Близько 60% українців бачать війну як екзистенційну, - директор КМІС Грушецький 

Наскільки змінилося таке поняття як соціологічні опитування під час повномасштабного вторгнення? Наскільки стало складніше опитувати людей і розуміти цей зріст суспільства?

Від початку широкомасштабного вторгнення українські громадяни демонструють достатньо гарні показники з різних питань – це і певна згуртованість, і національна ідентичність, і готовність до опору. Проте одна з ліній дискредитації України нашими ворогами – це спроба показати, що наші опитування є складними і нерепрезентативними.

Фото: ДСНС

Опитування зараз проводити справді значно складніше. Значна частина території окупована, є певні питання безпеки населення, багато людей виїхали. Але разом з цим після початку вторгнення ми здійснювали різні експерименти, які показують, що зараз можна проводити опитування в Україні і отримувати високоякісні результати, які дійсно репрезентують думку громадян, що проживають на підконтрольній уряду України території. Ми проводимо телефонні опитування та особисті інтерв'ю і бачимо, що люди відповідають щиро.

До речі, одне з наших останніх опитувань, показує, що чесно 5% громадян поділяють проросійський погляд на війну. Навіть такі маргінальні екстремістські думки люди не бояться висловлювати. Результати опитувань є корисними і їх важливо показувати, тому що це точно репрезентативніші дані, ніж, наприклад, ваша бульбашка у Фейсбуці або Твіттері.

Чи опитуєте ви людей, які перебувають за кордоном? Наскільки я знаю, одне з ваших останніх опитувань ви також проводили і серед тих людей, які є переміщеними особами за кордоном, зокрема, в Євросоюзі. Чи так це?

Саме так. Насправді проводити опитування серед цих громадян України можливо, але достатньо складно, тому зараз більшість опитувань здійснюються тільки на підконтрольній уряду України території. З окремих тем ми дійсно опитуємо українських біженців за кордоном. Зазвичай це не такий частий досвід, але він достатньо ілюстративний, як це опитування, про яке ви згадали. Воно показує, що насправді багато українських громадян, на жаль, вкорінюється в інше суспільство, де вони зараз перебувають, і Україна має високий ризик втрати великої кількості громадян. Це ще більше поглиблює наші демографічні проблеми. 

Фото: Getty Images

Методика застосовується в основному та сама. Якщо це телефонні інтерв'ю, то, відповідно, мешканець Києва, Львова, Одеси, Харкова чи Херсона телефоном відповідає на запитання опитувальника. Якщо це інтерв'ю - люди з інтерв'юєром бесідують особисто і відповідають на питання.

У прифронтових містах є, звісно, своя специфіка, адже безпекове питання там стоїть значно гостріше, ніж у тилових містах таких, як Київ. Але, з іншого боку, ми зараз спостерігаємо єднання різних регіонів. Насправді після широкомасштабного вторгнення ми як ніколи бачимо зменшення регіональної відмінності, і умовний мешканець Києва у своїх суспільно-політичних поглядах стає значно ближчим до Львова, Харкова, Одеси чи Херсона.

Ми згадали про опитування людей, які перебувають за кордоном, тих, хто вимушено покинув нашу країну. Чи їхні погляди відрізняються від поглядів людей, котрі не виїжджали, які постійно проживають на території України?

Через наші та інші опитування поки що складається таке враження, що сильної різниці не існує. Це так само наші громадяни, які мають подібні погляди до тих, хто залишається в Україні. Однак основна відмінність полягає в тому, що значна частина мешканців за кордоном дійсно вкорінюється в нових місцях і стає частиною уже нового суспільства.

Ми бачили таку тривожну тенденцію, коли третина з них відповідає, що навіть не стежить за новинами з України. Тобто вони, безумовно, отримують певні новини про Батьківщину, але це не та зануреність у повсякденне життя, яку маємо ми тут. У них є діти, вони ростуть, ходять в нову школу, там інша система освіти, медицина і так далі. Україна для них - вже як міжнародний контекст. Вони відповідають на багато запитань, але це відчуття більш поверхове, на жаль.

Чи є у вас приблизні дані щодо того, скільки людей все ж таки збирається повернутися до України, яка кількість людей вже вкорінилась за кордоном або вагається?

