"Робити прості речі": психолог Валентин Кім про те, як українцям тримати в рівновазі ментальний стан під час війни

2022 рік – це перший шок і резистентність, яку проявила більшість українців. 2023 рік – це все ще спротив, розуміння того, що нам треба повертати втрачене, і готовність вкладатися саме в це. А чим, за вашими спостереженнями, став 2024 рік для українського суспільства? Чи можемо ми говорити про звикання до війни? 

В якомусь сенсі, безумовно, ми звикли до багатьох викликів, з якими стикаємось. Ми адаптувалися, але, на жаль, кількість викликів збільшується. Усі розуміють, що війна завжди породжує нові виклики, випробування, ризики, нові стреси. Відчувається втома від цього, а також відчувається достатньо глибоке розчарування тим, що цей процес тягнеться, і ніхто не може бути впевнений, коли конкретно він закінчиться. Тому, відповідаючи на ваше питання, можна сказати, що суспільство перебуває у дуже складному стані, який включає в себе багато елементів. У відповідь на стреси ми вже напрацювали реакцію адаптації, а у відповідь на щось нове – у нас таких реакцій немає. Більш того, немає ресурсів для їх напрацювання. 

Звикання до стресів – звучить як механізм захисту нашої психіки, але тим не менш ми розуміємо, що це все межує з інфантильним ставленням до небезпеки, тобто знеціненням небезпеки. Як не перетнути цю межу?

Ось тут дуже складно. Не можна казати, що звикання – це завжди знецінення. Інколи звикання – це саме адаптивна стратегія. Ми не можемо бурхливо реагувати на нові виклики, нові тривоги чи небезпеки, тому що розуміємо, що сил для таких реакцій вже замало. Ми перебуваємо в стані достатньо серйозного виснаження, тому ми починаємо економити. Як би це дивно не звучало, економити навіть на власній безпеці. Через це відбувається в тому числі і ось цей процес звикання. Я не вважаю, що це можна називати інфантилізацією, це можна вважати в якомусь сенсі навіть прийняттям. 

Ми все частіше починаємо приймати реальність такою, якою вона є, і намагатися жити попри все. Це дуже оптимістична річ, яка нам інколи притаманна. Попри небезпеки, тривоги, ми все одно намагаємося жити повноцінним життям. Навіть попри те, що це може бути викликом у певному морально-етичному компоненті. Ми часто чуємо, що щось не на часі. Не на часі бути щасливим, не на часі радіти життю. Люди гинуть на фронті, як ти можеш так поводитись? Але для того, щоб зберігати себе в ресурсі, інколи треба залучати його із речей, які дарують радість, навіть під час війни. 

Фото: www.facebook.com/valentin.kim.56

Як все-таки не забувати про небезпеку, не ігнорувати її, продовжуючи при цьому залучати у своє життя енергію від приємних речей?

Це дуже складний баланс. Взагалі весь наш стан зараз нагадує постійний пошук нового балансу. Ти наче тільки-тільки пристосувався, зміг відбалансувати себе, тримаєш себе в рівновазі, і тут якийсь "Орешник" – і ти маєш шукати новий баланс. Тільки ти пристосувався, ось бачиш, що пішла суспільно-соціальна реакція на черговий інформаційний вкид, і тобі необхідно знов шукати цей баланс. Тому, до речі, інколи люди починають втрачати зацікавленість тим, що відбувається навколо. Вони розуміють, що в цьому постійному пошуку балансів інколи простіше просто закритися від світу. Це є свідченням втоми і виснаження. Простіше інколи закритися, ніж щоразу реагувати і відновлювати традиційне життя, знову повертатися в норму, бо навіть це повернення може бути виснажливим. 

На початку широкомасштабного вторгнення українці, і це, я думаю, визнають абсолютно всі у світі, опинилися в ролі жертви агресії. В той же час це були люди, які рятували себе і без перебільшень всю людську цивілізацію від великої загрози. Тобто ми були свого роду рятівниками і усвідомлювали себе в цій ролі. Але часом, коли я бачу, як ми вже на цьому етапі жеремо одне одного, ми очевидні агресори. Чи можна сказати, що ми, як суспільство, зараз ходимо по трикутнику Карпмана? 

