Цугцванг Путіна: кожний наступний крок погіршує його ситуацію, – американський політолог Юнус

Президент Туреччини Реджеп Тайїп Ердоган уже продемонстрував колосальну дипломатичну вправність, поєднану, звісно, з силою. Путін відкликав вихід РФ із "зернової угоди", повернувся де-факто. Очевидно, президент Туреччини застосував надзвичайно потужний інструментарій. Як вдалося змусити Путіна відступити від спроби зірвати зерновий транзит українського зерна?

Демарш Росії  спрямований не стільки проти всього світу й України, скільки насамперед проти Туреччини, оскільки головним гарантом тут є саме Туреччина, а не ООН. Тут головні гаранти – Росія й Туреччина, а ООН використовують як офіційну політичну ширму.

І коли ти сьогодні «наїхав» на авторитет гаранта, Туреччини та її президента особисто, варто очікувати реакції, яка цілком може проявитися від Чорного моря – Сирія, Лівія й Південний Кавказ.

І зовсім невипадково на зустрічі в Сочі Путін зазнав фіаско, коли Азербайджан чітко відмовився від російського плану врегулювання цього конфлікту. Росія зробила крок назад після телефонної розмови. До того ж цей контракт не просто так був підписаний двостороннім – з однієї сторони Туреччина, ООН й Україна, а з другої – Туреччина, Росія, ООН. Тобто Росія вийшла зі своєї угоди з Туреччиною та ООН. А угода Туреччина – Україна – ООН працює. І ось спробуйте бомбити, тому що коли ви щось робитимете не так, це буде провокація не лише проти України й ООН, але й насамперед проти Туреччини. А наскільки Росія на сьогодні в цьому зацікавлена? Враховуючи її геополітичну ситуацію, її поразки на театрі воєнних дій, її політичну й економічну ізоляцію по всьому світу, її фіаско в Астані й Самарканді, те, що вона не мала підтримки з боку таких ключових країн, як Китай та Індія, Росії тепер невигідно дражнити гусей в особі Туреччини, Південного Кавказу, який їй також потрібен як віконце, кватирка для виходу в світ. Тому я не сумнівався в том, що зрештою вони ухвалять саме це рішення, – саме тому, що в цій ситуації Росії невигідно дражнити гусей. Просто «зернова угода» вписується в контекст путінської політики шантажу. Спочатку Чорнобильська АЕС, тоді Запорізька, потім полонені з Маріуполя, слідом Каховська гідроелектростанція, "брудна бомба". Такі моменти вкидаються в інформаційне поле, щоб вплинути на громадську думку на Заході, щоб вони натиснули на Україну і примусили сісти за стіл переговорів. Тому що це сьогодні життєво важливо для режиму Путіна – сісти за стіл переговорів, бо інших варіантів, щоб зберегти лице, щось «продати» на внутрішньому ринку, не залишається. На полі битви вони поступаються. Поки що в них є якісь території, але ці території тихо-тихо, але звільнюються, у перспективі той самий Херсон, тому Путін так поспішає напередодні зими, поки ці території ще під окупацією, розпочати якісь переговори, зафіксувати бодай щось, щоб потім уже набиратися сил і йти далі в атаку.

Ключовий момент: з одного боку, Путін викидає фальшиві сигнали щодо готовності до переговорів, тому що хоче зафіксувати статус-кво, коли значна частина наших територій перебуває під російською окупацією, а з другого боку, помітно, що він уже виснажився: кількість військ, які він втратив, є надзвичайно високою, кількість зброї, яку він застосовує, також свідчить про збройну «імпотенцію» РФ. Які фактори зараз грають проти Путіна, і які він може застосувати сценарії в теперішній ситуації? Недарма ж Путін регулярно говорить про якесь там перемир’я, хоча пропонує його на своїх підлих умовах: він зберігає тимчасово окуповані території під своїм контролем, а паралельно буде намагатися знищувати нашу енергетичну інфраструктуру.