Ми зараз проводили опитування у Чехії, Польщі і Німеччині, і можемо говорити, що близько половини людей – ті, які ще розглядають варіант повернення в Україну. Тобто інша половина скоріше йдуть інтенсивним шляхом вкорінення. Близько половини – це ті, хто зберігає більш тісні зв'язки з Україною і готові на повернення.

Треба розуміти, що після виїзду за кордон близько 20% громадян фактично одразу стають тими, хто не повернеться. Треба бути чесними, багато українців раніше хотіли виїхати за кордон, а вторгнення Росії створило певні умови для цього. Інша частина втратила в Україні все - вони могли виїхати з окупації або втратити близьких і рідних, тому їм навіть немає куди повертатися. Багато людей хочуть повернутися, але основне питання – це тривалість війни і в яких умовах вони повернуться. 

Основна умова для повернення – це відчуття безпеки. Ми розуміємо, що коли ви живете в Києві, ви звикаєте до нинішнього, і вам здається, що життя в Києві є умовно безпечним. Але для людини, яка весь цей час проживала, умовно, в Польщі чи Німеччині, навіть нинішня ситуація в Києві не є настільки безпечною. Тож планка тут дуже висока.

Чи є дані, які випливають з ваших опитувань, щодо того, наскільки переміщені особи підпадають під російську пропаганду за кордоном?

Особисто мої спостереження і дані колег показують, що такі люди не настільки підпадають під російську пропаганду. Вони, безумовно, віддаляються від України у своїх питаннях, проте не стають проросійськими українцями. Є одна проблема, що у TikTok, Twitter чи Facebook ми можемо бачити яскраві відео з деякими українськими громадянами, які поводяться неналежним чином. Але треба розуміти, що це не репрезентативні приклади.

Це зараз велика проблема, що багато хто має схильність робити висновки про громадську думку за коментарями у Twitter, наприклад, або Facebook. Але ми, як соціологи, скажемо, що часто ці коментарі генеруються або такою агресивною меншістю, або ботами, і вони не є репрезентативними. Наші опитування показують, що більшість українців є більш поміркована.

Українські громадяни за кордоном також не є проросійськими чи антиукраїнськими. Багато з них з побутових причин інтегрується, але багато є і відданими українцями, які продовжують зв'язки з Батьківщиною і допомагають, як можуть, своїй країні.

Нещодавно Київський міжнародний інститут соціології провів опитування, що стосується п'ятиріччя каденції президента Володимира Зеленського. Згідно з результатами, чи є якісь загальні висновки стосовно цих п’яти років президентства Зеленського, виконання його обіцянок, розчарувань людей або навпаки підтримки?

Ми провели опитування якраз у середині травня, на кінець п'ятиріччя президентства Зеленського, і я хочу одразу зазначити, що за його результатами, попри різне ставлення до президента, абсолютна більшість українців, від 70 до 80%, стверджують, що він лишається легітимним головою держави. Вони проти проведення виборів прямо зараз. Ми можемо критикувати президента або бути з чимось не згодні, але українці вважають, що пріоритет №1 - це перемога у війні, а потім вже проведення виборів.

Але те, як люди оцінюють п'ятиріччя президентства Володимира Зеленського, дійсно важливо. Тут питання, чи склянка наполовину повна, чи наполовину порожня, це як хто буде дивитися. Насправді зараз спостерігається зниження довіри до президента. Так, у 2019 році йому довіряли майже 90%, зараз - близько 60%. Особливе зниження було за останні півроку, але 60% - це все ж більшість населення. Більшість українців досі довіряють президенту, але вони стверджують, що він не виконав своїх обіцянок. Водночас, коли ми запитували, чому він не виконав обіцянки, меншість українців звинувачує самого президента за недосвідченість чи корумпованість, а в основному покладає відповідальність на його оточення. 

Наразі ситуація для президента є достатньо непоганою з точки зору громадських настроїв. Більшість українців досі довіряють йому, однак існує і низхідна тенденція і вона особливо вимагає певних кадрових рішень, тому що люди поки що кидають списи в сторону його оточення, кажучи, що воно недостатньо працює. Але прийде час, коли відбудеться перенесення цього негативу з його оточення на самого президента.

Чи є зв'язок між тим, що в країні панує правовий режим воєнного стану і ось цією підтримкою чи непідтримкою щодо президентської вертикалі? Припустимо, якби воєнного стану не було, то, на вашу думку, були б аналогічні дані, чи вимоги суспільства до президента все ж таки посилились би?

