Сі Цзіньпін їде до Росії, щоб підготувати Путіна до українського контрнаступу, - Піонтковський

Історія про те, як два російських винищувачі збили в Чорному морі американський безпілотник – це не лише про військову провокацію Росії. Це й про запуск принципово нового додаткового кейсу, який називається «можливе посилення дискусії щодо постачання нам авіації».

Так і є. Будь-яка провокація з боку Росії посилює позиції тих наших друзів на Заході, і передусім США, у дискусії про надання сучасного наступального озброєння Україні. Певні обмеження Захід на нас накладає. Ми вже звикли, що українські високопосадовці публічно заявляють, що вони готові не застосовувати американську зброю для ударів по території РФ. Досить дивне обмеження: як не використовувати, коли літаки, з яких ракети знищують українські міста, піднімаються з російських летовищ? І все ж таки Захід визначився у своєму ставленні до України, він робить усе, щоб Україна досягла перемоги. Але весь час додає одне застереження: ми проти ескалації, ми проти безпосереднього залучення військ НАТО до боротьби з силами РФ.

До речі, це проявилося під час останнього інциденту. Американці зробили дуже жорстку заяву про неприпустимість подібних інцидентів, але не почали інтерпретувати його як напад на американців, як кейс, що вимагає реакції відповідно до статті 5 статуту, – вони не бажають безпосереднього зіткнення.

Це замала історія, занадто дрібна. Але цьому передував проліт потужної авіації за 200 км від Ленінграда-Петербурга.

Це необхідно, щоб реагувати на путінський шантаж, зокрема щодо ядерної зброї. Тут треба віддати належне американцям. Вони ще в жовтні попередили своїх партнерів, що буде в разі застосування Путіним тактичної ядерної зброї в Україні, чим він погрожував. Йому пояснили, що це буде повне знищення російського угруповання на території України, до того ж самого Путіна вб’ють. А щоб не забували про це попередження, вони подібні польоти, жести й демонстрації готовності їхнього ядерного арсеналу час від часу здійснюють.

Який сенс має візит Сі Цзіньпіна до Росії? Що він пропонуватиме Путіну? Чи буде давати відверті геополітичні й економічні вказівки? Звісно, це буде загортатися в дипломатичну мішуру пропагандистського плану, але історія нетривіальна. Візит не банальний: Сі Цзіньпін під час масштабного російського вторгнення в Україну відвідає Путіна.

Я почну з дещо іншого – з перспектив спілкування Сі з президентом України Зеленським. Як на мене, занадто ваги надається цьому в Україні, обговорюються питання, як будувати відносини, переговори з китайським лідером. Мені здається, тут немає різниці з візитом 16 червня минулого року до Києва трьох європейських лідерів – Драгі, Макрона й Шольца. Вони привезли явно непридатний для України так званий мирний план Італії. Треба виходити з того, що

з  Москви Сі привезе явно не придатний для України план мирного врегулювання.

І треба так само поводитися, як президент Зеленський, вся адміністрація поводилася влітку минулого року: дуже ввічливо, проте дуже твердо відхилити цей план. До речі, для китайців велике значення має питання протоколу. Гадаю, що тут невипадковий формат, який нам хоче накинути китайський імператор: він приїздить до свого російського васала з якимись серйозними завданнями, а потім збирається якось телефоном, чи по скайпу, по зуму чи стріму обговорити щось із Зеленським. Вважаю такий формат прийнятним, навіть прийняти його – це вже психологічна поступка, гра з усією належною китайському імператору повагою. Якщо він приїздить з якоюсь змістовною місією, – так, ми готові з вами говорити. Але це надто важлива для нас і для вас бесіда, до того ж, не телефонна. Хочете бути посередником? Тоді вже хоча б на рівних умовах: якщо ви приїхали в Москву – приїжджайте й до Києва, це по-перше. А по-друге, знову кажу, умова буде більш непридатною, ніж умови європейців. Якщо європейці пропонували територіальні поступки Україні, то, судячи з 12 пунктів Сі й останньої заяви китайського уряду, вони хочуть задовольнити так звані російські «стурбованості» – проблеми погрози безпеці. Тобто напевне привезе (сподіваюсь, що привезе, а не телефоном розповість) товариша з Москви, розповідатимуть про обмеження суверенітету типу позаблоковості, відмови від вступу до НАТО тощо. Сі, так само, як і Путін, не розуміє, наскільки змінилася ситуація в Україні й що всі ці розмови  відкидатимуться з порогу, вони абсолютно не прийнятні зараз для українського суспільства. І це треба повідомити товаришу Сі від самого початку.

