Травмам не можна помирати, як боротися з дятлами і подорож до країни Зе-Ка – 5 книг про психологічну стійкість

Якби цю книгу опублікували тоді, коли автор її написав, ми іменували б радянські табори не Ґулаґом, як у Солженіцина, а "країною Зе-Ка". І не дивно, що автор передмови – а це сам Тімоті Снайдер – зайвий раз нагадує: без очевидців пам'ять перетворюється на пропаганду, яка слугує інтересам моменту. Тож у своїй книзі спогадів  "Подорож до країни Зе-Ка" Юліус Марґолін (К.: Дух і Літера) оповідає про свій п’ятирічний досвід в’язня концентраційних таборів Радянського Союзу, ставлячи питання: яка Росія є справжньою: та, що святкує перемогу над нацистською Німеччиною на Красній площі, чи та, що існує в незвіданому всесвіті концентраційних таборів, який автор називає "країною Зе-Ка". Друга світова війна застала доктора філософії Марґоліна у Польщі, звідки він уже не зміг виїхати до родини в Палестину. "У вересні 1939 року половина польської держави була захоплена Червоною армією, - розповідає автор. - Польські війська не чинили опору, не були здатні й не хотіли боротися. У випадкових сутичках було кілька сотень убитих і дві тисячі поранених. Це й була та "спільно пролита кров", яка, згідно з телеграмою Сталіна Гітлерові, мала стати фундаментом радянсько-нацистської дружби". Тож мова у цих літературно-філософських мемуарах про роки, що минули між депортацією автора з окупованої Радянським Союзом частини Польщі у 1940 році та поверненням до післявоєнної Польщі у 1946-му, а відтак його виїздом через Францію до Палестини. Після поневірянь на окупованих радянськими військами територіях він опиняється в ув’язненні. У таборах із непосильною рабською працею європейський філософ повсякчас перебуває на межі життя та смерті. Він бореться за виживання у нелюдських умовах Ґулаґу та скрупульозно документує у власній свідомості найменші деталі біографій своїх співтабірників, чиї життя раз у раз обриваються в неволі. Марґолін написав цю книгу з надією, що весь світ дізнається про злочини комуністичного режиму проти людяності та засудить їх.

Як підказує досвід прочитання таких книжок, як ця сповідь зірки американських медіа, титулованої ведучої популярного ток-шоу, яка протягом 25 років обговорювала болючі теми з найскандальнішими селебриті – травмам таки не можна помирати. Інакше, як би тоді ми дізналися про початки своїх проблем, що колосяться з віком, наче справжні трави? Книжка "Що з тобою сталося? Про травму, психологічну стійкість і зцілення. Як зрозуміти своє минуле..." Опри Вінфрі та Брюса Д. Перрі (Х.: Віват) – якраз про це. "Саме тут починається важка робота: потрібно викопати й витягнути коріння, яке глибоко проросло ще задовго до того, як у нас з'явилася здатність висловити те, що з нами відбувалося", - підтверджують її автори. Загалом "рослинних" метафор і аналогій в книжці не бракує. "Я завжди погоджувалася з приказкою про те, що в кожному жолуді чекає дуб, - розповідає "піддослідна" ведуча. - Працюючи з доктором Перрі, я дедалі більше переконувалася в цьому: щоб зрозуміти дуб, слід повернутися до жолудя". Таким чином, глибокий аналіз травм минулого, негативних патернів і спогадів (про дитяче насильство, проблеми з батьками та багато іншого) - ось що включає спільна робота зірки і психіатра. Нам обіцяють, що під час цієї розмови ми плакатимемо від болю, що поступово стихатиме, від жахливих спогадів, що стиратимуться з пам’яті, і від щасливого відчуття крил на злеті. "Доктор Перрі допоміг мені зрозуміти, як потужні сенсорні відчуття страху чи самотності, які можуть тривати лише кілька секунд, але вкорінюються на довгі роки, залишаються живими глибоко в нашому мозку, - дізнаємося ми подробиці згаданої розмови. - Водночас у процесі свого розвитку мозок постійно вбирає нові події, й далі намагаючись розібратися в цьому світі, і добудовує новий досвід на підвалинах всього, що було до того".