До початку широкомасштабного вторгнення Росії, в лютому 2022 року, президенту довіряли трохи більше 30% громадян, а більшість не довіряли. Тобто істотне зростання довіри відбулося саме на тлі повномасштабного вторгнення, тоді він почав сприйматися як справжній лідер воєнного часу, люди були захоплені його сміливістю. В принципі зараз кажуть, що Зеленський дійсно працює достатньо на міжнародній арені як представник України для зміцнення української коаліції на Заході.

Однак якби ми мали мирний час, то, звісно, порядок денний би змінився, вимоги людей би зросли і стали значно суворішими. Це зараз люди можуть толерувати певні випадки корупції чи некомпетентності, пояснюючи це тим, що не варто розхитувати човен. Ми публікували результати, де більшість українців безумовно виступають за критику уряду, але вважають, що вона має бути в конструктивних рамках, щоб не розхитувати ситуацію у країні. Якщо буде мирний час, то, відповідно, буде більш жорстка критика, більші вимоги, особливо в соціально-економічній сфері і в сфері прозорості та боротьби з корупцією.

Чи були якісь питання у ваших опитуваннях, які стосуються вузьких сфер, де можна критикувати владу та вказувати на її помилки, і де не можна?

Спеціальних опитувань ми не проводили, але контекстно з різних наших досліджень та спілкування з людьми, ми бачимо, що тут скоріше питання в тому, чи така критика розхитує ситуацію і підриває обороноздатність країни, чи сприяє вирішенню проблеми. Якщо ви знаходите питання, пов'язане з корупцією в Міністерстві оборони, Міносвіти чи іншому відомстві, яке можна вилучити і тим самим покращити обороноздатність, люди це підтримують. Якщо ж це буде критика, яка просто руйнуватиме і розказуватиме, наприклад, що президент нелегітимний, що уряд у нас проблемний, що треба розігнати Верховну Раду, то люди будуть це сприймати як напад на обороноздатність країни і виступатимуть проти цього. 

Навіть питання щодо закону про мобілізацію у нас достатньо специфічне. З одного боку, багато людей стурбовані, і це виливається в TikTok-відео, коментарі, скарги тощо. Але насправді згідно з опитуваннями більшість українців з розумінням ставляться і погоджуються, що мобілізацію варто проводити. Можливо, вони вимагають дещо більшої справедливості, але немає якоїсь категоричної противності щодо цього. Часто це питання чи достатньо влада це прокомунікувала і чи достатньо конструктивно українське суспільство підійшло до критики. 

Згідно з тими опитуваннями, які ми бачили рік чи пів року тому, ми знаємо, що багато людей в нашій країні не довіряють Верховній Раді, парламент має один з найменших кредитів довіри серед суспільства. А що показують останні проведені опитування щодо ставлення українців до Верховної Ради та її діяльності? Що думають люди: потрібно Раду переобирати чи вона повинна працювати далі? 

Ви ставите правильне запитання у правильному контексті. Тому що, якщо ви хочете покритикувати наш парламент, то ви побачите, що лише 10-20% українців довіряють Верховній Раді. Довіра до неї дійсно зросла після вторгнення, але далі вона знизилася і традиційно всю історію незалежності Рада незаслужено користувалася низькою довірою. Я кажу незаслужено тому, що в критичні періоди український парламент демонстрував свою суб'єктність, зокрема, у 2004 і 2014 роки. І загалом в українському парламенті достатньо гідних людей. 

Але у населення, на жаль, є стійке враження колективної безвідповідальності, і коли є запит на певний порядок, Верховна Рада дійсно особливо критикується і за корупцію, і за некомпетентність. Проте понад 70% українців вважають, що Україна повинна мати сильний парламент. Тобто знов ж таки ми його критикуємо і не любимо за певні речі, але розуміємо, що без парламенту демократична Україна не відбудеться. 

Понад 90% українців зараз стабільно вважають, що Україна має бути повноцінно функціонуючою демократією, і парламент – одна з ключових ролей для розвитку демократії. Якщо перед вторгненням 60% українців віддавали перевагу сильній руці, яка буде наводити порядок, зараз вони віддають перевагу демократичній системі. Тому парламент нам потрібен, але оновлений і більш ефективний.

А щодо інших органів влади, які дуже часто потрапляють в корупційні скандали, зокрема суди, окремі судді, правоохоронні органи, чи є тут якийсь баланс, кому найбільше і найменше довіряють українці? 

