Про ядерні погрози Москви

Тоді я працював у районній газеті на Одещині, куди потрапив за розподілом після закінчення львівського журфаку, і саме того дня нас зібрали в Одесі на якийсь семінар. Там я заприязнився з іще одним молодим журналістом Сашком Купченком, який нещодавно закінчив одеський універ.

Отож увечері після семінару ми й поїхали у гості до дівчат, його однокурсниць. Щоправда, дівчат було троє, вони були асистентками на кафедрі української мови й мешкали в гуртожитку у ботанічному саду, який також належав університету. Тоді я вперше й побачив, як згодом виявилося, свою майбутню дружину.

А про вибух на Чорнобильській АЕС ми дізналися аж через кілька днів, та й то, як тоді велося, спершу на рівні чуток... І всі ці роки день 26 квітня має для нас подвійне значення, і як річниця аварії, і щасливого випадку водночас. Як от воно у житті часом буває.    

Я собі думаю, що, може, той постчорнобильський досвід і став у пригоді, і кожному з нас, і всьому нашому суспільству загалом. І дає нам сили спокійно реагувати на ядерні погрози з Москви, які почалися ще від початку повномасштабного вторгнення. Бо ж нас лякають, а ми не боїмося

Звісно, у кожного, хто тоді жив, свій досвід і свої спогади та рефлексії пов’язані з Чорнобилем, і цей досвід, і ці рефлексії не завжди аж такі, як у нас з Тетяною. Та якийсь бодай мінімальний імунітет, принаймні, на психологічному рівні, щодо ядерних загроз і погроз, мабуть, отримав кожен, чия життя Чорнобиль розділив на "до" і "після"... До речі, під час перебування у США досить часто доводилося пояснювати що я з Тернополя, а не з Чорнобиля, бо ж на слух місцеві не завжди вловлювали різницю.

А тепер от я собі думаю, що, може, той постчорнобильський досвід і став у пригоді, і кожному з нас, і всьому нашому суспільству загалом. І дає нам сили спокійно реагувати на ядерні погрози з Москви, які почалися ще від початку повномасштабного вторгнення. Бо ж нас лякають, а ми не боїмося. І світ також здивований і, здається, боїться навіть більше, ніж ми. А українців ці погрози лише мотивують до спротиву і викликають не страх, на який розраховували наші вороги, а ще більшу злість і зневагу до них. І хоча насправді хто його зна, що у тих малахольних в голові, а у їхнього царя, то тим паче, бо ж погрози перетворити нас на ядерний попіл, перемішати із землею та таке інше ще деколи досі вириваються з їхніх боліт...

"Ну-ну... Побалакайте нам ще!" – кажемо ми на це. 

Спеціально для Еспресо.

Про автора: Олександр Вільчинський, письменник, журналіст. У 2016-2017 рр. був добровольцем і воював рядовим бійцем у складі 1-ї окремої штурмової роти ДУК ПС.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.