Бігати колом цього трикутника нам інколи вдається протягом однієї фрази. Уявіть собі ситуацію: приходить чоловік додому, його зустрічає дружина і каже йому, наприклад, таку фразу: "Ану йди швидко мити руки, бо я вже втомилася гріти той борщ". Тобто вона починає цю фразу як агресор, закінчує як жертва. Змінювати цей стан нам вдається дуже часто. 

Безумовно, ми опинилися жертвою агресії під час вторгнення Росії і взагалі з самого початку війни, з 2014 року. Але, з іншого боку, у нас завжди була можливість бути проактивними. Достатньо згадати, як швидко суспільство включилося в боротьбу проти цієї навали. Це дійсно позиція рятівника. Причому люди могли одночасно перебувати в позиції і рятівника, і жертви, і переслідувача. Не слід забувати про цю роль, про яку ви теж натякнули. Насправді ми жеремо одне одного, і це нам вдається з кожним роком все краще і краще, на жаль.

Трикутник Карпмана стає дуже вагомою складовою нашого життя. Однак перебувати в  ньому – завжди погано. Інколи за зміною цих ролей ми не бачимо, в чому сутність проблеми і ніяк не можемо її вирішити. Це якщо дивитися на ситуацію під кутом суто психотерапевтичним. А якщо дивитися з точки зору, наприклад, соціальної чи політичної психології, ми бачимо, що насправді зміна різних ролей надає і деякі можливості, адже ми всі набуваємо досвіду різної рольової поведінки. Тобто наша здатність бути в різних ролях, поводитися з точки зору різних сценарних ходів, змінювати ролі відповідно до ситуації, щоб бути адекватним в цій ситуації – це дуже корисна навичка, якої не всі народи можуть навчитися. У нас такий досвід є, головне його зберегти. 

Фото: www.facebook.com/valentin.kim.56

Які існують реальні інструменти, як утримати себе в ладу з реальністю, яку ми зараз маємо?

Це питання, яке дуже сильно не люблять психологи. Зараз проводяться дослідження, які кажуть, що насправді люди отримують здатність триматися в рівновазі, знаходити черговий баланс саме завдяки дуже простим речам. Це, зокрема, спілкування з іншими людьми, тобто можливість залучитися до ком'юніті, відчуття, що ти необхідний комусь іншому, що твоя точка зору когось цікавить, що хтось здатний тебе просто слухати і мовчати, не перебивати. А з іншого боку, зовсім протилежна річ – можливість побути на самоті, можливість змінити локацію, просто вийти із дому або поїхати кудись. Тобто нам допомагають дуже прості речі: спілкування, усамітненість,приємна їжа, турбота про власне тіло, режим, дисциплінувальні практики, можливість розслабитись, пошопитись, відволіктись від цього. 

Але коли ти починаєш у відповідь на таке питання розказувати людям, що насправді їм допоможуть дуже прості речі, то більшість каже, що це якийсь поганий психолог. Немає чогось такого чарівного, ми всі рятуємося завдяки чомусь дуже простому. Але коли люди формують запит, як врятувати себе, і посилають його до іншої людини, до психологів, психотерапевтів чи психіатрів, то відчувають, що вони у себе все ж одні. Ми дуже штучний товар, ми дуже індивідуальні, тому і потребуємо таких "магічних пігулок". Проте насправді відповідь лежить на поверхні – треба робити дуже прості і корисні для себе речі. На мою думку, в цілому для всіх у цьому питанні важлива психогігієна – турбуватися про своє ментальне здоров'я кожного дня, практикувати турботу про себе. 

Це вимагає часу і певних ресурсів. Коли ми говоримо про наше суспільство, в першу чергу ми маємо розуміти, що великою його частиною є люди, які не належать собі в умовах війни – це наші військові. Ті поради, які ви зараз озвучили, я можу приміряти на себе, як на цивільну особу. А що робити людям, які обмежені статусом військовослужбовця? 