Елементи шантажу, які я назвав, – вкидалися й відходили. Вони не давали жодного результату. Якби вони давали якийсь результат, тоді ми казали б, що Путін має велику кількість важелів впливу на ситуацію. Він застосовує всі можливі важелі. Та коли на початку, 8 місяців тому, вони ще якось впливали, наче за гральним столом сиділи – я завжди це підкреслюю, це важливо уявити –  Америка й Росія, і поряд сидить Україна нарешті від 24 лютого. Америка, весь «колективний Захід», всі ці 20 років уходила весь час у пас. Вони блефували ядерною зброєю, але сильного тиску теж не чинили, бо були спокійні, адже бачили, що Захід не чинить спротиву. 24 лютого Україна сіла за стіл. І ось коли Україна двічі підвищила ставки – першого разу щодо Маріуполя, коли Зеленський заявив, що як буде судилище – не буде жодних переговорів, Росія тоді вперше пішла в пас. А вдруге – коли Зеленський видав указ про те, що не вестиме жодних переговорів з чинним лідером Кремля. Тепер ставки підвищено. Тоді генерали Ходжес, Петреус, потім і сам Байден, всі західні лідери стали впевнено розмовляти, тоді 101-ша дивізія з’явилася. Тобто Захід почав підвищувати регулярно свої ставки. А ще ж і бомбардування військового аеродрому в Криму, те, що сталося там зараз, і ніхто не знає, хто ж це зробив, ніхто не зізнається, хоча це й не має жодного значення: Росія розуміє, що їх беруть тихо-тихо, мішень – усі головні інфраструктури, відповідно до того як вони починають бомбити енергетичну інфраструктуру України. Тому варіантів у Путіна стає все менше. Тому він так поспішає, використовує всі варіанти для того, щоб якось зафіксувати цю ситуацію. І якщо до цього він казав, що на G20 обов’язково поїде, то вже позавчора в Сочі сказав: це питання ще не вирішено. А навіщо туди їхати, коли не буде "картинки" – зустрічі з Байденом, чогось такого, що можливо комусь "продати"? Якщо на G7 був Зеленський і на G20 буде Зеленський, знову віртуально, але таки буде на високому, поважному рівні, тобто посяде місце Росії і на G7 і на G20, – навіщо Путіну така ситуація? Тому насправді в нього ситуація цугцванга, кожен елемент його шантажу погіршує його ситуацію. Плюс мобілізація, плюс воєнний стан – подивіться, чим це обернулося на внутрішньому ринку. Він очікував консолідації суспільства, а цього нема. Мобілізація спричинила втечі з країни, воєнний стан так само лише погіршив ситуацію – паніка на кордонах з тією ж таки Україною. Дивіться, що відбувається, – вони розуміють, що не  те що Крим чи чорноморський флот не захищені – прикордонні губернії Росії не захищені, на полі битви – фіаско, не сьогодні так завтра Херсон звільнять українці, і тоді що на нас чекає? Це все, звісно, ситуацію робить напруженішою не лише в Кремлі, а й усередині Росії. І Дагестан, подивіться, як повівся, – а на такий Дагестан може перетворитися вся Росія. Тому ми повинні розуміти, в якій ситуації зараз Кремль, і цілком можливо, що це усвідомлюють і в Кремлі й шукають, який варіант обрати з двох чи трьох, котре лихо менше, щоб можна було якось ворушитися в інформаційному та політичному полі. Тому що на воєнному театрі в них важелів не лишилося, лише одна тема – ядерна зброя. Але щодо цієї теми не лише Захід попередив, але й Індія і Китай також – у Самарканді й Астані.

Але вони ще мають інший інструмент – звісно, це примітивні інструменти, але смертоносні: йдеться про балістичні ракети, які виготовляє той таки Іран. Режим аятол готовий стати поплічником Путіна в його воєнних злочинах проти України. Як ви думаєте, чи вдасться зараз стримати Іран і чому Путін з Хаменеї настільки активно почали співпрацювати, зокрема, проти України? Можливо, там розгортається черговий театр війни – йдеться про серйозне попередження, яке оприлюднили Саудити про те, що Іран готується вчинити акт війни проти них.

