Ресентимент Глобального Півдня

По-перше, тому, що Бразилія підписала Римський статут, і не виконати рішення Міжнародного кримінального суду означатиме порушення конституції країни. А, по-друге, не відомо, чи взагалі члени "Двадцятки" оберуть місцем проведення наступної зустрічі столицю однієї з країн, які виявили слабкодухість у протистоянні з путінською імперією.

Зрештою, так і трапилося. Нині да Сілва сказав, що покладатиметься на висновки Феміди...

Але да Сілва є популістом, йому не вперше жонглювати обіцянками, тим паче на тлі очевидного ресентименту учорашніх колоній Заходу. Питання лише у "якості" популізму бразильського лідера. Він по суті нічим не різниться від кривавого популізму Ніколаса Мадури, — венесуельського диктатора, але зовні виглядає респектабельнішим. І парадоксально, — тому, що Бразилія до да Сілви була набагато відкритішою до глобальних економік та інвестицій "ненависного Заходу", і тепер має значно потужніший запас міцності, аніж країна болівара, де інфляція сягає 10 млн (!) відсотків. До слова, це один з наслідків "дружби навіки" з Москвою.

Читайте також: Істерична війна

Цікавий феномен: країни, які позиціюють себе "жертвами колоніалізму" минулих століть, усупереч здоровому глузду відкидають здорові наслідки цього "колоніалізму". Погляньмо, на Індію, яка зараз наздоганяє Китай, і в якій ресентимент щодо британців не є аж таким фанатичним. Щобільше, пішовши з Індії, британці залишилися головними інвесторами економіки цього гіганта. А про суспільні відносини між "гнобителями" та "пригнобленими" раджу починати у романі лауреатки Нобеля Арунгаті Рой "Бог дрібниць".

Читайте також: Не читайте західних газет

Є ще одна, наразі не надто логічна поведінкова риса країн Глобального Півдня, що вимагають компенсацій за "колоніальне минуле", зазвичай не зауважуючи коренів своєї економічної убогості. Чимало з колишніх західних колоній Африки були успішно "освоєні" радянськими дипломатами, у багатьох з них насаджено просовєтські режими (у формі "народних", "народно-демократичних республік"). Звісно, СРСР не скупився з "інвестиціями", точніше – з безплатними вливаннями в хирляві господарки феодальних бантустанів, аби лише "на горе всім буржуям" роздмухати "світову пожежу". Навзамін Москва відповідно вимагала лояльності та навіть беззастережної слухняності таких режимів. Зокрема, під час голосувань в ООН, де країни Глобального Півдня складають більшість. Додамо сюди й велетенський ринок для совєтської продукції зі "знаком якості", яка, очевидно, не годилася для західного споживача. Ну, і ринок зброї, — для захисту режимів від некерованих вождів чи войовничих сусідів.

Відповідно, "халява" від росіян стала поживним ґрунтом для патерналізму й без того інфантильного населення. І тепер, коли вже розходиться про перспективи голоду, спричиненого путінськими захцянками для відновлення "зернової угоди", у столицях африканських та азійських "незалежних", позбавлених ярма колоніалізму країн заволали про потребу "припинення війни". Але, звісно, не коштом Росії – свого реального суверена та "благодійника", а України, яка, бачте, не хоче здатися на милість переможців.

Звідси ж і страусяча позиція Організації Об'єднаних Націй, очільник якої, побувавши у Києві під ракетними обстрілами росіян, з усім тим, взявся за організацію сепаратних перемовин (без участі України). Антоніу Гуттеріш лобіює (очевидно, з подачі Кремля) послаблення санкцій проти країни-агресора, аби тільки Москва погодилася на відновлення "зернового коридору".

Читайте також: Урятувати Маска-"рятівника"

Але, на мою думку, цього не буде. Своїми залаштунковими порухами Гуттеріш лише посилює негатив щодо ООН і упевнено веде цю паразитарну організацію стежиною своєї попередниці – Ліги Націй. Я не даремно ужив тут прикметник "паразитарна", оскільки у повоєнній історії після Другої світової за ООН не помічено жодного випадку успішного вирішення воєнних конфліктів. Структура, яка терпить у власній Раді Безпеки руйнівника ялтинської конфігурації світу, яка заплющує очі на воєнні злочини Росії, яка зціпила уста, боячись вимовити слово "геноцид", коли йдеться про трагедії українських міст, - не має майбутнього. І це мусять зрозуміти країни Глобального Півдня, які покладають надії на ООН та її нинішнього керівника. Долю України, яка не нарікає на свого визискувача, а чинить активний спротив, вирішуватимуть не в офісах будівлі на Площі Націй у Нью-Йорку, а на лінії вогню.

А ресентимент – не конструктив. На ображених, знано, воду возять…

Спеціально для Еспресо

Про автора. Ігор Гулик – журналіст, головний редактор сайту "Еспресо.Захід".

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.