Якщо військовий не на лінії зіткнення, багато чого із порад для звичайної цивільної людини для нього так само підходить. Військовий – це та сама людина тільки у формі і виконує інші функції. Все залежить не від того, який у тебе статус, а від того, де ти перебуваєш, наскільки твоє життя зараз підпадає під загрозу, наскільки небезпечне все, що тебе оточить. Тому для військових, які зараз перебувають не на нулі, у яких є можливість спланувати завтрашній день, у яких є відчуття того, що вони у відносній безпеці, звичайні психологічні поради корисні так само, як і для цивільних. 

Але якщо ми говоримо про лінію зіткнення, про бойові дії, – там, звичайно, працюють зовсім інші рекомендації. Існують методи самопідтримки військового, але вони не завжди заходять. Тому що наші військові психологи вимушені зараз спиратися на світовий досвід, а світовий досвід не стикався з такою війною вже достатньо давно. Безумовно, коли люди виходять з нуля, то для свого психологічного відновлення їм необхідно просто розвантажитись, відчути себе у безпеці, відновити здатність просто отримувати задоволення від звичайних потреб Наїстися, напитися, виспатись, помитися – усі ці речі є першочерговими. А вже потім необхідно надавати якусь психологічну допомогу, якщо в цьому є потреба. Це дуже окрема тема. 

Ми зараз вимушені застосовувати психологічні практики, які були напрацьовані в інших країнах, у військових конфліктах іншої інтенсивності, з іншими демографічними групами. Американський і навіть ізраїльський досвіди – це в цілому досвіди достатньо здорового, стабільного суспільства, в якому воюють в першу чергу молоді люди. Ми не попадаємо аж нікуди. По-перше, наші військові – це чоловіки понад 40 років, в кращому випадку. По-друге, суспільство потерпає від обстрілів так само, як і люди на передовій. Тобто ніде немає точки безпеки. Фактично вся країна перетворюється на територію небезпеки. І тому тут просто кудись закритися, відгородитися від чогось і відчути себе так, як радять американські, наприклад, психотерапевти і психологи, неможливо. Ти лежиш на кушетці у психотерапевта в Києві, у Дніпрі чи у Львові, неважливо де, але ти так само можеш бути жертвою прильоту. Тобто глибинного відчуття безпеки у нас немає.

А які ще практики нам використовувати, якщо інших немає, - ми починаємо щось вигадувати. Справді зараз психологічна й психотерапевтична спільнота перебуває у стані дуже активного пошуку. Нам треба на щось спертися. А у нас, окрім достатньо обмеженої кількості методик самозбереження, насправді мало чого є. Усе інше виходить експериментально.

Фото: www.facebook.com/valentin.kim.56

Цьогоріч відбувалося багато різноманітних політичних процесів в різних країнах. Ми побачили, що в різних демократичних суспільствах у людей різні політичні запити. Відтак до влади приходять персоналії, які мають відповідати цим запитам. Політичні аналітики погодяться зі мною, що і в демократичних суспільствах зараз набирає обертів запит на популізм. Хоча ті, хто обирають, заперечать і скажуть, що до популізму це не має жодного стосунку. Але коли ти звіряєш значення цього слова із реальністю десь за океаном або по сусідству, ти розумієш, що ми перебуваємо в тренді на популізм. Ми, як країна, теж свого часу підтримали цей тренд. 

Я б сказав, ми його навіть очолили в якийсь момент. 

Але про що взагалі каже тренд на популізм? Запит на щось просте, що вирішить всі мої проблеми? Це якась характерна особливість суспільства після Другої світової або це, можливо, якось пов'язане з розвитком технологій? Що це може бути? 

Це так само може бути відлунням епохи постправди. У цьому питанні намішано багато і персональних, і соціальних мотивацій. Необхідно враховувати, що запит на популізм не виникає просто так. Це означає, що достатньо велика кількість проблем не вирішується достатньо тривалий час. Хоча б розглянути приклад нового президента США Дональда Трампа. Він популіст, це визнають всі. Трамп ніколи сам не казав, що він не популіст, коли йому це закидали. Але вибір саме такого президента в якомусь контексті є свідченням того, що в американському суспільству накопичувалась така кількість проблем, яка не вирішувалась таку кількість років, що людям навіть достатньо просто обрати людину, яка декларує ці проблеми, яка їх піднімає і чітко вказує на них. 

