Путін вже не знає що робити, він не може пояснити росіянам кінцевої мети, - Фейгін

Ми довго їхали – мається на увазі танкове рішення. І тут історія вже немовби фіналізована, принаймні в її політично-правовому ключі. Залишилося тільки отримати цю техніку. У будь-якому разі – в Росії з цього приводу істерика. Що стало останньою краплею у справі виділення Україні не лише «Леопард-2», а й «Абрамс»? Розшифруйте, будь ласка, «голос з боліт».

Щодо танків, це, безумовно, дуже боляче. Але мені здається, що то реакція навіть не на ці кілька сотень танків, зібраних звідусіль, а розуміння, що це лише початок, далі буде. Вони самі відкрито говорять, що там, де сто, буде й тисяча. Це, зрозуміло, кількісний показник. Мені здається, в Москві остаточно збагнули: це рішення є результатом такого собі консенсусу, який передусім стосується стратегії. Не інструментів її досягнення, а самої стратегії. Упродовж усієї історії війни, 11 місяців, розмови велися між «перемогою України» і «не дати Україні програти». Це ж різні речі, принципово різні, які мають різні наслідки, різні похідні.

Раптом остаточно стало зрозуміло в Москві, що ніхто не збирається шукати компромісів, щоб не дати Україні зникнути, втратити суверенітет, територіальну цілісність. Ні, саме виграти. А виграти – це багатовимірна концепція.

Це передбачає не лише вихід на кордони 1991 року, але й усунення загрози з боку імперської Москви для сусідів.

А це передбачає, що війна за своїми наслідками неминуче має перекинутися до самої Росії. Тому що поразка в такій війні, безумовно, для режиму Путіна (а це режим і персональний, і колективний) матиме далекосяжні наслідки. Це розуміння викликає істеричну реакцію серед пропагандистів, вони є виразниками цих настроїв, зрозуміло, на них покладено таку публічну місію. Але це є ще наслідком тієї істерики, що відбувається в самому Кремлі, яка виходить від Путіна. Тому що, правду кажучи, останні його заяви пролунали так, що ми повинні, проводячи «спецоперацію» впоратись із загрозами, які виходять від наших земель, що історично належать нам. Тобто йдеться вже про те, що все, що розташоване в поясі інтересів Кремля, Москви, – це взагалі давно історично обґрунтовані претензії на свої власні землі, і від них нібито йде загроза.

Ну, тоді Фінляндії, Польщі, треба приготуватися. Я, звісно, іронізую, не думаю, що вони насміляться чи посміють, але…

Ми це розуміємо, тому що одна країна вже в НАТО, інша – без п’яти хвилин у НАТО. Але чи це означає, що немає таких намірів? Нема розуміння картини світу, саме євразійського світу, саме такого, як Путін зараз відкрито озвучує. Навіть якщо відмотати на 5 років чи 10 (5 навіть більш промовисто), – таких слів не лунало. Тобто розмова точиться про землі суверенних держав, які Москва вважає такими, що історично належать їй. І вона усуває загрозу – потенційну загрозу, бо реальної ж нема – саме з цих земель, що вважає історично своїми. Це, безумовно, визначення всього того, про що говорили противники, вороги Кремля. Що заперечувалося або самим Кремлем, або цього не чули на Заході. Зараз вони це почули.

Зараз концепція «перемога України», хто б там що не казав, передбачає те, що в Москви з’являться після її поразки клопоти на найближчі років 20-30, а то й усі 40. Доведеться розв’язувати свої внутрішні проблеми з подолання кризи влади, зміни цієї влади. На це ще припаде термінальне закінчення перебування при владі Путіна. Що буде з системою, що буде з економікою, соціальною сферою, демографією? Що буде з так званими союзниками в особі Пекіна без можливості апелювання до якихось потенційних екссоюзників, партнерів, як їх Путін називав. Тобто мінус Захід у всьому. А це означає, що в Росії власних ресурсів для того, щоб витримати всі загрози й упоратися самостійно, уже нема. Путінська Росія самостійно не змогла продемонструвати можливості другої армії світу, весь цей набір, щоб захопити території сусідньої держави, насамперед України. Тому що тут все зламалося, саме в Україні все зламалося. Значить упоратися з внутрішніми проблемами самостійно Москва не може.

