Тарнув як столиця України

Правда ж гарна столиця України?

Ні, я не здурів, коли зараз пишу таке.

Колись дуже давно я напомацки пішов українським світом.

Вуличками Кощице та закапелками Брашова, могилами Пер-Лашезу та Монпарнасу, набережною Роттердаму та до №7 по Крайтмайрштрасе в Мюнхені.

І ось одного разу забрів в Тарнув.

Bodertown.

Місто на пограниччі Галичини, але не в її зовнішніх, а у внутрішніх кордонах.

В точці, де українська сила вже ослабла настільки, що це більше не було східногалицьке місто.

Але також в точці, де українська сила була ще досить помітною, аби називати його західногалицьким.

Місто, що посеред дороги до польського галицького Кракова і до українського галицького Перемишля.

Місто, що століттями багатіло та забудовувалося ренесансною розкішшю, зокрема і завдяки торговим шляхам між Краковом та Києвом.

Тільки дуже смілива, ба навіть ризикова людина в оточенні Йозефа Пілсудського могла призначити місто з таким потужним українським беком екзильною столицею України

Але до чого тут столиця України?

Бо тільки дуже смілива, ба навіть ризикова людина в оточенні Йозефа Пілсудського могла призначити місто з таким потужним українським беком екзильною столицею України.

В готелі Бристоль в 1920-22 роках жив та працював головний отаман Симон Петлюра, а також легітимний уряд УНР.

Тут було опрацьовано проєкт Конституції України — другої в нашій історії після орликівської.

В готелі Солдінгера розмістили Міністерство закордонних справ УНР.

Але коли 12 років тому я зупинився біля Бристолю, то мене опанував якийсь легкий смуток.

1921 рік. Біля Бристолю різко гальмує автівка з кур'єром з Варшави, який привозить депешу головному отаману.

Можливо це навіть було чергове словоблуддя, чому зрада в Ризі це не зрада.

2012 рік. Біля Бристолю я думав про кінець України та мою неминучу еміграцію, бо в окупованій країні я б не зміг дихати.

Я більше не поїду до будинку екзильного уряду, не підійду до могили президента в Парижі та не дивитимуся на дім, де агент МГБ застрелив лідера українського Опору. Бо Опору не буде, бо Українська держава буде не опиратися, а наступати

2022 рік. Біля Бристолю я дякую генералу Залужному, ЗСУ, моєму двоюрідному брату Любку і його батьку Івану, що більше ніколи не шукатиму український світ поза Україною.

Я більше не поїду до будинку екзильного уряду, не підійду до могили президента в Парижі та не дивитимуся на дім, де агент МГБ застрелив лідера українського Опору.

Бо Опору не буде, бо Українська держава буде не опиратися, а наступати.

І це буде хоча б тому, що до кабінету українського президента більше не їдуть кур'єри з Варшави.

До нього приходить персонально президент Польщі.

І не щоб за якусь зраду виправдатися, а щоб й без того сталевий союз укріпити.

І не в Тарнуві, а в Києві — не в екзильній, а в тисячолітній столиці.

Джерело

Про автора: Олег Манчура, журналіст.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.