Чим більше орган пов'язаний з обороною країни, тим вища у нього довіра. Наприклад, у Служби безпеки України довіра після вторгнення значно зросла, і зараз більшість українців довіряє СБУ, адже вона асоціюється з обороною. З поліцією ситуація також покращилася, тому що багато поліцейських демонструють особисту лояльність, хоробрість й долучені до оборони країни.

Водночас, якщо говоримо про суддів і прокурорів, то ситуація насправді критична. Після вторгнення відкрилося вікно, але останні корупційні випадки дійсно сильно знижують довіру до всіх суддів і прокурорів. Наприклад, коли п'яного суддю затримали за вбивство нацгвардійця, це тривале розслідування негативно вплинуло на всю сферу загалом. З одного боку, люди теж хочуть мати незалежність суддів. До речі, коли українці кажуть про демократію, то критерій №1 повноцінно функціонуючої демократії – це справедливе правосуддя для всіх, прозорість, верховенство права і, звісно, суди. Це те, чого українцям не вистачає. Тож такі речі, пов'язані з суддями, дійсно деморалізують дуже багатьох.

Чи задоволені біженці своїм перебуванням в тих країнах, в яких ви проводили опитування? Наскільки все ж таки їм там добре чи не добре? Це важливе питання в контексті того, чи повернуться наші громадяни назад.

Ми це якраз і використовували для розрахунку, наскільки ймовірно людина повернеться. Більшість українських біженців за кордоном стверджує, що вони скоріше або повністю задоволені умовами свого проживання. Треба розуміти чому, адже наші гостинні союзники надали українцям житло, певну соціальну допомогу, можливості вкорінитися, вивчити мову, адаптуватися, отримати освіту для дітей. Звісно, це багатьох задовольняє. 

Тим більше питання в порівнянні. До речі, є цікавий феномен, що зараз українці часто краще оцінюють економічну ситуацію у країні, ніж було до вторгнення. Об'єктивна ситуація гірша, але у людей змінюється система координат, з чим це порівнювати. Ми можемо в Києві на щось скаржитися, але водночас розуміємо, що в Харкові життя набагато складніше, тому люди в опитуваннях кажуть, що все чудово. З нашими біженцями за кордоном ситуація подібна: люди розуміють, що порівняно з більшістю родичів і друзів в Україні, ситуація за кордоном для них досить непогана.

На початку травня цього року ви презентували опитування, яке стосувалося того, що наші громадяни очікують від влади стосовно московського патріархату. Які тут тенденції ви бачите? Чи більшість громадян України зараз підтримує заборону УПЦ МП або якесь втручання держави до цієї теми?

Це складне питання, тому що, якщо ми говоримо про громадську думку українців, то насправді більшість українців зараз асоціюють УПЦ з російською агресією і виступають за її заборону.

Ми пропонували три опції: одна з них - не чіпати церкву, тобто розслідувати тільки окремі правопорушення, друга – встановити державний контроль, але не повністю забороняти (це опція для тих, хто просто не любить державні заборони), а третя - повністю заборонити. Те, що ми стабільно маємо близько 60%, які виступають за заборону і ще близько 20%, які виступають за державний нагляд, вказує на те, що у населення стійко зберігається асоціація цієї церкви з Росією.

Хоча вони стверджують свою формальну відсутність зв'язку, але це відбувається не переконливо для громадян. 

Проте існує і складніше питання. Як соціологи ми знаємо, що в процесі модернізації багато суспільств секуляризується, і роль релігії знижується. До речі, в Україні останніми роками довіра до церкви знижується загалом, зокрема і через діяльність УПЦ МП. Наприклад, в США досі зберігається високий вплив релігії, там громадяни і політики дуже чутливі до питання переслідування християн та обмеження релігійної свободи. На жаль для нас всіх, питання УПЦ МП там подається як приклад переслідування християн. Пересічний українець з цим не згодний. Ми розуміємо, що це не переслідування. Однак є наші союзники на Заході, які не розбираються в ситуації, але на яких це впливає. Тому в мене є відчуття, що притримання цього закону, скоріше за все, пов'язане з тим, щоб не дратувати деяких наших союзників серед західних держав.

Як ви думаєте, чи очікувати, що депутати будуть голосувати за той законопроєкт, який зараз готується до другого читання, чи все ж таки цей запит суспільства буде повністю проігнорований?