Над Іраном збираються хмари. Іран разом із Білоруссю  – єдині країни, які офіційно пов’язані з Росією в агресії проти України. Спочатку була сама Білорусь, тепер до них долучився Іран – після постачання дронів. В Ірані вирують політичні пристрасті, соціальний вибух перемістився в політичну площину. Відбувається внутрішня політична боротьба. Навколо все так само кипить. У цій ситуації, звісно, Росія тисне на Іран, щоб Іран також був у цій ситуації, щоб перемкнути стрілки Заходу з українського на іранський театр дій.

Невипадково на кордоні з Азербайджаном Іран минулого тижня провів 50-тисячні навчання з погрозою нападу на Азербайджан.

Зовсім невипадково до Азербайджану миттєво приїхали міністр оборони Ізраїлю з кількома зірковими генералами, міністр оборони Туреччини з зірковими генералами і цього ж таки дня приїхав міністр оборони Саудівської Аравії. Потім цим складом вони зустрічалися з військово-політичним керівництвом Азербайджану, з міністром оборони зокрема. А потім за тиждень, минулого тижня, цей склад мав зустріч у Стамбулі, в Анкарі з президентом Туреччини, і до них долучився міністр оборони Великої Британії Бен Воллес, який до цього злітав до Вашингтона. А у Вашингтон одразу полетів президент Ізраїлю. До того ж додайте заяву саудівської влади. Усе це промовисто свідчить про те, що хмари збираються над Іраном, і все це почалося після теми дронів. Тема дронів уже скоротилася, тепер відбувається політичний зондаж теми балістичних ракет.

Ірану хочуть пояснити: якщо балістична ракета з’явиться на території України, це надто дорого обійдеться для режиму в Тегерані.

Побачимо, як вони вийдуть із цієї ситуації. Якщо Іран усе ж таки наважиться на постачання балістичних ракет, я не виключаю ескалації напруження навколо Ірану. І цілком вірогідно, що Ізраїль отримав відмашку з Вашингтона й знову бомбитиме заводи, які виробляють їх, чи то в Сирії, чи в Ірані. Найближчим часом спостерігатиметься ескалація. Або ж Іран ступить крок назад, чи якусь пропозицію Ірану зроблять… Я хочу, щоб ви розуміли: відбуваються залаштункові ігри. Якщо це перейде в гарячу фазу – це означатиме, що не домовилися. Якщо не перейде в гарячу фазу – Іран відступить крок назад. Усе це невипадково, усе в регіоні почало рухатися, і спричинила цей рух саме Україна, тому що чинить опір. Росія знесилюється, усі кругом готуються до постпутінського періоду. А Іран залишився в такому непростому становищі: вирує не лише навколо, а й усередині. Це не лише соціальний вибух, почали підніматися меншини – курдська, на кордоні з Белуджистаном, араби повстають. Я вже не кажу про те, що половина Ірану – етнічні азербайджанці, тюрки. Як ви гадаєте, етнічні тюрки Ірану підуть проти Азербайджану? Чи вони просто підуть проти Тегерана? Ми маємо розуміти, які відбуваються процеси. І цілком невипадково сьогодні лідери Саудівської Аравії зробили цю заяву. Це говорить про те, що або робіть крок назад, відходьте від Росії, або вам буде непереливки.

А наскільки жорсткою може бути можлива превентивна відповідь з боку колективного Заходу, чи англосаксонського світу? Недарма ж Іран грає в російську гру, є певна користь для режиму аятол. Але, з іншого боку, відповідь може бути дуже серйозною, тому що це розмова не лише про балістичні ракети, які битимуть по нашій території, убиватимуть наших громадян, – це порушення загалом світової стабільності в надзвичайно вибухонебезпечному регіоні. Плюс до того всього Іран виступає асистентом Росії, зокрема намагаючись проводити  антиазербайджанську політику на Кавказі, тобто Іран також готується до чогось. То наскільки жорсткою може бути відповідь? Можливо, варто таки буде відвідати Тегеран на F16?

