Сила мережі

Світ зараз лише починає дізнаватися, що відбувалося в Ізюмі під час російської окупації. Вбиті бранці, закатовані мирні мешканці, зруйновані школи й житлові будинки... Постраждали від рук окупантів навіть кам’яні скульптури половецької доби на горі Кременець, що височіє над містом. До однієї окупантом дротом примотали фальшивий "прапор перемоги". Ще одну просто потрощили…

Сліди перебування окупантів на горі Кременець

Ці скульптури були встановлені тут вже за часів незалежності – як символ тяглості історії Слобожанщини. Яка, до того як стати козацьким, була половецьким краєм. Ізюм, Харків, Чугуїів, Зміїв стоять на місцях колишніх міст степовиків. Та й в назвах міста й гори важко не почути тюркські корені – мовою нинішніх киримли, скажімо, "юзюм" - це виноград, а "кермен" - фортеця.

Більшість кременецьких "половецьких баб", втім, вистояла. І вони стали мовчазними свідками звільнення Ізюма українською армією. Перемоги, здобутою завдяки точному плануванню командування, вишколу  і сміливості наших вояків, здатності до самоорганізації всього українського народу. Якостям, якими свого часу відзначалися половці. І це ще раз нагадує, що сучасна Україна є витвором усіх, хто творив її історію.

Половцями на Русі називали кипчаків, племена, які ще в XI сторіччі відокремилися від Кимацького каганату – на той час головної потуги в зауральских степах. В пошуках нових пасовиськ кипчаки рушили на захід. З часом вони не лише посунули своїх західних сусідів – печенігів і торків, але й поглинули самих кимаків. Опанувавши увесь величезний простір від Алтаю до Дунаю. Який сусіди відтоді почали іменувати Дешт-і Кипчак – "кипчацьке поле", або ж "кипчацький степ". Цікаво, що "полем половецьким" називали нинішні українські степи і на Русі. У Візантії, та з легкої руки греків у Західній Європі кипчаків іменували куманами, в Угорщині – кунами.

Дешт-і Кипчак

Зазвичай кипчаків вважають тюрками, але насправді це була узагальнююча назва великого конгломерату племен, серед яких були і монгольські, і угро-фінські. і навіть пізньо-сарматські (аланські). Тюрки були лише його "ядром", а кипчацька мова – говірка одного з племен, які входили до цієї спільноти, стала "лінгва франка", тобто мовою спілкування всередині пільноти – що поступово витіснила усі інші, зокрема й поширені у Причорномор’ї огурські і огузькі (залишилися лише релікти останніх в Придунав’ї та на південному узбережжі Криму).

Кипчацькі кам’яні статуї в берлінському музеї

На відміну від кимаків чи хазарів, каганати яких були якщо не повноцінними державами, то хоча б протодержавними утвореннями, та навіть печенігів, що плекали внутрішню ієрархію, кипчацька спільнота радше нагадувала децентралізовану мережу. Її основою було навіть не плем’я, а рід – курінь. Рід складався з кількох сімей, що господарювали самостійно, але користувалися спільними пасовиськами та іншими угіддями – їх називали кіш. Роди об’єднувалися в племена, а племена в союзи – зазвичай нетривкі і доволі умовні. Серед загальної кількості родів виділялися шляхетні - на чолі з беками та ханами. Якщо хану вистачало харизми, сили і завзяття, він міг об’єднати навколо свого роду близьких і далеких сусідів для облаштування на певній території мирного життя та організації воєнних походів. Коли ж доля відверталася від хана, об’єднання швидко розсипалося на складові – племені й окремі роди, які, однак, вже невдовзі – як цеглинки "лего" - могли консолідуватися навколо іншого лідера. 

Кипчацьке стойбище

Це забезпечувало системі назвичайну гнучкість і адаптивність. Саме завдяки цій гнучкості кипчацька  "польова мережа" змогла включити до себе  не лише окремі іномовні племена (які згодом розчинилися в кипчацькому середовищі), а й осіле населення і навіть міста. Серед них були й степові містечка Шарукань (можливо, на місці сучасного Харкова) та Сугров (отожнюється зі Змієвим), і поселення кримського узбережжя, такі як Ялта та Сугдея (Судак). Містянам було досить було вчасно сплачувати данину місцевому хану – і їхню громаду залишали у спокої, вона зберігала самоврядність, ще й могла розрахувати на захист кипчаків в разі нападу зовнішніх ворогів.

