Спін-диктатори, котлета для генсека і коли брешуть очі – 5 книг про змінену реальність

Багато хто з готовністю приймає викривлене бачення реальності, яке не так складно сформувати. Люди звикли погоджуватися з нещодавніми ілюзіями на зразок "дружби народів", які зазвичай розвіюються лише за умов жорстокої війни.

Ця книжка, як стверджують її автори, базується на теоретичних та емпіричних дослідженнях, хоча багато розуму не треба, щоб зрозуміти, як сьогодні стають диктаторами. Зокрема у книжці Сергія Гурієва і Деніела Трейсмана "Спін-диктатори. Як змінюються обличчя тиранії в ХХІ столітті" (К.: BookChef) нам одразу нагадують, що Гітлер, Сталін і Мао правили шляхом насильства, страху та ідеології. Однак вже сьогодні нові лідери, які обізнані з медійними технологіями, переробляють авторитарне правління під реалії глобальних зв’язків світу. На початку свого правління, замість відкритих масових репресій такі правителі, як Володимир Путін, Реджеп Таїп Ердоган і Віктор Орбан, контролюють громадян, спотворюючи інформацію та симулюючи демократичні процедури. Подібно до науково-дослідних експертів у демократичних країнах, вони моделюють і накидають такий стан реальності, який триматиме громадян у шорах і даватиме змогу диктаторам лишатися при владі. Розкриваючи цю нову форму авторитаризму, Сергій Гурієв і Деніел Трейсман пояснюють появу таких "спін-диктаторів", описуючи, як вони з’являються і діють, означуючи загрози, які вони становлять, і те, як демократії мають на це реагувати. Ось, наприклад, про нинішнього лідера Росії. "Його режим здається нам не чимось унікальним, а радше зразком тих тенденцій, які сформували авторитарні держави в усьому світі – від Венесуели Уто Чавеса й Угорщини Віктора Орбана до Малайзії Махаткіра Мохамада й Казахстану Нурсултана Назарбаєва, - зауважують автори. - Спостерігачі сперечаються щодо того, як називати таких лідерів. Дехто ведеться на їхню гру в демократію, інші пропонують незграбні аналогії з історичною владою цих країн, називаючи Путіна "царем", а Ердогана - "султаном". Ми бачимо, що ці правителі вдаються до нового - хоча й не безпрецедентного - підходу, який може зберегти автократію на деякий час навіть у сучасних, глобалізованих умовах. Ключем до нього є обман. Більшість диктаторів нині приховує свою справжню сутність, отже, насамперед нам слід зрозуміти, як саме влаштовано їхні режими". Також у книжці означено, як такі лідери, як Лі Куан Ю із Сінґапуру та Альберто Фухіморі з Перу, запровадили менш насильницькі, більш приховані й ефективніші методи монополізації влади. Вони культивували імідж компетентності, приховували цензуру й використовували демократичні інститути для підриву демократії. Автори пояснюють, чому більшість сучасних авторитаристів є спін-диктаторами і чим вони відрізняються від решти "диктаторів страху" — таких, як Кім Чен Ин і Башар аль-Асад, а також від майстрів високотехнологічних репресій, як-от Сі Цзіньпін.

