Я привела депортованих українських дітей на розмову в ООН, і як це змінило світ

Вкрадена безтурботність дитинства, вкрадені голоси. Це українські діти, які стали жертвами тиранії та російської пропаганди. 

Саша, Ілля та Кіра – звичайні діти, на перший погляд, утім дуже особливі, коли починаєш з ними розмовляти. Вони з Маріуполя і бачили війну в усьому її жахітті. Російська агресія забрала у них не лише дитинство, вона їх позбавила всього: батьків, друзів і самих себе, принаймні таких, яким вони були до 24 лютого. В їхніх дитячих очах такі не дитячі погляди. Вони втратили все, однак їхньою мужністю захоплюється світ. Вони взяли на себе відповідальність свідчити про депортацію, але й продовжують жити та наново вчаться радіти.

Уперше я їх зустріла на залізничному вокзалі в Польщі. Ми всі разом збирались до США, аби у вищих кабінетах влади були почуті їхні реальні історії. Насамперед мене вразили усмішки цих трьох. Діти були повні рішучості достукатися до сердець американців, аби ті почули що насправді відбувається в Україні. 

Дорога у два дні до США скоріше для них виглядала як пригода. Дітям було цікаво все. Але основним для нас всіх було те, аби політичний істеблішмент і звичайні американці почули історії цих дітей та активніше діяли. Саші, Іллі та Кірі надзвичайно поталанило, якщо так можна сказати, адже вони – одні з тих майже чотирьох сотень дітлахів, кого вдалось повернути з Росії, куди окупанти їх насильницьки вивезли. 

Фото зроблено в Конгресі США.  
На світлині — троє українських дітей з Маріуполя. Вони розповіли свої історії в Конгресі США та ООН. Позаду них наша адвокаційниця Христина Шкудор і дідусь одного з хлопців
Фото: надано Христиною Шкудор

Від 24 лютого 2022 року Російська Федерація примусово депортувала 19,500 українських дітей. Це лише ті, чиї імена ми знаємо. Цифра може сягати й кількасот тисяч, як про це свідчать українські правозахисні організації. Викрадення, зміна імені, незаконне усиновлення – це лише невеликий список злочинів, скоєних російськими окупантами. В яких умовах депортовані українські діти живуть, як до них ставляться – це відкриті питання, на які ніхто вже два роки не може дати відповідь. 

Міжнародні організації не мають ані впливу, ані бажання знайти та повернути українських дітей, викрадених росіянами. Численні задокументовані злочини свідчать, що Росія продовжує примусово депортувати неповнолітніх, багато з яких належать до соціально малозахищених груп населення – сироти, позбавлені батьківської опіки та ті, які втратили батьків чи опікунів під час бойових дій. За даними дослідників адвокаційної кампанії Where Are Our People?, росіяни активно “перевиховують” та мілітаризують цих дітей в місцях утримання. Ці дії з боку Росії мають геноцидний характер.

Росіяни проводять активну ідеологічну роботу з дітьми, які перебувають в окупації або депортовані. Кремль використовує пропаганду в системі освіти для виправдання повномасштабної війни проти України. Вони створюють спеціальні табори для нібито «адаптації та допомоги в боротьбі з посттравматичним синдромом», а також залучають неповнолітніх до парамілітарних російських юнацьких організацій, як-от «Юнармія», «Вагнерьонок» і «Вимпел», де їх перетворюють на «іграшкових солдатиків» Кремля. Так, діти, яких спіткала окупація Донеччини та Луганщини у 2014 році, зараз воюють проти України.

У Росії немає запобіжників чи табу у цій війні. І найкраще це можна впритул побачити на історіях Саші, Іллі та Кіри. В їхніх розповідях видно всю політику агресора. Одразу після того, як ці діти потрапити до рук російських окупантів, їм почали промивати мізки фразами «України більше не існує», «ваші рідні від вас відмовилися», «тепер ви поїдете в Росію й у вас там буде нове життя і нова сім’я».

Таких штампів і кліше російської пропаганди можна перелічувати нескінченно. Саша, Ілля та Кіра, як я вже казала, щасливчики: їхні родичі боролись за них і змогли повернути додому. Тепер всі разом починають жити у нових містах, умовах і реальності, де вони втратили все. 

Побачити горе війни на реальних історіях цих дітей і змінити погляди американських політиків, які дуже далекі від щоденних трагічних подій в Україні — було одне із ключових завдань цієї поїздки. Першою подією стала зустріч в ООН. Дипломати з усього світу відгукнулись на запрошення та прийшли послухати історії цих дітей. Так голоси українських депортованих дітей вперше прозвучали в середмісті Нью-Йорку в штаб-квартирі ООН. 

Їхня хоробрість, коли вони розповідали про жахи свого викрадення, зворушила багатьох до сліз, зокрема перекладачів і дипломатів з різних країн. Історії цих дітей – вимога нагальної потреби в міжнародному тиску на Росію та конкретних кроках, аби Україні повернути депортованих неповнолітніх. Утім, загальна репатріація наразі неможлива до повної перемоги України на полі бою та дієвих кроків ООН у правовому полі.

Після цієї подорожі США офіційно долучились до Міжнародної коаліції з повернення депортованих дітей. Далі Палата представників Конгресу схвалила резолюцію, котра засуджує викрадення українських дітей. І це вже величезний крок вперед і перемога. Хоч і з запізненням. 

Я разом з колегами та партнерами створили петицію до ООН із закликом змусити Росію повернути всіх викрадених українських дітей. Аби Організація Об’єднаних Націй взяла її до розгляду, потрібно набрати 100 тисяч підписів. Це шанс кожного з нас допомогти. Збір триває до 1 червня – Міжнародного Дня захисту дітей.

Чи допоможе міжнародна спільнота та дипломатія повернути викрадених дітей якомога швидше завдяки резолюції – ще одне риторичне запитання. Якщо ми не хочемо, щоб жахіття, які пережили Саша, Ілля та Кіра, продовжувались та масштабувались – це один із легальних способів тиснути на Росію і примусити її реагувати. Адже зараз в питанні викрадених українців росіяни просто відмовчуються та ігнорують цю тему. Однак, історія неодноразово показувала, що все може змінитися, головне приймати рішення, не здаватися і діяти.

Спеціально для Еспресо

Про автора. Христина Шкудор, адвокаційна менеджерка кампанії Where Are Our People? громадської організації PR Army

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.