Поза межами розуміння

Відтак їхній вплив на сучасну культуру мізерний, а самі вони дуже недооцінені. Актуальність і суголосність творчості галицьких митців 20-30х років – вражаючі. Народились вони наприкінці ХІХ ст,, активно творити почали після Першої світової, уже в зрілому віці, маючи за плечима не лише гімназії, а й університети й докторські ступені. Справжня інтелектуальна еліта, яку ми шукаємо по закордонах, останні тридцять років була у нас під боком, поки українські інтелектуали намагалися заново винайти колесо, здатне вивезти Україну з колоніального болота. Одним з найяскравіших представників цієї еліти був Осип Турянський (1880-1932), автор шедевра – повісті "Поза межами болю", письменник і філософ європейського рівня. Син теслі з Оглядова на Радехівщині закінчив Віденський університет, здобув там ступінь доктора, викладав у своїй альма-матер кілька років. Перша світова  застала його в Перемишлі. Осипа Турянського мобілізували, він потрапив у сербський полон, вижив дивом, і написав про це повість-поему надзвичайної сили й експресії. Утім, це ім’я і сама повість відомі навіть школярам. Але в Україні практично невідомий, хоч є в Інтернеті, філософський памфлет Турянського "Дума пралісу", виданий у 1922 році у Відні. Текст майже на 200 сторінок, який в алегоричній формі відтворює картину Галичини після Першої світової. Алюзія на "Лиса Микиту" Івана Франка і "Пекло" Данте. Звірі у лісі збираються на суд, який очолює, звісно, найавторитетніший зі звірів - Лев. Мавпа подає в суд на Вовка, який страшенно образив її, назвавши …людиною. Що може бути гірше за людину, яка вбиває задля розваги, в тім числі й собі подібних. Вовка, засудженого до страти, рятує те, що він був на момент скоєння злочину…п’яним. Бо з’їв п’яницю і не відав, що творив.

Про страхіття полону — голод, холод і тортури — нам можуть розповісти наші сучасники, яким вдалось врятуватись з московського полону, але їх очікує дещо гірше – тривалий посттравматичний синдром.  Певною мірою памфлет, написаний сто років тому, може їм допомогти не втратити віри в людину й жити далі. Віднайдення українцями національної й культурної ідентичності, проблеми екології, структура українського суспільства, яке неспроможне збудувати сильну незалежну державу – ці питання були болісними для міжвоєнного покоління не менш ніж для нашого. І притча про Сатану, який викликає до себе найбільших злочинців, серед яких і Лєнін, і Вудро Вільсон, і Клемансо, намагаючись визначити, хто з них рівний йому на землі, має трохи неочікуваний фінал. Рівним Сатані є той, хто руйнує людський дух, підмінюючи історію, культуру, патріотизм, мораль тим, що  зараз називають симулякрами, або підміною реальності ілюзіями. Повільна проказа, що роз’їдає свідомість як окремих людей, так і цілих народів, штовхаючи їх у прірву божевілля.

Можливо, наступна повість Осипа Турянського "Син землі" й не виправдала очікувань читачів і критиків, хоч була несогірша ніж твори на цю тематику західноєвропейських письменників, які зростали на філософії Ніцше і психоаналізі Фрейда, намагаючись залікувати рани, нанесені війною, поверненням до гармонії з природою, але…Незабаром перед нами постане та сама потреба у зціленні від ран, нанесених  московськими нелюдами, що практично безкарно творять немислимі злочини на очах розгубленого цивілізованого світу. І що ми будемо робити з тими, кого Сатана визнав такими, що перевершили його самого? Так-от, саме у цій розкритикованій повісті Осип Турянський проводить дуже цікаву думку про дві душі українського народу – героїчну і невільничу, які поєднуючись між собою, ослаблюють націю і заважають їй створити сильну державу навіть тепер, через сто років, забалакуючи суспільство до смерті ліберальними дискурсами і профанацією національного духовного спадку. Що вже геть за межею розуміння й здорового глузду в ці криваві часи, коли українцям  загрожує повне знищення.