Ми спостерігаємо небачене повернення до біполярного світу. Мова не про протистояння Росії та США, як мріють продавати це в Кремлі. Ні, тут ідеться про значно глибший вододіл, зокрема це Китай і його численні сателіти, союзники, друзі, бізнес-партнери, партнери по клубу автократії тощо – і світ західної цивілізації.

Сі Цзіньпін відчуває, що російський улус зазнав поразки. І сам факт поразки Росії Китай не бентежить, Китай розглядає Росію як територію для поглинання. Його хвилює, що в разі цієї поразки зростає вірогідність втрати Путіним влади. Путіна Пекін справедливо розглядає як керівника прокитайської партії в Росії. У разі очевидної розгромної поразки Росії й втрати Путіним влади яка б влада не прийшла (надто мала надія, що прийдуть якісь проєвропейські демократичні сили, скоріше націоналістичні), будь-яка не буде так уже догоджати Китаю. І одне з обвинувачень, яке висунуть до колишнього президента Путіна, – що він здав економічні й геополітичні інтереси Росії на Далекому Сході. Тому

стратегія Китаю забезпечить так звану м’яку поразку Росії,

поразку, за якої Путін міг би якимсь чином продати своєму глибинному народові й своєму бункеру те, що сталося, як таку собі почесну нічию – щось на кшталт варіанту повернення до кордонів 23 лютого, розмежування сторін на лінії 23 лютого 2022 року. А ще Сі разом із Путіним нав’язуватиме якісь обмеження суверенітету Україні. Це вже давно в минулому, щось можна було обговорювати ще в Стамбулі під час перемовин. Дуже багато відбулося відтоді. Розкрилася правда про жахливі злочини російської воєнщини проти людяності, це вже офіційні характеристики провідних західних держав, уже розпочаті перші провадження, готується створення спеціального трибуналу для воєнно-політичного керівництва, щоб розглядати такий злочин, як агресія проти незалежної держави. Це все абсолютно застарілі підходи. І це треба чітко окреслити на самому початку переговорів. Така моя думка щодо цього.

Зрозуміло, що треба Путіну від Пекіна – економічна підстраховка, яйка-млєко-тулупи-валянки-маузери, боєприпаси й усього побільше. В обмін на це що він може запропонувати Пекіну? Адже основний торговельний партнер Китаю – це не Росія. Це Сполучені Штати, це Євросоюз. І в теперішній ситуації ця економічна бульбашка китайська також має перспективи посипатися. Навряд чи вони готові до переорієнтування на суверенну економіку в стилі Білорусі.

По-перше, що Путін може запропонувати Китаю, він весь час пропонує й дає. Одна з моїх статей ще 10 років тому мала заголовок «Путін очолює ліквідаційну комісію зі здавання Росії Китаю». Тому Пекін робитиме все, щоб зберегти його у владі. Щодо розпачливих запитів Путіна про озброєння – марна справа робити прогнози. Я переконаний, що Пекін на це не піде. Треба віддати належне нашим американським союзникам, вони чи не щодня дуже чітко наголошують, якими будуть наслідки для Пекіна в Україні. Китайська й американська економіки дуже тісно пов’язані, це сіамські близнюки. Серйозний розрив економічних зв’язків зашкодить американським споживачам – вони звикли до дешевих китайських товарів, але, з іншого боку, це просто зруйнує китайську економіку, яка десятиліттями паразитує на запозичуванні, а часто й просто на неприхованих крадіжках американських технологій, маючи величезний ринок для своїх товарів через переваги своєї дешевої робочої сили. Ця халява для Китаю закінчиться. Тому цей сценарій можна не брати до уваги. Китай це розуміє, він намагатиметься забезпечити м’яку поразку Росії. Зараз ми бачимо, що всі сторони готуються до вирішальної битви, до весняного українського контрнаступу, який розроблявся спільно під час військових штабних навчань американських і українських військових у Вісбадені в січні й лютому цього року. Практично розв’язано питання постачання сучасного озброєння. Не ідеально для України, як ми сподівалися, та вже сьогодні пішли винищувачі МіГ-29. Вони готувалися кілька місяців, їх переобладнано для того, щоб носити американські ракети. Удвічі збільшено дальність дії «хаймерсів». Не дістають ще до південного краю Криму, але, я гадаю, питання вирішено щодо «атакмсів». На полі битви вирішуватиметься, як закінчиться війна, а не в переговорах товариша Сі з товаришем Путіним.