Давайте проаналізуємо, як теперішня ситуація відбивається на ситуації всередині самої Росії? Зокрема, йдеться про те, що говорять у регіонах. Чи вдалося Путіну переконати родичів тих, хто загинув в Україні, тобто російських інтервентів, у тому, що вони робили для Росії щось корисне? Як ви зараз відчуваєте ситуацію в самій Росії?

Розпочнемо з самого верху, підійдемо матеріалістично, по-марксистськи. Питання влади, як казав відомий класик. Ось ми бачимо її фрагментацію, ми бачимо її розпушування. Фактично конфлікт Пригожина, як якоїсь нової субстанції влади, з інституціональними її частинами – генштабом, міноборони, адміністрацією президента. Вони пресреліз оприлюднили щодо ютуба (мене там теж згадали як головного українського медіа лідера), пригожинський конкорд. Покладається відповідальність на Стару площу, тобто на адміністрацію президента, за те, що вона потурає цьому викривленому інформпростору, в якому ютуб має центральне значення. Тобто відбувається фрагментація влади. Частини такої, що здавалася однорідної влади починають між собою з’ясовувати стосунки. Причому, враховуючи війну, способи з’ясування криваві: скільки у вас штиків – і скільки в мене штиків. Одна справа – ділити гроші, посади, апаратний вплив, і зовсім інша справа – коли ділити. Це фактично питання життя й смерті. Адже Пригожин балансує на межі життя й смерті. Щодо генштабу по-іншому питання вирішуються – немилість, неуспіх, відставка, ще щось подібне. Але для пригожиних, я навіть не кажу про одного Пригожина, – це питання життя й смерті. І взагалі всього середовища, консолідованого навколо таких вільних радикалів, таких елементів броунівського руху, які появилися з війною. Вони були й раніше, але вони не мали таких можливостей, які надала війна. Хто б це Пригожину дозволив набирати зеків із місць позбавлення волі?

Але хтось же ж це дозволив, хтось поставив підпис. І ми розуміємо, що це була велика міжвідомча робота. Це ж не просто так: сказав Путін, набирайте ЗК у штурмові загони. Ні, вони мали проводити безліч всяких рішень.

Так, це зробив Путін, безумовно. Але головний провідник цих рішень – це Луб'янка, ФСБ, яка до певного моменту дуже потурала Пригожину, його контролювала, він був її людиною. Тут це завжди має відносні якісь категорії, наскільки «свій». Зрозуміло, що як 9 років сидів, і працював у Петербурзі, і так зблизився з тодішнім керівництвом, яке стало керівництвом Росії, то цілком очевидно, що без зв’язків зі спецслужбами, передусім ФСБ, він не зміг би нічого досягти ні у фінансовій сфері, ні у створенні такої структури, як ПВК Вагнера. По суті, вона є продовженням держави, але таким особливим, що якоїсь миті почала претендувати на саму цю державу, не бути конкурсантом, а сидіти в журі – я б так сформулював. Поза сумнівами, це ФСБ, спецслужби, які через Пригожина змагаються з армійським керівництвом. Усього цього не було б – якби дійсно Україну, Київ, узяли за три дні, цього можна було б уникнути. Ніщо так не консолідує, не усуває суперечності, хай навіть на деякий час, як воєнна перемога, шматок, розподілення – усім вистачить, умовно кажучи. «У перемоги багато батьків», а поразка завжди викликає головні російські запитання: хто винен? що робити? скільки коштує? Тому Пригожин – це така важлива публічна частина протистояння всередині колективного Путіна, системи влади, що створив Путін і що створила Путіна.

Ми говоримо про таку характеристику, яка називається «акцептація» – готовність населення терпіти певну кількість цинкових гробів, які повертаються, зокрема, з несправедливої війни. Тут два моменти: чи вдалося Путіну та його пропаганді переконати, що війна ця є для населення вигідною й потрібною, і загалом як люди реагують?

Народ не питають, воювати, припиняти воювати, вмирати, не вмирати, – вони просто це роблять.  До речі, у цьому різниця з Україною, тому що говорити, що мобілізація в Україні та мобілізація в Росії – одне й те саме, – це смішно. Це взагалі не одне й те саме, у жодному разі. Щось я не бачив, що в Україні воювали кримінальники, яких забирають і витрачають десятками тисяч, не кажучи вже про решту.