Історія українських інтелектуалів, які залишили батьківщину під час Другої світової війни, час від часу поповнюється новими фактами і дослідженнями. З яких виходить, що не всі з них в діаспорі поневірялися, як Тодось Осьмачка чи Василь Барка, і не всі працювали ліфтерами чи друкарками. Зокрема у "Пригодах математика" Станіслава М. Уляма (Л.: Літопис) змальовано "емігрантську" реальність, яка контрастує з тим, як її описують офіційні речники. Так, автобіографія математика Станіслава Уляма – це історія одного з найвидатніших науковців ХХ століття, історія його наукового шляху і досягнень, багата на пророчі припущення і пересипана жвавими оповідками. Автор-герой народився у Львові та був активним учасником математичних зібрань у "Шкотській кав’ярні", а від 1944 року працював у Лос-Аламоській лабораторії (США), де долучився до творення революційних змін у повоєнному світі. "Якби сорок п’ять років тому хтось сказав, що я, молодий "чистий" математик з польського міста Львова, проведу майже всеньке життя у Нью-Мексико – у штаті, про який я навіть ніколи не чув, коли мешкав у Європі, – я б відмахнувся й сказав, що це божевільна вигадка, - починає свою розповідь автор, і "польський" Львів при цьому формує в нашій уяві свою реальність. Вирізняючись серед колег-математиків любов’ю до експериментів, він один із перших почав використовувати комп’ютери для наукових розвідок і всіляко їх пропагувати. Автор спогадів зробив фундаментальні внески до цілої низки найскладніших математичних проєктів нашого часу, а тепер впускає українського читача ще й до пізнання особистих і надто людських взаємин із, наприклад, Енріко Фермі, Річардом Фейнманом, Едвардом Теллером, Джоном фон Нойманом. Спитаймося, навіщо? "Я почав упорядковувати свої думки і раптом збагнув, що до того часу (то був, якщо не помиляюсь, 1966 рік) мало хто описав незвичні обставини, за яких народилась атомна ера, - пояснює автор. - В офіційних записах не згадуються справжні мотиви й не описуються почуття, сумніви, упевненість, рішучість і надії людей, які добрих два роки жили в незвичайних умовах. Офіційна історія – це така собі колекція одновимірних зображень, де показані лиш основні факти". Натомість у цій книжці нам запропоновано не офіційний, а приватний варіант реальності, який відрізняється своєю "людською" поліфонією життєвих пригод автора.

У своїй попередній книжці автор цього дослідження писав про кривавих диктаторів з екзотичних країн, які не гребували й людською плоттю, натомість герої його новішої історії розкошують набагато ближче. "Кухня терору, або як збудувати імперію ножем, ополоником і виделкою" Вітольда Шабловського (Л.: Видавництво Старого Лева) – про історію наших ближчих, але не близьких сусідів. "Коли я пишу ці слова, черговий місяць триває жорстока війна, розв'язана Росією проти України, - розпочинає автор своє оповідь. - На жаль, з цієї причини книжка, яку ви тримаєте в руках, є надзвичайно актуальною. Для її написання мені довелося вздовж і впоперек об'їздити Росію, Україну, Білорусь та інші колишні советські республіки. Я розмовляв із неймовірними кухарями, наприклад. із Віктором Беляєвим, який був директором усіх кремлівських кухонь, але після приходу до влади Владіміра Путіна пережив гострий інфаркт і був змушений звільнитися. З кухарями воєн, які розв'язала Росія, з кухарками з Чорнобиля, а також із людьми, які пам'ятають організований і холоднокровно проведений Сталіним Голодомор". Автор переконаний, що через кухонні двері можна так добре показати не лише людські історії, смакові звички чи вподобання кухарів і тих, кому вони готували, а й маніпулятивні механізми влади — жорстокої та безжальної, зосередженої в руках божевільних вождів, генсеків та інших радянських партійних діячів. "Не розумієте, як їжа може служити пропаганді? – питаються в нас. - У країнах, що називалися Радянський Союз, її подавали у кожній смаженій котлеті й кожній радянській їдальні від Калінінграда до Північного полюса, від Молдови до Владивостока. Політика, на жаль, була присутня і в тому, що їв перший секретар, і в тому, що споживав чи не мав що їсти пересічний громадянин великої тоталітарної утопічної держави".