Зрозуміло, що наступна книжка, а саме – "Banksy: Ви становите загрозу прийнятного рівня" Ґері Шова і Патріка Поттера (К.: ArtHuss) – це про нього, тобто скандально відомого англійського андерграундного художника графіті, політичного активіста та режисера з псевдонімом Бенксі, особа котрого не встановлена. Чи актуальна вона сьогодні? Так, звичайно. Згадайте, як у листопаді 2022 року в Бородянці Київської області з’явилися графіті, присвячені російсько-українській війні, виконані у стилі Бенксі. 11 листопада Бенксі підтвердив своє авторство та опублікував фотографії зруйнованого росіянами будинку, на стіні якого зобразив дівчинку. У книжці його називають "маленьким хлопчиком, який сказав, що король голий", "дорослим чоловіком, який жив без кар’єри, вночі сновигав містом, зрідка розчаровуючи свою матір недоречними телефонними дзвінками", "мислячим вуличним художником", який своїми політичними перформансами – малюванням графіті і втечею від копів – нагадав нам, що "ми - не більше ніж щури". "Крім вуличної роботи, це були витівки, які справді сприяли його славі, - дізнаємося ми подробиці зоряного шляху. – Прорив у Барселонський зоопарк, випуск власної версії компакт-диска Перис Гілтон, розміщення надувного в’язня Гуантанамо в Диснейленді й етикетки "Обережно, лайно!" на сходинках галереї Тейт і проникнення до кількох відомих музеїв, щоб виставити власні роботи, - все це сприяло приверненню уваги засобів масової інформації". Насправді все це має набагато більше значення – і вибивання вуличного художника на ряску світової легенди, і називання "лайном" своїх робіт, які купували за шалені гроші. Звісно, за цим стоїть крута авангардна стратегія на зразок футуристичних витівок початку ХХ століття. "Графіті - це різновид партизанської війни, - стверджує автор книжки. - Це спосіб вирвати владу, територію і славу з рук більшого й краще оснащеного ворога. Колись Бенксі назвав це "помстою". Але кому і за що мститися? " Здається, вже сьогодні, під час війни в Україні, відповідь на це питання очевидна, і вищезгадана поява героя книжки в українській Бородянці красномовно про це свідчить.

Наступна книжка – для всіх, хто хоче стати сильнішим і змінити погляд на світ. Хоча, якщо приглянутись, то "Цінність смутку. Як втрати, любов і туга роблять нас сильнішими" Сьюзен Кейн (К.: Наш Формат) – про відміну позитиву і цілющу силу смутку. Як таке може бути? Невже нам знову нагадують, що травми не мусять помирати, а складні стани важливо проживати, відпускаючи старі історії? Ба більше, наполягає авторка, без суму не буде й радості, бо емоції течуть з одного крана. Прикрутили печаль - прикрутили й потік радості. Тож нам розповідають, чому Печаль поставили на головну роль у піксарівському мультику "Думками навиворіт", чи справді творчість асоціюється із сумом, чи можемо ми успадковувати біль від пращурів, як прийняти смертність і як стати цілісними. При цьому, щоправда, авторка нагадує, що той самий Аристотель, замислившись над тим, чому великі поети, філософи, митці й політики часто такі меланхолійні, визнавав, що за античним переконанням, в людському тілі є чотири настрої, чотири рідкі субстанції, які відповідають за темперамент: меланхолік (сумний), сангвінік (радісний), холерик (агресивний) і флегматик (спокійний). І що саме співвідношення цих рідин формує характер людини. Чому ж тоді смуток і туга? "Більшість із нас все-таки схиляються переважно до чогось одного", - наполягає авторка, яка написала книжку саме про людей із меланхолійним темпераментом. "Я називаю його "гіркою радістю" - пояснює вона, - схильністю до туги, гіркоти й суму, чіткого усвідомлення того, як спливає час, і на диво яскравого відчуття радості від краси цього світу. Гірка радість - це також про усвідомлення того, що світло й темрява, народження й смерть - гірке й радісне - завжди пов'язані. "Дні меду, дні цибулі" - як говорить арабське прислів'я. Трагедії життя неминуче йдуть пліч-о-пліч із найпрекраснішими моментами. Цілі цивілізації стираються з лиця землі й відбудовуються заново - і ми знову й знову бачимо ті самі дуальності. Парадоксально, але змиритися з ними - усвідомити, що існує і світло, і темрява - це єдиний спосіб їх прийняти. І ось це прийняття - головне. Гірка радість - це про бажання не бути самому, про бажання бути вдома". Хіба не актуально для нашої сьогоднішньої ситуації?

