Треба шукати рівновагу. Лише вкупі з розумом емоції здатні наблизити перемогу, – художник Володимир Слєпченко

З Володимиром Слєпченком спілкувалася журналістка Еспресо.

Ангел-охоронець в уяві майстра психологічного портрета з Києва Володимира Слєпченка, чия потужна виставка "Обрані часом" зараз експонується у Музеї митрополита Андрея Шептицького у Львові, – аж ніяк не безстатевий прозорий дух. Це поголений налисо могутній чоловік, за своєю поставою безстрашний  воїн, який присів у задумі за спиною маленької дівчинки (як захисник, у будь-який момент готовий стати на її оборону), а під ними у сфері копошиться всіляка нечисть, раз по раз витикаючись назовні. Таке обличчя, як у цього ангела, міг би мати будь-який навіть сучасний український герой. Чи той, який захищав Донецький аеропорт (до речі, Володимир Слєпченко вже значно пізніше намалював з натури обличчя кіборга з позивним "Ангел" і морського піхотинця з позивним "Джон"– і вони дуже схожі), чи ось зараз – Маріуполь. Або загалом кожен, хто став на захист України проти оркостану. Тільки створив Володимир Слєпченко цю масштабну картину наприкінці 1990-х – тоді, коли до війни в Україні ще було далеко. У нього чимало таких робіт, що накладаються один до одного на сьогодення (хоч були реалізовані десять або й більше років тому) й дуже свіжо звучать. І річ не в його титулах та званнях, хоча Володимир Слєпченко є сьогодні  професором, народним художником України та заслуженим діячем мистецтв України, лауреатом різноманітних премій і володарем всіляких відзнак. А в тому, що справжній митець здатний прозирати час. І будувати його візії глибше й об’ємніше, ніж це диктує повсякденна буденність. Властиво про те, як це відбувається – наша нинішня розмова з Володимиром Слєпченком, ще донедавна киянином, а впродовж останніх пів року – мешканцем Львова.

Пане Володимире, коли заходить мова про вашу творчість, мистецтвознавці насамперед наголошують, що майже вся вона реалізована в стилі artline. Це навіть для декого важливіше, ніж зміст, який ви вкладаєте у свої роботи. Хоч, як на мене, цей зміст вартує значно більшої уваги.

Напевно, річ у манері творення, яку я для себе обрав – малювання лініями – і яку назвав "artline". Маю сказати, що ця манера почала вже переходити у стиль, бо є її послідовники і тут, і за кордоном. А отже, маю право сказати, що винайшов стиль. Що мається на увазі? Лінії як піксельну частину, приміром, зламаного телевізора з допомогою комп’ютерної техніки малювали давно. Як графіку для декоративного вжитку. А от створювати з їхньою допомогою форму, об’єм, простір і головне – психологію не наважувався ніхто. А мені стало цікаво, чи це можливо. Виявилося, що не тільки можливо, а ще й неймовірно захопливо. Зображення завдяки цим лініям набуває динаміки і стає рухомим, живим. Принаймні, створює таку ілюзію.  

А додаткові труднощі, зокрема в переданні психології портретованого? 

Що стосується вміння передати в портреті людську душу, то манера, у якій це робиться – це вже справа шістнадцята. Художник має вміти не тільки грамотно малювати голову, обличчя, а й зазирнути всередину людської душі, бути психологом, уміти спілкуватися  з тим, кого малює, навіть якщо ця людина жила в іншу епоху. Це насправді дуже важко, але й дуже важливо. Бо намалювати візуальну подібність труднощів немає. А от намалювати так, щоб навіть "зі спини" прочитувався характер людини, щоб усі сказали: "О, так, це тільки ця людина, а не інша" – ось це знахідка й досягнення митця. 

Свого часу ви взялися за не вельми вдячну справу – створити галерею видатних українців. На той період це була відверто не та тема, яка викликала б ажіотаж чи дозволила б вам із того жити. Чому вирішили, що хочете в неї зануритися?

У людському житті багато що вирішує випадок. Так було і зі мною. Якось мені потрапив у руки дорогий кольоровий альбом "Герої України". З цікавістю його розгорнув. І спочатку все, як і належить – Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Анна Ярославна, герої козаччини… І раптом – уже коли про  20-21 століття, то герої – Щербицький, Кучма, Янукович, якісь очільники силових структур. Я аж дар мови втратив. Як можна було поставити всі ці персоналії в один ряд? Але хтось поставив, якісь основи сприйняття хотів закласти. Це мене дуже зворохобило і спричинило в душі великий протест. І я почав цю тему обдумувати, приглядатись: а яких героїв тулимо нашим дітям, починаючи із садочків і шкіл. І вжахнувся – добре, якщо ще десь був портрет Шевченка, а то, як правило, стіни були прикрашені роздрукованими ще за радянських часів ликами Пушкіна, Достоєвського, Ломоносова, інших осіб, хоч і талановитих, але таких, що до України жодного стосунку не мали. А потім мені випало інспектувати в Києві школи в царині образотворчого мистецтва, і я ахнув вдруге. У центрі Києві на Печерську на той час не побачив  жодного професіонала-викладача малювання – вчителі просто давали дітям щось змальовувати без жодного пояснення, що й до чого. До речі, до революції людина отримувала право викладати в гімназії малювання тільки тоді, коли сама була класним художником і класним педагогом. І якось то все почало мені укладатися в один ланцюжок. 