Війну починала професійна армія. За Сталіна було так само: 5-мільйонна армія була, яка складалася з осіб, яким належало воювати. Так, вона була також призовна, але то була армія, яка не передбачала мобілізації. Здавалося, що тих мільйонів досить для війни з Німеччиною. Так і тут: цих 250–300 тисяч, які від самого початку, від кінця лютого минулого року за наказом Путіна вступили у війну, здавалося, вистачить. Навіщо мобілізація, це подразник, це викличе дискусію в населення – ми так не домовлялися. Зараз уже наступний етап розпочався, але найголовніше – владі весь час доводиться маневрувати, адже вона обіцяла мобілізацію, яка сприятиме негайному припиненню війни. Неважливо, переговорами, перемогою чи ще якимсь способом. Але ж кінця-краю не видно. Мобілізація працює в таких умовах лише як короткострокова акція: хай навіть з утратами, хай засіють усі ліси, але за два місяці, наприклад, упоралися з Україною. Але цього нема навіть близько, і навіть на ревізійній відстані цього нема. Тобто це означає, що мобілізація не може припинитися. Тому розмови типу: от, експерти казали, 15 січня розпочнеться наступна фаза, – яка вже різниця, 15-го вона розпочнеться чи 30-го, 1-го чи 40-го? Це вже не має жодного значення. Без мобілізації російське керівництво, російська армія далі воювати не зможуть, армії весь час потрібно поповнювати ресурс особового складу, найбільша частина якого – мобілізовані. Це завдання майже неможливо виконати, тому що їх раз по раз треба підготувати, одягти, обмундирувати, надати зброю, приставити офіцерів, і це стає все складніше робити. Тому розв’язують проблему за рахунок біомаси, штовхаючи її на передову. Які очікуються зміни? Погіршуватиметься ставлення, збільшуватиметься відчуття того, що треба всіма способами ухилятися від мобілізації. Усі лозунги стануть вторинними.

Багато разів обговорювалося, чим схожі системи нацистської Німеччини, особливо в період напередодні її тоталітарної трансформації (ближче до середини війни, 1943 року). До цього були в авторитарних системах «лозунги дня» – у німців це були пивні кружечки «Євреї, геть!». Або «Кухня – для дружини дім» тощо. Путін взагалі існував усередині системи всі два десятиріччя через ці «лозунги дня», він щоразу міняв вивіски, постійно якісь нові, створюючи ентузіазм у населення. А тут йому нема чого вивішувати – яка ще може бути нова вивіска? Він лише змінює цілі заднім числом. Розповідає, чому ми почали воювати, увесь час змінюючи версії цих цілей.

І це дуже позначається на населенні, тому що немає відповіді на запитання: а де кінець, коли це все закінчиться?

Мені сподобалася цитата колишнього агента штазі Варніга. Він довірена газова особа в Німеччині. Він зараз дав інтерв’ю, де заявив, що бачився з Путіним і поставив запитання. Це Варніг заявив, а він особа навіть більше, ніж довірена, – роздавав грошики в німецькому істеблішменті. Так цей Варніг заявляє: я зустрічався з Путіним. І поставив йому запитання – яка ваша кінцева мета? Чого ви хочете досягнути? Зрозуміла конотація питання: а може, ми це вирішимо якось інакше, не танками й десятками тисяч загиблих? І Путін сказав: це державна таємниця. Це таємниця, я вам не скажу. Це можна продати на Захід, це можна сказати Варнігу, ще комусь, але власному народові довго говорити не зможеш, що це таємниця. Навіть у їхтамнет-версії є кінцева фаза. Можете дуже довго прикидатися, що ви найрозумніший, знаєте, чого досягнете, але якоїсь миті всі починають розуміти, що насправді немає жодної мети, ви просто не знаєте, що робити. Для російського сприйняття усвідомлення того, що ми гинемо даремно, і зовсім незрозуміло, заради чого і яка кінцева мета, чого ми прагнемо – воювати сто років? – ось це, між іншим, навіть сильніше позначається, ніж страх перед загибеллю в цій мобілізації, якщо тебе призовуть. Я це все бачу безпосередньо, оскільки сам був віце-мером Самари, я народився в Самарі, а всі загиблі в Макіївці – із Самарської області.