Щодо наступної книжки варто, мабуть, згадати, що мало в кого у батьківській бібліотеці залишилися книжки "Птахи в природі" та "Птахи в неволі". Бо, по-перше, треба було мати таких батьків, а по-друге, й саму природу з неволею. Останнього у нас, як знати, не бракувало, натомість зараз ніби вже й не так, але де ж серед усього цього птахи? У будь-якому разі, книжка Наталії Атамась "Птахи в місті. Життя та виживання в бетонних джунглях" (К.: Віхола) врівноважує ситуацію. Адже зі зміною клімату, глобальним потеплінням, а тепер ще й війною все змішалося в природі. Не кажучи вже про неволю, якою виявилося для птахів місто. Так, ті самі "бетонні джунглі", які красиві лише у назві книжки. Насправді з погіршенням екології вже навіть не йдеться про природні умови існування нашого птаства – лишень про виживання. Ви бачили, наприклад, купу круків, що понуро сидять на телевізійних антенах? А це ж, між іншим, "окремі істоти", як любив цитувати батько свої природознавчі книжки, а коли знищують місця їхнього проживання – ті самі лісосмуги, не кажучи про самі ліси – вони змушені цілими зграями харчуватися на міських смітниках і зазирати з даху в наші вікна. Те саме стосується лелек, які нині шукають не екологічно чисту місцевину, як це було колись, а бодай якогось прихистку в умовах не лише погіршення екології, а взагалі війни. Гнізда зруйновані, жерти нічого, захисту для малечі нема. А ми милуємося їхнім "кру-кру-кру", що лунає в небі, де вони кружляють – чого ніколи не було! – над заводськими районами міста. Все воно красиве й гарне лише для пісні або для книжки. Авторці якої – орнітологині, що спеціалізується на гніздовій біології та екології водних птахів – усе це має бути відомо. Її книжка розповідає історію птахів у місті: де вони живуть і як доглядають пернату малечу, як вирішують болюче житлове питання та виборюють територію. Саму ж книжку побудовано як прогулянку – від околиць до центру, від парків та кладовищ до старих камʼяниць і хмарочосів. Ну, й відповідей на запитання дорогою теж не бракує. Наприклад, як боротися з дятлами і до чого тут струс мозку та шоломи для гри в американський футбол? Де у Києві шукати сірих сов і як шум міста впливає на розмноження синиць великих? Що вийшло з кіднепінгу яєць дрозда чорного й чим закінчилася дискусія про те, де зимують ластівки? Авторка намагається дати відповіді на всі ці питання, а заразом і пояснити, чим такі небезпечні полишені на вулиці котики, як відлякати птахів від вашої грядки на дачі, й зрештою – як зробити наше спільне з птахами життя в одному місті комфортним і взаємовигідним. Мовляв, голуби і шпаки, горобці та ворони, сови, сапсани й навіть папуги - усім вистачить місця поруч з людиною серед бетонних джунглів міста. А от яким буде наше спільне життя і чи не перетвориться воно на постійне протистояння, залежить тільки від нас.