Психоаналіз у наській культурі лише починав розвиватися, коли на початку цього століття його ініціаторку забрали Вищі сили. Цілком символічно голос її змовк, натомість щойно тепер маємо переклад знакової праці Младена Долара "Голос і більш нічого" (К.: Комубук). Чи треба воно нам? Мабуть, що так, коли зважити, що українська культура має бути гідно представлена на європейському ринку ідей, не будучи залежна від транзиту інформації, який донедавна мав російське "перекладне" коріння. Хоча, навіть в Європі голос – як предмет дослідження нашого автора - не був об’єктом серйозних філософських зацікавлень аж до 1960-х років, коли той самий французький постмодерніст Жак Дерріда помістив його у центр своїх теоретичних зацікавлень. До того ми лише "вершка ся дохапували", як писав Франко, а тепер у нас разом із народним епосом і Козою-дерезою буде свій власний Дерріда! Хоч насправді автор книжки – представник теорії Лакана і близький друг Славоя Жижека, але все одно: постмодернізм до нас таки "пройшов". Тож наразі автор книжки висновує цілу філософію голосу – цього унікального людського феномену - розглядаючи "фізику" голосу, лінгвістику голосу, етику голосу та політику голосу. Тобто дивлячись на голос так, як ми ще ніколи на нього не дивилися. Також автор нагадує, що все почалося з картинки на грамофонній рекламі, де песик уважно слухає музику на платівці. Утім, не все так просто виявилося зі словом "слухає", адже недаремно автор використовує поняття "голосу", закликаючи на допомогу тексти Кафки і Фройда. "Слухаю" етимологічно пов’язано зі "слухаюсь", а вже "слухання" (і відповідний "послух") передбачає, що хто має віддавати накази – ясна річ, вголос – а хтось повинен їх виконувати. І це не завжди голоси в грамофоні. Словом, сумна залежність, погодьтеся. До речі, художник, який на початку ХХ століття намалював вищезгаданого собачку, так і залишився автором однієї картини, до кінця життя продукуючи для ринку її копії. У такий спосіб автор демонструє те, як реальність може бути перекручена за допомогою одного-єдиного чинника – звуку голосу, яким, буває, і виконують оперні арії, і виголошують смертні вироки.

Про графіку в діаспорі, де за радянських часів українське мистецтво розвивалося не за покликом партії, а спільно із світовими трендами, у нас вже писали. І, відповідно, друкували. Натомість як воно було тут, під наглядом влади, яка за всі часи нищила все українське? Де і коли в "українському радянському дизайні" перше переходило в друге і навпаки? Тобто на якій стадії українське ставало радянським? Не в останню чергу цьому присвячене дослідження Альони Соломадіної, Уляни Биченкової та Ніки Кудінової "Знак. Українські товарні знаки 1960-80-х років" (К.: Ist Publishing). Бо, наприклад, про те, як це було суто технічно, згадки у нас залишилися. Свого часу до тодішнього центру "буржуазного мистецтва", Харківського художньо-промислового інституту прибула висока комісія, яка, дослідивши надбання місцевих майстрів, "прикрасила" своїм рішенням їхній дизайнерський доробок. В окрему кімнату були звалені роботи корифеїв українського аванґарду і на дверях почеплено табличку: "Кімната жахів". У даному виданні все так само починається від 1920-х і навіть раніше. Згадано Василя Єрмілова і Бориса Косарєва, які викладали у згаданому харківському закладі, будучи метрами українського графічного дизайну. Не забуто й Івана Падалку, якого спеціально запросили до Харкова. Натомість щодо решти тамтешніх діячів та їхньої творчості… Автори зауважують, що 1960-80-ті роки, коли відбувалося становлення радянського дизайну – занедбаний і призабутий для історії матеріал. "Майже всі товарні знаки зникли разом із радянськими підприємствами, для яких їх було створено, лише невелика частина може досі траплятися нам у побутовому повсякденні, випадково знайтися на барахолці або в музеї техніки, - дізнаємося ми історичні подробиці. - Архіви Торгово-промислової палати (ТПП) України, правонаступниці радянської організації, відповідальної за реєстрацію всіх створених тоді товарних знаків, теж непоправно постраждали після розпаду СРСР". А як непоправно постраждало від СРСР саме українське мистецтво – ще до того, як змушене було стати радянським! І мова не лише про фрески Василя Єрмілова, які за одну ніч безслідно зникли з вулиць столичного Харкова у 1930-х, а й про цілу генерацію майстрів, які були або знищені, або змушені ставати гвинтиками системи в її "героїчні" періоди відлиги, застою і перебудови, про які йдеться у цьому виданні.