Він не пропонує притомних рішень, але людям набридло просто терпіти і чекати, що хоч хтось заговорить про наявність тих чи інших проблем. Наприклад, якщо ми говоримо про американське суспільство, це проблеми з мігрантами, проблеми гендерної рівності, адже насправді це породжує нові дисбаланси, на які слід якось відповідати. Або проблеми із тим, що американська мрія давно вже не працює, бідні люди ніяк не можуть стати заможними, а заможні все більше багатіють. Тобто накопичуються проблеми, які постійно замовчуються. І тут приходить політичний трикстер, який каже: "Дивіться, у нас є проблема з мігрантами". Всі кажуть: "Алілуя, нарешті хоч хтось це помітив, вибираємо тебе". Він каже, що просто поставить забор. Ніхто і не очікує, як далі необхідно буде вирішувати інші проблеми, що будуть породжені цим забором. Люди радіють, що у них з’явився хоча б хтось, хто каже, що оце добро є добро, а зло є зло, що з цим треба хоча б щось робити. Американське суспільство таким чином проявляє запит на оновлення. 

Українське суспільство так само відреагувало на те, що замовчування проблем, тримання обличчя теж не спрацьовувало. Їм теж захотілося якогось оновлення настільки сильно, що ніхто вже і не очікував, як воно насправді буде вирішуватись і кого там по весні дійсно почнуть саджати. Тобто ми бачимо, що у цьому випадку багато суспільств реагують саме таким чином, не помірковуючи, що далі робити, не прогнозуючи наслідків, не замислюючись взагалі ні про що, а просто відповідаючи на емоційний заклик. Це є суцільна світова проблема, не тільки українська і не тільки американська.

Ми зараз говоримо про процеси, які відбуваються в демократіях. А що говорити про диктатури? Чи є характерними суспільства, наприклад, у диктаторському режимі Росії чи Північної Кореї? Які ви для себе відмітили цікаві особливості в психотипах людей-диктаторів? 

Що відбувається в соціально-психологічному сенсі в диктаторських країнах, ми не знаємо. Будь-яка інформація в диктаторському середовищі є викривленою. В першу чергу сам диктатор не потребує правди. Він потребує підпорядкування і завдяки цьому вибудовує зовсім інше оточення, яке йому не подає правду, тому що вона може бути небезпечною. Ми бачимо на прикладі сирійської диктатури, яка завалилася за 11 днів, саме через те, що всередині можуть відбуватися такі руйнівні процеси, які ніхто не помітить ні зсередини, ні ззовні. Ззовні це дуже складно, тому що мало хто перебуває всередині суспільства, не виїжджає назовні і може як експерт донести свою думку і сказати, що насправді цим показникам довіряти не можна, ці дослідження викривлені, а правдою є лише ось це. Це все одно буде суб'єктивна позиція конкретної людини. 

Тому нам дуже складно розібратися ззовні, що саме відбувається в середовищах, які очолюють диктатори. Ми бачимо, що 95% підтримки можуть перетворитися на те, що вся сирійська армія розбігається. Так само, як було, наприклад, минулого року з маршем Пригожина на Москву, коли ніхто не ставав на дорозі цієї військової колони. Це свідчить про те, що насправді в диктаторських режимах можуть відбуватися такі руйнівні процеси. А можуть і не відбуватися. 

І ми не можемо в це зазирнути, щоб зрозуміти, на що натиснути. Бо наш прагматичний інтерес – знати, на що натиснути зовні, якщо ми це можемо зробити, аби повалити це. 