Кипчацькі "намети на колесах"

Більшість кипчаків при цьому залишалися кочовими скотарями, які випасали величезні череди коней, корів, вівць і навіть верблюдів. Щоб забезпечити худобу пашею, влітку кочували на півночі, ближче до лісостепу, а взимку на півдні, біля морського узбережжя. Жили кипчаки в юртах - великих наметах, але були в них й намети поменше (їх називали "кібит"), які ставили на вози, і таким чином могли швидко перевозити свої сім’ї разом з нехитрим скарбом. Саме пасовиська були головною цінністю для степовиків, і за них вони готові були битися з усіма сусідами - і з Руссю, і з спорідненими з кипчаками тюркськими племенами, яким руські князі надавали для поселення свої прикордонні землі, насамперед в Пороссі. Ці території кипчаки вважали своїми і намагалися відвоювати. Але принагідно брали й здобич з місцевих мешканців, переважно селян, бо міста кипчаки здобувати так і не навчилися (та й навряд чи їм це було потрібно).

Кипчаки під мурами Києва

В цьому, власне і полягала відмінність між кипчаками та печенігами, які довгий час підтримували приязні стосунки з русами, а до війни дійшло лише після того, як Київ відмовився платити їм відступне за прохід своїх кораблів через дніпрові пороги. Кипчаки майже одразу почали з війни, і лише згодом почали укладати угоди з князями, та навіть родичатися з ними. З іншого боку князі із задоволенням використовували військову допомогу степовиків під час з’ясування стосунків між собою (а приводів для цього в них вистачало – як, зрештою, в середині багатьох великих родин). Найбільше відзначилися цим представники чернігівської гілки Рюриковичів – Святославичі. Засновнику цієї династії в Києві (можливо й незаслужено – йшлося, зрештою, про суперників) взагалі дали прізвисько Гореславича.

Битва руських князів з кипчаками на Альті (1068 рік)

Завдяки "Слову про Ігорів похід" чи не найвідомішим з Святославичив став сіверський князь Ігор. Який при цьому зовсім не був непримиренним ворогом степовиків. Хоча б тому, що його мамою швидше за все була донька кипчацького хана Аепи. А сам він брав участь у кількох війнах з родичами разом із ханами Гзою і Кончаком – тим самим, проти якого він згодом вирушив своїм сумнозвісним походом і до якого зрештою потрапив в полон. 

Пам’ятник князю Ігору в Новгород-Сіверському

А найвідомішою переможною війною Русі проти степу вважають походи, організовані Володимиром Мономахом на самому початку XII століття. Влаштовані вони були за прикладом хрестових походів, адже за кілька десятиліть до цього хрестоносці саме здобули Єрусалим. Половецьке поле, звичайно, важко порівняти із Святою Землею, та й самі кипчаки були не мусульманами, а переважно язичниками-тенгріанцями (тобто вшановували Велике Небо), але князям принаймні вдалося захопити вже згадані степові містечка у нинішній Слобожанщині, а хан Шарукан зі своїм оточенням поквапився відкочувати аж на Кавказ.  

Пам’ятник Володимиру Мономаху у Борисполі

Втім, успіхи Мономаха були тимчасовими. Бо перемогти супротивника, організованого за принципом мережі, можна було хіба що в кількох битвах, але він кожного разу зберігав опірність і відновлювався за лічені роки. Бути постійно присутніми в степах князі не могли. Можливо врешті-решт вирішили, що краще мати кипчаків за союзників, а не за ворогів. До того ж ніде правди діти – на Русі не було такої першокласної кінноти, як у сусідських ханів. До того і  легкої, оснащеної луками і шаблями, і важко озброєної, вдягненої в кольчуги і шоломи з забралом на обличчі, якими кипчаки наводили жах на ворогів. Вишкіл степових вершників тривав постійно – якщо не на війні, то під час полювання. Головну ставку робили на швидкий і несподіваний удар, після якого кипчаки намагалися гнати і знищувати ворога, не даючи йому оговтатися.