І що говорять в Самарі, який фідбек по Самарі і по тих регіонах, які знаєте й відчуваєте?

Відкуповуватися від мобілізації, дати гроші воєнкомам, повирішувати, змитися, прикритися, переїхати до іншого регіону – від мобілізації ухилятися. Ніхто не хоче їхати до Макіївки.

Обивательська громадська думка сповнена чутками, недостовірними даними, міфами, страхами. Зараз для страхів і для невірогідності дуже багато підґрунтя.

Хтось каже, що тисячі загинули в Макіївці. Хтось – що їх мало не на інші планети винесли. Де всі ці люди? А це ж велике число, сотні й сотні людей у Самарській області намагаються ухилитися від мобілізації. Ось такі справи з наступною фазою.

Повернімося до теми, що Путін починає кидатися з кута в кут, намагаючись пояснювати історію з «великою континентальною війною». Він засилає Медведєва чи Медведєв просто підгавкує, знову повертаючись до своєї улюбленої шарманки про ядерний попіл і про те, що коли ядерну державу як щура затиснути в кут, то тут і почнеться. Ми розуміємо, що Байден на це зреагував доволі чітко, навіть Олаф Шольц, який ухилявся від прямої відповіді, також дуже чітко відповів. Один – «Абрамсами М1», другий – «Леопардами 2».

Окрім Медведєва, щось не чутно, щоб хтось відкривав рота з найближчого до Путіна керівництва, членів тієї ж ради безпеки, постійних членів щодо ядерної війни. Уже місяць-півтора такого нема, і сам Путін намагається уникати цієї риторики. Або вона від особи МЗСу лунає вже більш «миролюбно», із застереженнями типу «Росія і не збиралася ніколи». А чому Медведєв? По-перше, він улюбленець Путіна. Він ніколи не змінював свого стану відносно патрона, Путін завжди вважав його близькою особою, довіреною. Медведєв дотримався всіх правил – пішов у 2012 році, поступився місцем хазяїнові кабінету. Це дуже важливий чинник, який збереже стосунки між Путіним і Медведєвим надовго. Медведєву дозволяється більше, ніж решті. Путін взагалі схильний до фаворитизму, він когось присуває, відсуває, карає, тоді пробачає. Це ми вже бачили на прикладі Лапіна. Після Сєверодонецької операції та Лисичанська Путін його нагородив званням героя й дав позачергове військове звання. А тоді швидко немилість, а потім повернення завдяки товаришу, армійській корпорації. Медведєву дозволяється говорити все, що він вважає за потрібне. Його не осмикують. Це сталося одного разу, коли він

наїхав на Казахстан, а потім видалив пост і заявив, що його хакнули,

хоча він нічого нового не сказав, просто висловився щодо казахів так, як висловлюється про українців чи про Захід. Йому дозволяється таке робити. Кажуть, що за допомогою Медведєва «тестують» реакцію Заходу, реакцію сторін, як вони поставляться до таких диких заяв. Адже вони справді дикі, на межі божевілля. Це одна версія.

Друга версія – сам Медведєв отримав від Путіна таку собі індульгенцію, дозвіл і вважає, що знову може стати частиною якогось транзиту, схеми, через яку він знову посяде в кабінеті в Кремлі. Можливо, він має якусь ідею-фікс, це його фанаберія, він це робить, щоб наслідувати, зображати з себе «маленького Путіна», що він упорався б з функціями Путіна. Тоді він вважався лібералом, «свобода краща за несвободу», а тепер він зображуватиме якнайзавзятішого укропатріота – залежно від запитів часів та обставин, щоб домогтися знову влади. Він просто клінічний дурень, він це доводив ще у 2008 й 2012 роках. У політичному й історичному аспекті та людина, яка сама добровільно пішла з влади в Росії, завжди вважається дурнем. Справедливо чи ні, але так вважається в цій системі. І до нього таке ставлення в апараті. А Медведєв, як би там не було, є продуктом цього апарату, так само як і Путін. Ну, можливо, апарат спецслужб більше Путіна, і тому Медведєв ніколи не здобуде в цього апарату симпатій. Але що стосується Заходу, він, схоже, виконує якусь важливу публічну функцію подразнювача цього ж таки Заходу. Щоб можна було сказати: ну, що там Медведєв, треба розмовляти з нами, це серйозні люди, ось Патрушев, ось сам Путін, можна з Наришкіним главі ЦРУ зустрічатися. А Діма що – Діма випиває, йому можна.