Якщо Іран смикнеться – отримає по повній. Нагадую: Пакистан – ядерна держава. Тобто на боці Азербайджану кілька ядерних держав, офіційно це Пакистан, Ізраїль і Туреччина – друга армія НАТО. Хто на боці Ірану? Я вже не кажу про США, про Саудівську Аравію. Я кажу про тих, хто у 2-й карабаській війні був на боці Азербайджану. Тому й тут Ірану мало не буде. Просто в Ірані відбувається внутрішньополітична боротьба, така сама, як в Росії. Це боротьба за виживання режиму Путіна й боротьба за виживання режиму аятол. Або там буде переворот: корпус вартових ісламської революції може на деякий час узяти владу й тоді відбуватимуться якісь залаштункові переговори, або станеться сиріїзація Ірану, що також цілком можливо. Тому вони роблять останні рухи, які лише в змозі. Аятола хворіє вже кілька років і зараз готується передавати владу. Але кому передавати? Чинному президенту, власному сину чи одному з лідерів судової влади Лариджані? Між ними точиться внутрішньополітична боротьба. Кого ж підтримають силові структури, корпус вартових ісламської революції? Корпус вартових ісламської революції не все контролює, усе давити кров’ю не можна. Тому що коли в 2009 році вони зуміли це зробити, то сьогодні зовнішньополітичні актори й геополітичні чинники вже інші. Тоді, у 2009 році, такого не було, вони зуміли цю проблему задавити всередині. А зараз ці зовнішні чинники вже хмарою над Іраном, і природно, це підсилює внутрішні процеси. Режим аятол просто бореться за своє виживання. Як і Путін, вони не мають інших варіантів і шукають варіант якось домовитися. Чи зможуть вони домовитися – хтозна, але те, що йти їм зараз війною, приміром, на Азербайджан, – це самогубство. Я вже не кажу про заяву Саудівської Аравії. Там розташовані американські військові бази, американці наразі в стані підвищеної бойової готовності. Та тут не лише американці братимуть участь, буде й Ізраїль, який уже готовий і має мішені, щоб все це завершити. У будь-якому разі все, що відбуватиметься навколо Ірану, послаблює можливості Москви, Кремля, союзників. У них союзники сьогодні – Білорусь та Іран. Білорусь не смикається на цьому театрі, територію дає, але сама не встрягає, бо розуміє, чим це обернеться. Схожа ситуація в Ірані, якому теж назад дороги немає, Китай та Індія дотримуються нейтралітету. І це вже говорить про те, що як на українському фронті, так і на південному фронті хороших перспектив у політичному чи воєнному плані для Росії та для Ірану нема.

Тут аби якнайскоріше ті погані сценарії для Росії та Ірану почали реалізовуватися. Але Путін намагається грати вдовгу, він намагається розкочегарити тотальну війну проти нашого цивільного населення. Зокрема, йдеться про знищення нашої енергетичної інфраструктури напередодні зими й під час зими. Радше всього Путін готується, можливо потім, виходити на ті чи інші переговори на весну, сподіваючись, що йому вдасться деморалізувати наше населення. Цього не станеться, тим більше, що в такий спосіб не можна змусити Збройні Сили України йти на поступки. Тобто ми нарощуватимемо контрнаступ. Як досвідчений політолог, ви розумієте, які зараз ходи в Путіна в кишені, як він зараз гратиме. Хотів би ще уточнити, наскільки жорстко буде готовий грати проти Путіна президент Туреччини Ердоган?