У будь-якому разі не можна також легковажити з надзвичайно активною китайською дипломатією – доволі дивним є порозуміння між Саудитами та Іраном.

Це, безперечно, блискучий успіх китайської дипломатії. Товариш Сі зараз на підйомі – він щойно здобув дві видатні перемоги. Внутрішньополітичну – здійснив м’який державний переворот у Китаї. Покінчивши зі спадщиною Ден Сяопіна з її вимогами змінюваності партійних вождів, утретє обійняв усі три найвищі посади – голови партії, керівника держави й військового комітету. Після цього ще й проголосив себе китайським імператором. Цей успіх ще недооцінили. Пекін, Іран і Саудівська Аравія – це геополітичні суперники на Близькому Сході, але ж вони ще напряму беруть участь у громадянській війні в Ємені, наприклад, і змагаються також в інших арабських країнах. Це також провідні країни, які себе вважають духовними лідерами двох напрямів у ісламі – шиїтського й сунітського. Тобто Китай може заявити без перебільшення, що він закінчив тисячолітню релігійну війну в ісламі між сунітським і шиїтським напрямами. У Сі зараз дещо паморочиться в голові від цих двох видатних успіхів. Ось він і не розуміє, як багато інших гравців також не розуміють Україну та український народ, ступінь рішучості українського народу захищати свою незалежність, своє існування під загрозою смертельного ворога, і

сподівається, що йому вдасться врятувати Путіна, витягнути його з безнадійного становища й подарувати йому «почесну» нічию.

Все це чудово розуміє українське керівництво, можна не повторюватися. Потрібно розповісти, з усією повагою до всіх регалій китайського імператора, але жорстко – чому ми повинні з ним носитися як з писаною торбою більше, ніж з Макроном і Шольцем? Послали їх за адресою «русского корабля» з їхнім планом, відносини з жодним із них це не зіпсувало. До речі, якраз більш відповідально й більш проукраїнськи стали поводитися відтоді Франція й Німеччина.

Гра Путіна в геополітику закінчиться не побудовою «русского міра» – насправді все завершиться побудовою великого китайського світу, питання лише – на яких територіях. Відбувається колосальна інформаційна атака й розкидування інформаційних хвиль по всьому світу. Зокрема, йдеться про підриви, загадкові вибухи на «Нордстрімі» й «Нордстрімі-2». Ця історія лежала під сукном дуже багато місяців і після того вигулькнула: спочатку американський пулітцерівський лавреат її озвучив, потім почали хитати в різні боки.

Я зараз перебуваю в центрі американської інформаційної кампанії. Ціла серія статей у «Таймс», «Вашингтон пост», «Політико» явно антиукраїнських. Основні думки такі: Україна виснажилася, населення втомилося від війни, хоче миру тощо. «Вашингтон пост» і одночасно газета «Нью-Йорк таймс» вкинули антиукраїнські статті. Звісно, до цього старого комуністичного пропагандона Герші ніхто в Америці серйозно не поставився, не було жодної реакції. Ну, звинуватив він у всьому американців – так він завжди це робив. Друга операція була тоншою: мовляв щось підірвали українські спецслужби, чи не спецслужби, чи підпорядковані Зеленському, чи якомусь олігархові. Це було негайно використано цими виданнями для антиукраїнської кампанії. Вони почали поширювати наратив, що Україна зараз викликає незадоволення американської влади. Журнал «Політико» назвав три таких напрями. По-перше, своєю терористичною діяльністю (сюди приплели все: підрив «Північного потоку», нібито вбивство російської пропагандистки Дар’ї Дугіної, яку підірвав її власний божевільний батько, щоб зробити з неї сакральну жертву). Другий напрям: начебто західні експерти рекомендують українцям залишити Бахмут, а вони не залишають. І третє – нібито в Пентагоні не вірять, що Україна може звільнити Крим, і не радять цим займатися. Ви можете спитати: ці видання, які я назвав, – вони ж видання Демократичної партії. Так, але ж

не забувайте: антиукраїнську пропаганду здійснює не лише кремлівський агент мерзотник Трамп.