Але Діму відправляли в Пекін, наскільки я розумію, з конкретним таємним посланням для Сі Цзіньпіна. Можливо, воно було усним, можливо, письмовим. Що хотіли почути в Піднебесній? Тому що довірили всю справу відданому емісарові.

Кажуть, що він їздив і віддав листа Сі Цзіньпіну, так про це писалося в пабліку. Я підозрюю, що там ішлося про запрошення Сі Цзіньпіна до Росії, вони наполягають, щоб Сі Цзіньпін відвідав з офіційним візитом Москву. Китай відмовляється, Пекін від цієї місії ухиляється, не коментує її. Я гадаю,

Сі Цзіньпін, поки не закінчиться війна, не поїде до Москви. А навіщо йому підтримувати Москву, тим більше, що вона програє?

Який у цьому сенс? Що це дає, які дивіденди? Москві ніде дітися, вона васально залежатиме від Пекіна й надалі. А от Сі Цзіньпіну, у якого надскладні переговори зі США, зокрема щодо Тайваня, така гра ні до чого, вона нічого не дасть, він лише роздратує Захід, але не розв’яже своїх проблем. Навпаки, він повинен зберігати дистанцію й продовжувати більше тиснути на прагнення дружніх стосунків насамперед із Заходом, про що він сам публічно розповідає. Він не висловлюється в стилі воєнної риторики, як Медведєв, чи Путін, чи ще хтось, у Сі Цзіньпіна нема цього взагалі. Він весь час апелює до якихось абстрактних інституцій міжнародних: роль ООН, система безпеки, світ не повинен мати єдиного домініону в особі США, світ є бінарним тощо. А Медведєв у цьому сенсі виконав звичайну функцію. Ми не бачимо жодного продовження. Медведєв дурень навіть у цьому. Він сьогодні з’явився у френчі китайського крою. От який у цьому сенс? Він чи то північнокорейський, чи китайський. Я гадаю, йому пошили. Він взагалі схильний до того, щоб носити якісь дивні одежі, то білий плащ, то шкіряний. Наче «залізний нарком» приїхав на Уралвагонзавод і ходив у шкіряному плащі. Можливо, він себе кимось уявляє, Наполеоном наприклад, але все це інстинктивний прояв того самого: показатися тією силою, якою насправді не є. І тому цю подорож до Пекіна, я гадаю, він сам випросив у Путіна: дай я з’їжджу відвезу твій пакет. Я гадаю, це скоріше, ніж те, що на нього покладено якусь особливу функцію.

Поглянемо так: Медведєва поставили наглядати за військово-промисловим комплексом, деякими секторами. Він у Петербурзі якусь нараду провів, де заявив, що тих, хто не виконуватиме держоборонзамовлення, притягнуть до кримінальної відповідальності. Він їздить на уралвагонзаводи та в інші місця, намагається надихати, погрожувати, але ні на кого не справляє враження. З однієї простої причини: неможливо виграти гонку озброєнь, коли одного разу програли. Її програв СРСР, її програє Росія також. Зокрема й тому, що неможливо відновити ту систему влади, яка була за Сталіна, – коли моя бабця стояла біля станка й виточувала деталі в евакуації, а вона в театрі працювала, костюми шила. Тобто тоді людей можна було примусити, а зараз ти просто пишеш заяву на звільнення й кажеш: усе, тепер можеш сам ставати до свого станка.

Неможливо повторити тоталітарну систему, яка змогла мобілізувати ту економіку на війну.

Пам’ятаєте, як казали, що Німеччина, включно з промисловістю, програла війну російській (радянській тоді) промисловості, тому що виробляла гармати й оливу, що частково дійсно так і є. А радянська економіка нічого, крім гармат, не виробляла. А їсти ти міг шматочок хліба – 200 грамів, запивати чаєм, шматочок масла – оце й усе. А все решту – техніку й авіацію свого часу постачали союзники, зокрема американці, за ленд-лізом.