Путін розраховує на зиму, що вона тиснутиме на громадську думку на Заході, в Європі, щоб послабити підтримку України, дати змогу Путіну пережити цю зиму, зализати рани, набратися сил. Зараз у них відбувається осінній призов, потім знову буде мобілізація, вона ще не закінчилася. Щоб перейти у весняну фазу подальшої окупації й почати наступ на українському фронті. Це й є цілі й завдання Путіна, вони не збігаються з цілями й завданнями ЗСУ й колективного Заходу. Точка неповернення в підтримці України й кінцевої мети в цій війні й розумінні цієї перемоги з боку Великої Британії й США вже дуже близько, майже на 80%, збігається. 24 лютого вона була 0%, тобто вона йде за висхідною, і це видно неозброєним оком після Харківського напрямку, того успіху ЗСУ. Підтримка зростає, це видно по постачаннях зброї, того, про що не кажуть. Коли Росія не має успіху на полі битви, це означає, що вона не має відповідних ресурсів. І в них таки нема тих ресурсів і нема де їх узяти, хіба в Ірані чи Північній Кореї. Але й вони брикаються й кажуть: ми цього не робимо, – вони розуміють, як дорого це коштує не лише Росії. І Китай з Індією намагаються не встрягати. Хто такі Північна Корея й Іран? Вони розуміють, як на них боляче може наїхати вся ця махина колективного Заходу. Яку ми критикуємо нещадно, але це все ж таки махина й вона може наїхати дуже дошкульно. Виходячи з цього, тактика зрозуміла. Але я вже добре бачу, яку тактику обрав колективний Захід, насамперед США й Велика Британія. І жодні вибори у Сполучених Штатах чи Великій Британії – один прем’єр, інший прем’єр – не змінять цього зовнішньополітичного вектора. Тому не треба драматизувати ситуацію, коли ви чуєте якісь передвиборні обіцянки, які відбуваються дещо не в тій площині. Після виборів це все вляжеться й зникне. Я не думаю, що в Путіна багато варіантів. А підтримка й рішучість Заходу не може змінитися.

А на що тоді Путін сподівається? Він намагається придумати якусь формулу, щоб «зіскочити», але формули такої нема, він має забрати свої окупаційні війська з нашої території й заплатити відшкодування – це як мінімум.

Коли людина тоне, вона хапається за будь-яку соломинку. Вона не здається відразу. Путін не здасться, він триматиметься до останнього, використовуватиме будь-яку можливість. Але ми бачимо, яка зараз риторика у всіх політичних лідерів – чи то тих, хто був в Астані на ШОС, чи то колективного Заходу, включно з Туреччиною.

Подивіться, що сказав Ердоган буквально вчора: найкращий варіант для Путіна – забрати війська. Раніше він такого не казав.

А щодо зернового конфлікту що він сказав? Тобто вони всі йдуть по висхідній. Що кажуть Емомалі Рахмон, що казали західні лідери 24 лютого й що кажуть сьогодні? Що говорить Штайнмаєр – головний лобіст Путіна, який винен у цьому всьому? Подивіться, як він покаявся перед українським народом, як повернувся в свою країну й звернувся до своєї нації. Це все підтверджує, що Путін бачить: усі його кидають, усі від нього відвертаються. Усі розуміють, що «Титанік» тоне й затягує за собою не лише малі «кораблі» на пострадянських теренах – з ним не хочуть мати справу великі «кити», вони просто відпливають: ти тонеш – то й потопай сам, можеш ще Білорусь прихопити з Іраном чи ще когось. Але всі решта відпливають, щоб уберегтися в цій ситуації. А Путін ще не потонув, він ще тримається. З корабля відпливають, стрибають олігархи, всередині корабля Пригожин з Кадировим змагаються за владу. Можливо, щось таки станеться й хтось на Заході простягне їм соломинку й скаже: добре, ми вас рятуємо, а тепер будемо розмовляти. Дуже повчально подивитися, як тонув «Титанік», і уявити собі, що це Росія, Російська імперія, Радянський Союз. Він справді починає тонути, і я не бачу варіантів, як він може не затонути.