На жаль, долучився й другий республіканський кандидат Десантіс. Є лівацьке крило й усередині Демократичної партії. Влітку від 30 демократів – членів конгресу до Байдена був лист  антиукраїнського змісту, в якому рекомендувалося припинити або зменшити підтримку України. Байден тоді навів лад, змусив наступного дня відкликати того листа. Але вони ніде не поділися й не змінили своєї думки. Проти працюють обидва ізоляціоністських крила в США: лівацьке зсередини Демократичної партії та праве крило Республіканської. Хоча наголошую: більшість у конгресі зараз двопартійна, демократична й республіканська, непохитно підтримує Україну.

Версію про яхту, про якихось українських громадян, які в спілці з російськими громадянами почали вивантажувати півтори тони вибухівки на дно Балтики, – ми навіть не думали, що хтось може розповсюджувати цю історію, яка не тримається купи.

Завдання одне: ключова боротьба точиться всередині Сполучених Штатів про ступінь підтримки України озброєнням під час її весняного контрнаступу. Обидва ці угруповання вкидають тезиси, що Україна – не такий уже й добрий союзник, схильний до тероризму й ще багато до чого. Це поки що не впливає на позицію американської влади й Заходу загалом. Ми бачимо останні, найсвіжіші новини: пішли нарешті довгоочікувані МіГ-29, перші з Польщі вже надійшли, буде приблизно 30-40 одиниць. Хотілося б для фронтової авіації побільше під час весняного наступу на південному напрямку, але вже як є. Схоже, будуть і «атакмси», тому що основний засіб цього наступу – вогневе знищення російських об’єктів у Криму. Поки що ми всі бачили мапи. Нові ракети «Хаймерс» дають змогу вдвічі збільшити радіус дії, покривається майже вся територія Криму. Але не дістають до Севастополя, до дуже важливих об’єктів, складів зброї, пунктів керування. Я вважаю, що і «атакмси», і фронтова авіація будуть надані і вже постачаються. Це звісно не ідеальне забезпечення України засобами для весняного наступу, але загалом достатнє для успіху цього наступу.

А на що тоді розраховує Путін у цій ситуації? На що він може робити ставку? Шойгу з Герасимовим поступово починають розтирати те, що залишається від групи Вагнера, на кривавий фарш – вони їх кидають і кидають на наші вогневі позиції, через що стрімко зникає поголів’я вагнерівців.

Це дуже важливий чинник. Це класична боротьба, неминуча в будь-якому фашистському режимі, – зіткнення професійної армії зі штурмовиками. Те саме було в Гітлера, коли німецький генштаб зажадав розправитися, прибрати його найближчого друга Ернста Рема, лідера штурмових загонів, і розпустити його штурмові загони. Гітлер вчинив, як справжній фюрер. У нього був дуже важкий вибір, але він розумів, що мусить обрати якусь одну сторону, то запропонував своєму другові пістолет з одним набоєм. Такий самий вибір був у Путіна в ніч з 10 на 11 січня, коли Шойгу й Герасимов висунули вимогу прибрати ставленика Пригожина Суровікіна й відновити владу Герасимова в армії та ліквідувати діяльність Пригожина. Путін вчинив не як фюрер, а як фюрерок, – йому не стало хоробрості підтримати жодну сторону повністю, він прибрав Суровікіна, але зберіг діяльність групи Вагнера. І відтоді ми бачимо два місяці жорсткої боротьби. Вони вже більше воюють між собою, ніж з Україною. І це дуже добрий чинник. Ми не надаємо переваги жодному, ці обидвоє, Герасимов і Пригожин, – воєнні злочинці, які відповідатимуть за свої дії. Але нехай вони поки нищать один одного. Наразі вони розстрілюють портрети суперника з кулеметів, нехай уже почнуть бити й по оригіналах. Працюйте, брати, – ось так би я звернувся до цих «чудових» людей.