Саме так. Більш того, у нормальних суспільствах спрацьовує оцей ефект проєкції. Ми робимо проєкцію на інших і вважаємо, що вони такі самі, як ми. До речі, це росіянам теж притаманно в якомусь контексті. Вони думали, що українці такі самі, як вони. Вони звинувачують нас в тому, що ми самі обстрілюємо себе, тому що насправді це притаманно їм, і вони вважають, що таким чином влаштований весь навколишній світ. Але так само і ми робимо проєкцію на них і думаємо, що вони ж не зовсім дурні, щоб намагатися нас загарбати, не маючи достатньо ресурсів. Або як розмірковують західні політики, які кажуть, що Путін начебто не відвертий бовдур, він має розуміти наслідки. Вони шукають рацію і таким чином самі себе обманюють, заводять себе у глухий кут, в якому їм потім дуже складно приймати кардинальні, сильні, але не популярні рішення. Тому дуже складно сказати, що ж там саме відбувається в тих диктаторських режимах. 

А чому саме з'являються диктатори, у цьому сенсі достатньо багато відповідей вже надруковано, багато митців про це розмірковували, багато дослідників про це писали. Стосовно Володимира Путіна, мені здається, тут симбіоз якоїсь хибності самої людини, яка очолила державу, причому не завоювавши її у політичній боротьбі, а будучи просто призначеним на цю посаду попередньою владою, а також – це особливість саме російського суспільства, цих імперських наративів, їхньої ментальності, яка намагається завжди поставити на перше місце інтереси держави й обожнювати ту людину, яка уособлює державу. Це дозволяє таким сухопутним імперіям триматися в стані згуртованості, тому що інакше вони всі розвалюються. 

Що ви маєте на увазі, коли говорите про сухопутну імперію? Це якось відрізняється від інших імперій? 

Трошки відрізняється. Порівняти, наприклад, Китай і Росію. У цьому сенсі ми бачимо, що це імперії суто сухопутні, це не великі морські держави. Вони утворювалися саме за рахунок того, що для того, аби відчувати себе в безпеці, необхідно було захоплювати все, поки ти не впираєшся в якісь суттєві географічні перепони. Китай вийшов на безкрайні простори пустель, гір, в джунглі, і це його обмежило. Все, що було всередині цього простору, було їм захоплено. 

Так само з Російською імперією – вона розвивалася саме як сухопутна імперія на відміну від Західних імперій, які свого часу розвивалися саме як морські держави. Великий експеримент сухопутної імперії Французької Республіки теж зазнав краху. Тобто як сухопутна імперія вона не могла побудувати саму себе. Тому, як бачимо, російський імперіалізм, в якомусь сенсі є особливим, а в якомусь сенсі він дуже схожий на всі типові сухопутні імперії. Це як їзда на велосипеді: якщо ти зупинишся, ти впадеш. Якщо ти закінчиш процес загарбання чужих територій, ти розвалишся. І тому ти вимушений постійно когось загарбувати, вести такий екстенсивний шлях розвитку.

Ви вбачаєте хоча б якусь гіпотетичну потенцію в російському суспільстві щось змінювати? Не кажу конкретно про режим Путіна, а загалом, якщо брати історичну тяглість розвитку цього суспільства, чи можуть вони змінювати щось, що не інспіроване якимись хибними ідеями, до прикладу, комунізмом? 

Давайте так: чи може сучасна Росія перетворитися на "прекрасну Росію майбутнього"? 

Я не знаю. Для мене Росія і "прекрасне майбутнє" – це речі, які не можна помістити в одне речення. 

Насправді дуже складно уявити існування Росії в іншому політичному контексті, тому що за всю сучасну історію у них ніколи не було іншого політичного контексту. Звичайно, це дуже серйозне спрощення. 

Вам зараз би росіяни пригадали Єльцина і початок 90-х. 

Демократія в Росії закінчилась за один рік. У 1991 році вони оголосили розпад Радянського Союзу, ледь не очолили цей процес, а вже в 92-му вони вводили війська в Татарстан, коли там проводився референдум за від'єднання із власною нафтою від Російської Федерації. Тому Єльцин – такий самий агресор, як і всі інші, просто його період влади припадає на не дуже вдалі для Росії роки. Це роки розвалу, реальної перебудови економічного господарства, роки зміни менталітету із радянського знову на імперський. Але це потребувало часу, ресурсів не вистачало, тому єдине, на що вистачило Єльцина, це ввести війська в Татарстан і розпочати війну в Чечні. Інших якихось яскравих речей за ним ніхто не бачив, окрім створення російського олігархату, який вони приборкали. Тобто не можна сказати, що Єльцин – це прямо такий демократ. І взагалі, якщо згадати історію Росії, то її демократія закінчилась на знищенні Новгорода. Фактично цей спосіб існування триває вже достатньо багато століть, ледь не тисячоліття. 