У мене відчуття, що наразі, можливо, через нестабільну ситуацію з підтримкою України, зокрема з виборами у США, які мають для нас невідомий результат, цей закон буде відкладений саме з таких політичних міркувань. Запит суспільства є, але він не настільки гострий, тому що люди зараз більше говорять, крім війни, про боротьбу з корупцією. 

Якщо запитати, що важливіше: викорінювати корупцію чи закрити УПЦ МП, то більшість скаже, що корупція завдає більше шкоди. Тож насправді запит є, але не настільки актуалізований. Багато людей можуть сказати, що довіряють Службі безпеки України, вона ефективно викриває колаборантів і зрадників, а якщо, скажімо, вже були здійснені всі заходи для того, щоб ця церква і її представники не завдавали шкоди Україні, це питання можна відкласти на майбутнє.

Якщо ми говоримо про частку людей, які себе відносять до певної релігійної конфесії, чи маєте ви відсоткові дані щодо того, яка церква зараз має найбільшу довіру в українців?

Один з напрямків у статистиці - як подавати дані, щоб підкреслити свою точку зору. Якщо ви прихильник УПЦ, ви можете навести кількість парафій і сказати, що дійсно більшість з них нині належить УПЦ МП і формально більшість людей, мабуть, ходять саме в цю церкву. Коли ми в опитуваннях запитуємо, з ким люди себе асоціюють, - це емоційний момент. У цьому випадку у нас близько 70% українців вважають себе православними християнами, серед них 50% і більше асоціюють себе саме з Православною Церквою України. Водночас з УПЦ асоціюють себе близько 5% українців і ще близько 15%, які скажуть, що ми просто православні і не належимо до жодної конфесії.

Частина з них - це спосіб ухилитися від відповіді, якщо ви прихильник УПЦ. Але навіть з цим це все одно меншість населення, тобто це не порівнянно з кількістю парафій, яку ми маємо. Але треба розуміти певну проблему - у нас УПЦ МП має значно більшу мережу. Скажімо, ви проживаєте в маленькому селі, вам потрібна певна послуга церкви, а у вас є тільки єдина доступна опція – УПЦ.  Крім того, багато локальних священників УПЦ можуть бути цілком нормальними людьми і поділяти проукраїнські позиції. Є відчуття, що більша проблема полягає у верхньому керівництві, ніж у локальному. А якщо локальний священник задовольняє громаду, має теж проукраїнські погляди, то люди можуть спокійно продовжувати відвідувати таку церкву.

Який відсоток українців наразі відносять себе до Української Греко-Католицької церкви?

Це близько 10-15% залежно від методики опитування, яке ми проводимо. З роками ситуація достатньо стабільна, але також спостерігається зниження довіри людей. До речі, до вторгнення церкві в Україні загалом довіряли близько 50-60% населення, у грудні 2023 року вже було менше ніж 40%. Це і природні процеси секуляризації, які відбуваються в суспільстві, особливо серед молодших поколінь, які менш релігійні, але також і питання до позиції церкви. 

Київський патріархат раніше асоціювався у людей як те, що я атеїст, але київського патріархату як проукраїнської церкви, як питання ідентичності. Зараз це питання не стоїть так гостро для багатьох людей. Водночас акцент церкви на консервативних цінностях багатьох відштовхує, тому що має певну асоціацію з роллю російського православ'я. Тут постає питання, чи зможе церква, і греко-католики, і ПЦУ, бути в дусі сучасного українця.

Скільки атеїстів в Україні, тобто людей, які не відносять себе до жодної конфесії, за останніми даними?

Це близько 10-15%. Але разом з тими, хто не називає себе атеїстами, але не віруючі і не належать до церкви, - це близько 15-20% людей, більшість з яких - молодь. До речі, це відкрите питання до всіх церков в Україні: що вони можуть запропонувати в духовному плані українцям? Можу сказати, що зараз люди хочуть певного єднання з державою, відкритої патріотичної позиції і, безумовно, євроатлантичну інтеграцію. Якщо з боку церков буде категорична противність щодо питань гендеру і ЛГБТ-спільноти, це навпаки буде відштовхувати, а не цементувати консервативний електорат. 

Наскільки об’єктивними можна вважати опитування переміщених осіб всередині нашої країни?

