Соломія Чубай: Після розлучення з чоловіком у мене зараз в пріоритеті військові хлопці

Соломіє, що значить для тебе живопис?

Живопис для мене – це терапія. Під час малювання я є сама з собою. Бо співачка – це велика публічність. А картини – це тільки моє. В них і моя улюблена музика, і мої якісь речі, що надихають, і мій діалог із собою та виливання на полотно усіх почуттів, які в мені живуть.

Нещодавно в тебе була персональна виставка в Києві. Чи буде така ж найближчим часом у Львові?

Мало бути кілька виставок. Але тільки зараз доїжджають кілька моїх картин із Києва. Виставка в Києві завершилась. Та почалась війна. І деякі картини загубились. Але щойно перед твоїм приходом мені написав художник Петро Сметана, який представляв Україну на Венеціанському бієнале (одна з провідних виставок сучасного мистецтва, - Ред.), і сказав, що мої картини знайшлися. І він їх мені привезе.

Де ж вони були увесь цей час?

Вони були в Києві. Десь, мабуть під обстрілами їх не встигли нам доставити. Але приміщення, де картини зберігались, були як бомбосховища. Тому вони вціліли.

Розкажи, будь ласка, як застало тебе повномасштабне вторгнення РФ в Україну 24 лютого?

24 лютого було жахливим. Я прокинулась вранці й прочитала новину, що Путін розпочав війну. Я сказала: "О, Боже!". І почала плакати. Потім в новинах прочитала, що бої йдуть в Гостомелі. А там мої племінниці. Троє підлітків. 15, 14 і 13 років. Брата мого тоді в Києві не було. А вони були в Бучі та в Гостомелі. І фактично три доби наша сім’я жила, як на голках. Брат добирався до моїх до Гостомеля, коли вже велися обстріли… В них хата, далі – озеро, а поруч сідає літак "Мрія". Звичайно, це було жахливо і страшно. Та, слава Богу, їм вдалось добратись до Львова. Добу їхали сюди. Жили саме в цій кімнаті, де ми зараз записуємо інтерв’ю. На той час в мене була повна хата людей, повна хата вимушених переселенців. Я ніколи не думала, що мій брат та його сім’я будуть переселенцями. Далі почалися з’являтись ці всі страшні новини. А як викрили, що саме відбувалось в Гостомелі і Бучі, ми видихнули. Адже родина все ж таки встигла виїхати. В нас дуже красиві дівчата, дружина брата. Ми розуміли, що могли зробити з братом і його сім’єю. Нам стало страшно.

Розкажи про свою музику й пісню, створену в цей час

Перший місяць ми всі сиділи й взагалі не розуміли куди рухатися. У перший місяць війни ми чекали, що все скоро закінчиться. А потім, коли зрозуміли, що воно скоро не закінчиться, я почала волонтерити. І першими, кому я допомагала, були військові льотчики. А потім з’явились мої улюбленці. Це 28 бригада, привіт їм. І Саламу привіт.
І якось так я включилась у цю війну і навіть діставала їм "джавеліни". Привезла вже 4 машини на фронт. Перший раз розпочала збір на тепловізорні приціли… Це я знов про війну? Я ж мала говорити про музику.

Між тим всім ми з моїми хлопцями-музикантами зробили пісню. Перший місяць я не могла співати взагалі. Не те що співати… Навіть говорити не могла. Багато переписувалась в месенджерах. Але практично не говорила. А потім раптом я сказала: "Так, хлопці, збираємось! Приїжджайте до мене". І в проміжках між сиренами ми створили пісню "Інший" на слова Юрка Іздрика. Там є такий текст, дуже важливий: людина сама нічого не може, людині завжди потрібен інший, на кого себе помножити можна, для кого варто писати вірші.

Чи почуємо ми найближчим часом Соломію Чубай зі сцени?

Не знаю, чи зі сцени, бо зараз заборонені концерти. Можливо й буде щось.

Можливо концерт із бомбосховища?

Можливо й концерт із бомбосховища. Я думаю, що він і буде скоро. Але точно буде концерт у бібліотеці Тані Пилипець (Львівська обласна бібліотека для юнацтва, Львів, площа Ринок, 9, - Ред.). Ми придумали з нею, що будемо плести маскувальні сітки та співати й грати мої пісні та колискові для Олекси (син Соломії, - Ред.). І нову пісню заспіваємо. Це точно буде. А дату ще уточнюємо.

Не так давно ти пережила у своєму житті розлучення. Скажи, на сьогодні твоє серце ще вільне?

Майстриня, яка робить мені мейкап і ці прекрасні зачіски, каже, що в мене в пріоритеті тепер військові, побачивши, як швидко я одночасно роблю кілька справ. Бо коли готувалась до цього інтерв’ю та мейкапу, паралельно я встигла відправити нашим військовим форму, броніки та тепловізори. Я ж їй кажу: "Це, мабуть тому, що наші військові вміють бути вдячними та щирими. І мені їхнє "дякую" збігається з тим, як я хочу і люблю. Майстриня знає мого колишнього чоловіка й каже: "Він не давав тобі саме цього відчуття. Тобі потрібен мужчина, який буде щиро захоплюватись тобою, щиро тебе любити й щиро дякувати, не маніпулювати, а сприймати тою, яка ти є".

І все ж, чи вільне твоє серце на сьогодні?

Я скажу, що вільне. Вільне серце. Бо вже знаю тепер, як я не хочу жити. Цього року мені сповниться 43. І я зрозуміла, що багато років змарнувала на те, що була не з тими, з ким би хотіла бути, не з тими, з ким мені добре. А життя – воно настільки коротке… Ця війна показує нам, що варто насолоджуватись життям, поки воно в тебе є. Зараз, звісно, важко насолоджуватись життям. Але коло тебе має бути людина, з якою тобі добре, з якою ти в безпеці, з якою ти почуваєшся любленою, коханою, з людиною, яка говорить мовою твоїх потреб, твоїх почуттів. І тому, моє серце поки що вільне. Я ще не зустріла чоловіка, який би говорив зі мною моєю мовою любові…

Всі фото: Олена Чернінька

А що це в тебе за шеврони ось тут лежать?

Ось ці шеврони мені привіз Салам з 28 бригади. Їм я найбільше допомагаю. Вони воюють з 2014 року за нашу землю. Цей шеврон – це є розвідка, а ось це - піхота ЗСУ і УНСО. А розвідка – це 59 бригада.

Це ті хлопці, що в Чорнобаївці. А! І я забула сказати основне: вони вальнули крейсер "Москва". Це ті хлопці, які вальнули крейсер "Москва". Уявляєш? І ті, які працюють у Чорнобаївці. Оце мої друзі. Тепер.

Розкажи про свого сина Олексу

Він вже вищий від мене. Я вже йому по плече. Олекса допомагає мені переносити броніки. 

11 кілограм кожен. Я їх не могла підняти. Також Олекса допомагає мені воду носити і ще багато всього. Але нікуди не хоче виходити з дому і виїжджати з України, до речі, теж не хоче.