Це може трансформуватися чи має фрагментуватися? 

Я поки не бачу можливості сформувати на цій території якусь іншу сутність. Російська імперія постійно змінює форми існування, але зберігає свою сутність. Це імперія, це імперське мислення, це загарбання територій, це засвоєння і продаж найпростіших ресурсів, це жорстка централізація влади. Хоча вони можуть казати про федеративний устрій, але там до цього ще далеко. Сутність цього політичного, економічного і навіть культурного утворення не змінюється. Якщо перейдемо в культуру, то можна згадати, яка кількість талановитих людей з національних окраїн могла писати рідною мовою. Практично ніхто. Все одно єдиний квиток в люди, який ти міг отримати в Російській імперії, – це повністю відповідність формальним, але все ж таки імперським вимогам. Тому не бачу тут нічого перспективного і позитивного.

Багато хто сходиться на думці, що світ перебуває на порозі вже очевидного великого протистояння. Те, що відбувається зараз, багато хто окреслює як прелюдію. Але те, що окреслила Ненсі Пелосі, боротьба демократій з диктатурами, це буде лейтмотивом Третьої світової війни. Що нам робити? Як зберегти себе, не втратити найцінніше, що є у нас суто людського і як у держави, на порозі ймовірного великого світового конфлікту?

Я думаю, що ми вже всередині цього конфлікту. Більше того, ми стали його ядром зараз. Для того, щоб не втратити себе, необхідно розібратися, що є для нас зараз найбільшими викликами. Ми довели, що насправді зовнішній виклик для нас не є смертельно небезпечним. Ми здатні інтегруватися, об’єднуватися, створювати розгалужені горизонтальні зв’язки, формувати і підсилювати власне суспільство і державу загалом саме у моменти протистояння зовнішньому загарбнику. А от що робити із внутрішніми викликами, на це у нас відповіді немає. Мені здається, це найважливіші виклики, на які нам слід відповідати. Я бачу зараз, що насправді для українського суспільства дуже притаманна втома, яка, на жаль, визначена не просто тим, що у нас триває війна, але й тим, що більшість населення суто демографічно перебуває не у стані ресурсу. У нас дуже старішає населення, у нас дуже мало дітей, ми втрачаємо людей, які виїжджають. На жаль, з цим дуже складно щось зробити. Це виклик, на який треба якось відповідати. 

Я бачу, що зараз відбувається серйозний конфлікт між моно- і полікультуральністю. Україна як місце, де існувала величезна кількість різних культур, зараз обирає шлях монокультурності. Ми розуміємо: якщо ми не збережемо українську культуру, тоді вся наша полікультуральність буде знищена зовнішнім загарбником. Це дуже складне рішення, і не всі на нього погоджуються. Це означає, що один з надважливих викликів – це формування центральноінтегруючої ідеї: хто ми такі, які ми маємо стати. У такі часи втратити відчуття єдності дуже легко. Виснажливість війни і стреси призводять до того, що наша толерантність по відношенню до своїх знижується. 

Толерантність до ворогів – це перша толерантність, яка втрачається під час війни. Але потім толерантність – дуже вартісний продукт, на який у нас може не вистачати ресурсів, тому ми все більше обмежуємо кількість своїх. Це коло звужується. Вже не свої ті, хто пішов воювати, хто поїхав з країни, у кого інше віросповідання, інший колір волосся тощо. Тобто насправді це виклик, тож нам необхідна центральна інтегруюча ідея, завдяки якій ми себе збережемо та об’єднаємось. У цій ідеї є робота, яку проводять сучасні українські еліти, але, на жаль, їй не вистачає залученості, енергії, відчуття руйнації, щоб ми знову кинулися в обійми одне до одного і могли щось робити разом. Мені здається, ключові виклики є всередині держави і суспільства, а не ззовні. З тим, що ззовні ми поки що якось знаходимо можливість відбиватися.