знищення армії для когось прийнятна жертва порівняно з політичними перевагами.

Проте інших пояснень немає, що все це робота політичних технологів, для поглиблення розколу  між рядовими та командирами. Щоб армія воювала між собою і таким чином з її середовища не виростали політичні конкуренти владі. Пофіг, що армія тоді сама себе знищує. Головне для влади - щоб електорат підтримував в ЗСУ лише рядову  піхоту, а будь-яких командирів вважав м’ясниками. Бо з солдата політична фігура не виросте. А офіцерів прийняте рішення апріорі робить злочинцями, катами, людожерами, всіх разом і кожного окремо. Щоб у рядового, коли він чує слово "офіцер", рука тягнулася до пістолета.

Я вже зараз із середини спостерігаю розкол, що поглиблюється між офіцерами й рядовими. Вони вже перестали бути єдиним цілим, а перейшли в різні касти.  І це, повірте, дуже послаблює армію.

Я спостерігаю, як офіцери йдуть  з "нуля". На початку війни молодших командирів на "нулі" було дуже багато. Лейтенанти виходили воювати на чолі з розрахунками, капітани та майори  керували з бліндажів в найгарячіших точках. Рядові, як курчата, горнулися до командирів, бо знали, що від їх професіоналізму і досвіду залежить їх виживання. І все це було єдиним організмом.

Тепер я часто маю розмови з суміжниками, які дивуються, що я,  старлей, сама стріляю і при цьому  онлайн керую роботою іншого розрахунку на іншій позиції, а потім  мчуся туди сама, бо там гарячіше. "А наш взводний ніколи тут не був", - говорять мені. "Як же він командує, коли він всієї картини оцінити не може?" - дивуюсь я. І мені пацани на це вивалюють, що  всі офіцери козли. 

А я бачу й іншу сторону медалі, як ці рядові брешуть своїм командирам, які ніколи з ними тут не були, що виконання  завдання неможливе. А я бачу, що можливе… Я знову таки бачу чимало комвзводів і комротів на "нулі", які не офіцери, а сержанти. Відповідно і логічно,  що знов таки всі розмови в колективі крутяться навколо теми,  які офіцери козли.

Читайте також: Чому не воює еліта? Бо вибрали антиеліту

А причина, чому офіцери пішли з "нуля", когось цікавить?  А тому, що були вбиті та поранені… В перший рік війни  вони йшли в бій  перші, отож  коли змінилася концепція берегти о.с. на концепцію "фортеця Бахмут", вони загинули перші. 

Ті, кому вдалося пройти пекло, часто були підвищені  на командні  посади. Так, в  штабах працює багато офіцерів, за плечима яких неймовірні  бойові шляхи. Це їх дресують тюремним прецедентом, щоб вони бездумно  виконували "м’ясні накази" і були крайніми в очах рядових і суспільства.

Отож, одних командирів  вбили, інших підвищили, а нових, як завжди  взяти ніде. Зробити офіцера з солдата, сержанта - це бюрократичний процес, плюс великий брак о.с. в армії, командири не віддають своїх тямущих заступників. Отож присилають в армію "піджаків", а ті часто  не виїжджають на "нуль", розказують, що їх задача — командувати з тилу. На них дивляться інші: а що - так можна? І теж сидять подалі.  За статистикою командир-офіцер наче є.  А насправді — немає. Тому підрозділ не працює, а втрачає.  Без командирів, без довіри до командирів армія не вбиватиме, армія вмиратиме.  І всі ці проблеми  нарощуються і нарощуються, як снігова куля.

І арешт генералів всім цим проблемам тільки надає прискорення.

Ще раз повторюся: їх арешт - це сигнал іншим офіцерам – класти особовий склад в будь-якій кількості, головне - виконувати БР, інакше ганьба, приниження, тюрма.

Читайте також: Генерали за ґратами. Чому суди над офіцерами не найкраще для перемоги

Їх арешт поглиблює розкол між рядовим складом і офіцерами, а також покликаний формувати негативне відношення до офіцерів у суспільства.

Повторююся, все це політично привабливе для влади, яка на цьому фоні цяця, але знищує і так уже знекровлену українську армію.

Тому  потрібно підтримати генералів. Бо бачу, інакше — катастрофа.

До речі, за три роки в ЗСУ у мене помінялося багато командирів в смузі моїх бойових дій. Всі вони були хороші командири.  З усіма у мене була хороша співпраця.  Чи мені пощастило? Ні, просто гідних професійних командирів у нас багато. Багато з них пройшли таке пекло, що я почуваюся курчатком поряд з ними. Тому мене обурює той розкол, який плекають технологи піару і політики між офіцерами та рядовими.

Я пам’ятаю, коли була шалена спека я приїжджала на КП… там, під землею, можна було знепритомніти від задухи. Наші офіцери в маленькому приміщенні, як огірки в банці, працювали зі стримами, вели коригування вогню 24 на 7, спали коротким сном, тут же на розкладачках. Чесно кажучи, мені перед ними було соромно, бо у мене умови на вогневій позиції були кращими… а я отримувала бойові, а вони ні.

Читайте також: Репресії проти військових: Скринька Пандори

І тому, коли я бачу  тенденції, як під одну гребінку слідом за ТЦК політичні технологи влади демонізують  офіцерів, я спалахую.

Я довго трималася і не писала нічого політичного. Але наша армія замість сильнішої стає слабкішою.  І я не можу бути осторонь. Мені плювати на політику, я  хочу вбивати москалів. Але я частина системи, і коли система просідає, я вже не можу вбивати, я змушена виживати. 

Тому я, офіцер ЗСУ, старший лейтенант, командир протитанкового взводу, підтримую репресованих  генералів. Приєднуйтесь.

А офіцерів ДБР пропоную тотально мобілізувати на фронт, їхню роботу, переконана, краще виконають поранені й демобілізовані військовослужбовці, багато з яких мають юридичну освіту. Мобілізованих дебеерівців готова взяти до себе. У мене також брак о.с.  Обіцяю, добре воюватимуть, послужать своїй країні.

Джерело

Про авторку. Тетяна Чорновол, журналістка, народна депутатка України VIII скликання, воїн ЗСУ

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.