Шолом з забралом кипчацького типу

Кипчаки безроздільно панували в степах кілька століть. Аж поки не зустрілися з силою, яка належала до тієї ж кочівницької культури, але поєднувала її ще й з залізною дисципліною та потугою державного апарату. Перший урок їм дали турки-сельджуки, які в 1222 році відвоювали в кипчаків Сугдею. А через рік з-за Кавказу з’яилися монголи, очолювані  полководцями Чингісхана Джебе і Субедеєм. Кипчаки звернулися по допомогою до тепер вже головних своїх союзників – князів Русі. І разом з ними були розгромлені на Калці – річки, що протікала теренами сучасної Донеччини.

Переможці після битви на Калці

Показово, що цим розгромом і розоренням кипчацьких стойбищ монголи і обмежилися. На Русь Джебе і Субедей не пішли. Цю справу залишили онуку Чингісхана, Бату. Під час свого походу до Європи той не лише спалив Київ та інші міста Русі, а й продемонстрував, що так само вважає своїми і причорноморські степи, і Крим, з якого вибив сельджуків. Не дивно, що ще до повторного приходу монголів майже всі кипчацькі хани з частиною одноплемінників поквапилися відкочувати далі на захід, до Галичини і Угорщини. Хан Котян навіть видав свою доньку за угорського короля, а Тігак став свояком князя Данила Романовича. Але чимало пересічних кипчаків залишилися там, де й були, в Причорномор’ї, тільки тепер були змушені платити данину монголам, як до того її платили самим кипчакам. До того ж завойовникам потрібні були адміністратори, знайомі із звичаями місцевих мешканців. Не дивно, скажімо, що навіть  першим монгольским намісником Криму був призначений кипчак.

Кипчаки просять притулку в Угорщині

З іншого боку, Бату не міг не помітити відтоку потенційних підданих створеної ним Золотої Орди. Тому захочував втікачів повернутися. За кілька десятиріч це й справді сталося. Повернулися навіть деякі хани. З іменами Тігака та інших кипчацьких ватажків принаймні ототожнюють поховання золотоординських часів на українських теренах. Звісно, за правилами, запровадженими ще Чингісханом, володарями у підкорених монголами землях могли бути лише його прямі нащадки. Відтак Чингізіди та шляхетні роди завойовників по суті замінили кипчацьку верхівку, частково породичавшись із нею. Але абсолютну більшість підданих Золотої Орди в Причорномор’ї все одно складали кипчаки, які до того часу остаточно розчинили в собі племена попередників – як тюрко- та і нетюркомовних.

Ханський шолом з Чингульського кургану (який ймовірно належав хану Тігаку)

Польова "мережа", яку так і не змогли здолати князі Русі, і тут дозволила її творцям перемогти – якщо не політично, то культурно і мовно. Навіть славнозвісний словник, укладений в XIII столітті, але вже після монгольского завоювання Криму, має назву Кодекс Куманікус, тобто "кипчацький", хоча сама говірка мешканців Причорномор’я іменується в ньому "татарською". Західні улуси Орди були по суті куманськими. Так само кипчацьким стало й Кримське ханство, що виросло з них. Навіть більше – офіційна титулатура ханів з чингізідської династії Гераїв мала підкреслити, що вони є володарями не лише Криму та Орди, а й Дешт-і Кипчака, тобто саме "кипчацького степу". Хай навіть його мешканці вже не використовували стару племінну назву, іменуючи себе ногаями, киримли або кримськими татарами.

Ханський палац в Бахчисараї

Звісно, кипчацька спадщина дісталася не лише кримцям та ногаям, а й українським козакам. Починаючи з того, що саме слово "козак" є кипчацьким за походженням і означало людину поза суспільством, вільну і водночас таку, що може найматися на службу. Цілком можливо, що й козакувати першими почали якщо не кипчаки, то їхні прямі нащадки – ті ж кримці або ногаї. І вже потім їхній досвід підхопили і творчо розвинули українці. Та й не лише українці були на тій самій Січі. А ще є знайомі з історії Запорожжя кіш, курені, бунчуки, шаровари… Ну і деякі особливості суспільного життя козаків – та ж схильність до самоорганізації і гуртування навколо харизматичних лідерів – отаманів (деякі дослідники і тут бачать тюркський корінь "ата", тобто "батько"), хіба не нагадує колишніх господарів "поля половецького"?  То ж чи варто відмовлятися від спадщини, яка стає в нагоді навіть сьогодні. І вже точно буде корисною для України в майбутньому.