Чи спроможна дитина, яка навчалася мистецтва, бездумно щось змальовуючи, потім знайти свій шлях у творчості, якби вирішила його обрати? І як ця проблема в’яжеться з готовністю сприймати видатних постатей історії та культури?

Не спроможна. Якщо викладач не вміє професійно поставити учням завдання – пропорцій, перспективи, об’єму, пояснити, що це і для чого, бодай теоретично, то дитина далі не піде. Це як у математиці – без основ подальший поступ неможливий.  Так і в сприйняття героїки – основа має бути. Те, що дає розуміння основ ідентичності. Чи ті, які в’яжуть покоління в єдине ціле. Отож намалювавши першим у серії "Славетні українці" 2011 року портрет Шевченка (хоча тоді я ще не знав, що працюватиму над серією), де Тарас Григорович наче виростає із землі й розчиняється у тривожному вечірньому небі, я взявся за видатних постатей від початків  української державності. Властиво, от ця річ для мене надважлива. Щоб людина не просто була пов’язаною з Україною місцем народження, а щоб вона ще щось вагоме для цієї землі, цього народу зробила. 

Кожен ваш портрет – це не просто зображення людини, це ще певні символічні коди, якими ви це зображення збагачуєте. Як підбираєте ту символіку? З ким складніше – із сучасниками чи тими, хто лишив по собі пам’ять, але їх уже поглинув час? 

Насправді немає значення, для кого підбирати. Суть в іншому – розгадати свого героя, відчути його сутність. Тут потрібні як знання (якою людина була, які добрі справи по собі лишила, як вплинула і чи впливала на хід історії), так і авторська здатність до емпатії, спроможність емоційно співпереживати відчуття того, кого малюєш. Дар перевтілення, якщо хочете. Можливо, такого дару  трохи менше потрібно для зображення сучасників, бо завжди від певної конкретики відштовхуюся – чи замальовував воїнів у госпіталях, чи якісь моменти по особливому впливали на мене під час Революції гідності або вже зараз під час війни.  Але завдання залишається сталим – відчути, співпережити, виокремити головне і його цікаво подати.

Цього року ви відзначатимете свій черговий ювілей. Цю виставку можна вважати такою, що певною мірою підсумовує вашу творчість? Адже львівська експозиція "Обрані часом" – це вибране з вашого масштабного однойменного проєкту, що складається з багатьох об'ємних малярських серій – Галереї портретів славетних українців, Видатних постатей світової цивілізації, Літературної еліти України, Революції гідності й інших. Тобто таких, що їх ви вважаєте для себе визначальними.

Читайте також: Відомий живописець з Києва Володимир Слєпченко подарував 70 творів львівському музею

Я про це насправді не думав, та й ювілей буде аж восени, в листопаді. Але правда в тому, що в експозиції – те, що цікавить мене найбільше. І я щиро радію, що воно не пропаде, що 70 моїх робіт – серед яких в основному портрети – відтепер є власністю Музею митрополита Андрея Шептицького. Ці твори житимуть і надихатимуть людей пізнавати й пишатися тим, що вони – українці. Принаймні, я всі ці роки показував у своїх творах, що для цього є серйозні підстави.

Пане Володимире, мене вразило, що до експозиції увійшли твори, створені вже за час повномасштабної війни в Україні. І це тоді, коли багато хто з творців досі ще не вийшов з певного творчого ступору. Як вам це вдалося? 

Ми ніколи не можемо знати, як зреагує на ті чи інші події наша психіка. Наступного дня після початку війни раптом відчув, що мене просто рве зсередини – не розгубленість, не розпач, а величезна злість на Московію. І я почав малювати. Ті відчуття були такими сильними, що мене всього трясло. Щоб могти покласти мазок, мусив праву руку підтримувати лівою. І тільки коли завершив, то прийшов до себе.  

Стало легше?

Так. Творення, спроба висловити почуття через колір та образи дозволили стабілізуватися й повернути рівновагу. Звичайно, рівновага за умов війни в твоїй країні – річ відносна. Але її треба шукати.  Тільки вкупі з розумом емоції здатні справді наблизити перемогу. А в тому, що вона буде, я не сумніваюся ні на мить.

Фото: архів Володимира Слєпченка  

Стежте за подіями в Україні та світі разом з Еспресо! Підписуйтесь на Telegram-канал: https://t.me/espresotb