Зараз ми проводимо опитування переважно методом телефонних інтерв'ю, і враховуючи, що майже 100% українців мають телефони, внутрішньо переміщені особи так само інтенсивно беруть участь. У кожній вибірці внутрішньо переміщені особи - це близько 12-15%, і це насправді відповідає статистиці, яка є в країні. Вони беруть участь в опитуваннях і хочуть, щоб їхню думку почули. До речі, в багатьох питаннях, особливо ті, хто виїхав з окупації, демонструють абсолютно проукраїнські позиції і максимальну готовність підтримувати Україну. 

Важливо те, що є певна лінія розколу, яка просувається між приймаючими громадами і переселенцями в Україні. Ми проводили опитування, за результатами якого видно, що абсолютна більшість самих ВПО і більшість приймаючих громад стверджує, що їхні відносини достатньо продуктивні. В умовах трагічної ситуації користь для країни полягає в тому, що мільйони українців з півдня та сходу переїхали і поспілкувалися з українцями у центрі та на заході. І виявилося, що це ми всі - ті самі українці. Це не якісь міфічні мешканці Донецька чи півдня України, а для мешканців Донеччини - це не якісь міфічні бандерівці із заходу. Виявляється, ми всі люди і всі підтримуємо одне одного. Це створює більшу згуртованість української нації. 

За ці два роки повномасштабної війни чи не спостерігається певний спад до панування української мови? Скільки людей зараз готові переходити чи вже перейшли на державну?

Для загального розуміння - перед вторгненням близько 50% респондентів відповідало, що вони вдома спілкуються переважно українською мовою. Серед решти близько половини, тобто чверть українців, спілкувалися переважно російською, а ще чверть - і українською, і російською однаковою мірою. Зараз же тих, хто переважно спілкується українською, - близько 60%. Але треба розуміти, що частина російськомовних територій окупована, тому цей показник підвищився, але не настільки сильно.

Водночас 80-90% українців відповідають, що вони частіше використовують українську мову у своєму житті. Серед російськомовних громадян понад 60% кажуть, що частіше використовують українську мову. Ситуація дійсно змінюється, але на це треба покоління. Багато людей середнього і старшого віку не зможуть раптово перейти з російської на українську, тому що це питання контенту, середовища і певної зручності. Той, хто переходив з однієї мови на іншу, розуміє ці складнощі. Але ставлення до української мови змінилося на покоління. Українська - єдина державна офіційна мова і наш державний символ. Також змінилося ставлення щодо виховання дітей - зараз ті, хто є російськомовними, частіше виховують дітей українською мовою. 

Відповідно, через покоління або два відбудеться повна зміна ситуації. Але є певний ризик в тому, що багато з тих, хто хоче змін прямо тут і зараз, або зводить все до того: розмовляєш російською мовою - підтримуєш ворога, сприяють додатковому розколу і агресії всередині суспільства, чого варто уникати. Це поступовий процес, він триває, тож давайте підтримувати цих людей, а не створювати зайву штучну лінію розколу. 

Я ще 15 років тому звертав увагу, що коли виходить якийсь західний серіал, через буквально один день з’являється російськомовний переклад. Зараз ми нарешті бачимо, що одразу створюються якісні переклади українською мовою. Вже існує хороший контент для молоді. Але у нас є нюанс в тому, що часто ми спеціально публікуємо результати, щоб показати, що російськомовні українці так само виступають за українську як єдину державну мову, за євроатлантичну інтеграцію, вони також ненавидять Росію і воюють проти неї. 

Існує певний нездоровий наратив, який намагається створити вузький образ правильного українця прямо тут і зараз та спровокувати певний хейт. Держава тут також відіграє велику роль, як і розуміння людей, які відомі і мають своїм прикладом показувати важливість переходу на українську мову.

Наскільки зараз українці підтримують мобілізацію? Можливо, ви вже проводили опитування стосовно цього питання і дій у рамках нового закону? Чи є дані, наскільки українці усвідомлюють важливість чи неважливість такого законодавства?

Питання мобілізації - мабуть, одне з найбільш успішних ворожих інформаційних операцій. З одного боку, 60-70% українців погоджуються, що мобілізацію варто проводити. Звісно, суспільству хотілося б, щоб цей процес був винятково добровільним, але українці з розумінням ставляться і до того, що мобілізація буде і недобровільною, адже нам потрібні люди для відсічі ворога.