Наскільки жорстко гратиме президент Ердоган? Адже історія про президента Ердогана – це не лише про його політичну кар’єру й політичну біографію. Це про інтереси Туреччини, які є в Чорноморському басейні й на Кавказі. Ми розуміємо, що Ердоган може «підлити бензину» й на Кавказі й що фрагментація Росії радше за все може початися саме на Кавказі – йдеться, зокрема, про Дагестан, Інгушетію, можливо, Чечню. Там рівень несприйняття кремлівської політики надзвичайно високий. Але Кадирову наразі вдається припиняти подібні процеси.

Зараз на Південному Кавказі напруження на кордоні Вірменії та Азербайджану. Те, що сталося в Сочі, фіаско з боку Кремля – зайвий тому доказ. Протягом двох місяців цілком імовірна ескалація як на кордоні Вірменії та Азербайджану, так і всередині самої Вірменії, тому що там уже зіткнулися проросійські сили з прозахідними силами: з однієї сторони Брюссель, Франція, Америка, з іншої – Росія та Іран. Тому Пашинян посилив свою охорону, він прагне мирних переговорів з Азербайджаном і Туреччиною. Але Росія чинить цьому спротив, Путін відкрито сказав у Сочі, що є два варіанти: вашингтонський і російський. Вашингтонський насправді брюссельський, тобто західний варіант, за яким світ говорить Вірменії: визнавайте територіальну цілісність Азербайджану, підписуйте мирний договір, тему Карабаху вичерпано два роки тому. Тобто вони підтримують позицію Азербайджану – той самий Захід, який 30 років підтримував Вірменію, підтримує позицію Азербайджану. Росія з цим не згодна, адже якщо Вірменія та Азербайджан помирилися, тоді що роблять російські війська в Карабасі? Їм доведеться йти з Кавказу. А коли вони заберуться звідти, це означає, що вони підуть з Абхазії, Південної Осетії, Придністров’я. А далі за висхідною ті території, які сьогодні вже юридично належать Росії, Дагестан, Чечня, – усе це спалахне. Мобілізація зайвий раз показала, що не все так спокійно в Данському королівстві. А ще є Туреччина – країна, яка претендує на регіональне лідерство й за останні 10-15 років це лідерство підсилила. Недавно був створений союз турецьких країн, і вже відбувається наповнення, подивіться, які активні візити – Казахстан до Азербайджану, Азербайджан до Казахстану, Узбекистан, Туркменістан, Киргизстан. Тобто це все працює. Грузію долучили, Туреччину. Британія чатує ці всі інтереси на чолі з усіма своїми транснаціональними компаніями, з «Брітиш петролеум». Це все почало рухатися – і саме на Південному Кавказі. Чи багато Росія має таких можливостей? А Туреччина буде лише посилюватися відповідно до того, як Росія слабшатиме, і цю територію спокійно займатиме. Туреччина вже зайшла на Південний Кавказ, а якщо ти зайшов однією ногою, то вже й другою підеш, руками, тілом і рештою. І назад уже ніяк. Тож зовсім невипадково Росія надала таку можливість Туреччині туди прийти, і не через те, що настільки закохана в Туреччину – просто вибирала між Заходом і Туреччиною. Поки що вона вибрала Туреччину, тому що наразі Туреччина не воює з Росією. Але є Кримська платформа, позиція Туреччини щодо Криму, стратегічні воєнні відносини з Україною протягом 30 років, починаючи з 2014-го все, що відбувається в цій війні, останні заяви на Кримській платформі, всі ці успіхи, підтримка Туреччиною України. Навіть перебуваючи у центрі як дипломатична платформа, яку вибрали і Україна, і Росія, і Захід це підтримав, але тишком-нишком у міру послаблення позиції Росії Туреччина посилюється. Останній зерновий контракт, тиск на Росію і те, що Росія зробила крок назад, – ще одне тому підтвердження. І відповідно тому, як це розвиватиметься надалі, Росія відходитиме, а Туреччина наступатиме – Чорне море, Лівія, Сирія, Південний Кавказ, Середня й Центральна Азія.