Якщо ми ставимо запитання, чи люди готові брати зброю до рук, величезний відсоток досі каже, що готовий. Враховуючи мільйони людей, які лишаються в Україні, людських ресурсів у нас достатньо. Часто це питання штучно відводилося від питання зброї. Багато українців відповідали, що неналежне постачання озброєння від партнерів дещо демотивує. Але далі ми сильно опираємося у відео, які бачимо, наприклад, у TikTok, що у ТЦК дійсно сформований несправедливо негативний імідж. Насправді це стосується всіх державних органів України. Коли люди безпосередньо дотичні до них, то виявляється, що більшість має нормальний спокійний досвід. 

В інтернеті ви бачите лише емоційно насичені й нерепрезентативні випадки. Вони дійсно є, з ними треба розбиратися, але вони не показують весь досвід контактів з ТЦК і тими, хто займається мобілізацією. Це те, що може певною мірою підривати суспільство, хоча все одно за результатами опитувань, які ми публікували нещодавно, 60% українців бачать війну як екзистенційну. У них є розуміння, що від процесу мобілізації не можна ухилитися, тому що в результаті нас просто знищать.

У 2023 році ви проводили опитування серед українців щодо завершення війни, територіальних поступок та різного роду компромісів з Росією. Частина українців говорить, що треба воювати до кордонів 1991 року, частина висловлює думку, що треба зупиняти війну зараз. Яка статистика зараз?

Більшість українців зберігає гнучкість і відкрита для проведення переговорів або розуміє, що мають бути певні складні домовленості. Звісно, більшість би підтримала повернення до кордонів 1991 року. Публічно ми не можемо від цього відмовлятися, тому що це як в дипломатії: якщо відступити, потім будуть бити списами. 

Українці гнучкі. У нас дійсно зростає частка тих, хто готовий до певних територіальних поступок, але коли ми обговорюємо це питання, ключовий пункт навіть не стільки територіальний, а стосується питання подальшої безпеки країни. Українці вдячні за безпекові угоди, які зараз підписують наші західні союзники. Попри це не відчувається достатньої безпекової гарантії для України на майбутнє. 

Членство в НАТО або військові бази на території України - це могло би бути певним пакетом, який українці готові були б обговорювати. Але якщо розглядати просто гуманістичний підхід - перестаньмо стріляти, щоб ми не вмирали, - тут українці розуміють, що це призведе до повторного нападу Росії в майбутньому. Формально у нас дійсно трохи більше тих людей, які готові до поступок, але фактично більшість продовжує усвідомлювати, що це не можуть бути односторонні поступки без отримання Україною гарантій безпеки.

Чи можна говорити про те, що частина громадян України готова поступитися питанням вступу країни в НАТО? Які зараз цифри з цього питання по ЄС і Північноатлантичному альянсу?

Наразі близько 80% українців підтримують вступ України до НАТО, а близько 90% - до Європейського Союзу. Остання цифра доволі стабільна за останні декілька років. При цьому українці стають більш критичними до вказаних інституцій, але не відмовляються від цієї мети, розуміють, що лише НАТО і ЄС є безпечними для нас у майбутньому, тому ми маємо рухатися туди. 

Водночас щодо готовності поступитися, навіть у випадку з НАТО близько 20% людей готові відмовитися від членства України в обмін на припинення війни. У випадку Євросоюзу показник ще нижчий. Але навіть відмова від членства країни в НАТО буде передбачати отримання хоча б певних інших гарантій, яким довіряться пересічні українці. 

На жаль, у нас уже були два неприємні досвіди, які пам'ятають українці, - Будапештський меморандум і Мінські домовленості. За результатами опитування у 90-х роках українці загалом нормально ставилися до ядерного роззброєння України. Також люди пам’ятають, що де-факто Україна відмовилася від частини територій, відклала на майбутнє їх визволення в обмін на припинення війни. У результаті ми отримали вторгнення Росії та ще більше жертв і руйнацій.

Чи є в Україні регіональний ідеологічний розріз у контексті ЄС, НАТО і територіальних поступок?

Рівної прямої немає і ніколи не буде, тому що наша країна дуже цікава й гетерогенна. Песимісти і досі можуть говорити, що на сході трохи більше проросійськи налаштованих громадян або не прихильників євроатлантичної інтеграції України. Однак насправді у всіх регіонах більшість населення підтримує вступ України в ЄС і НАТО та ненавидить Росію. Ми, як соціологи, можемо говорити, що зараз єдність між регіонами є виразною і зберігається усі ці роки.