У череві Левіафана

Мій добрий приятель, караїм Михайло із міста Ашдод, саме був на роботі, коли почалися обстріли. Сьогодні він вийшов за кавою, і за п’ять метрів від нього впав осколок ракети. Він не сказав про це дружині. Ашдод постійно обстрілювали відколи він там живе, а це вже кілька десятків років. У величезному багатоквартирному будинку є, звісно, укриття і підземний паркінг. Михайло, який народився у Москві рівно 76 років тому, після 24 лютого 2022-го перейшов зі мною на українську мову, тобто пише через перекладача. Те саме зробив мій знайомий художник із Ташкента. Цим двом соромно було спілкуватись зі мною мовою окупанта. Люди, яких я бачила два-три рази в житті, завжди підтримували мене морально, починаючи з другого Майдану. Вони не піддались шаленій кремлівській пропаганді, пересварились зі всіма родичами через Україну. Михайло виходив на протести в Тель-Авіві, воював у соцмережах за Україну. Колись він служив після інституту у військовій частині у Бродах, де виростав відомий письменник Йозеф Рот, що написав прекрасну повість "Левіафан" про торговця коралами. І дуже любить Львів. Той, якого вже, на жаль немає. Його шарм і красу знищили за останні десятиліття більше, ніж за кілька століть. Не треба було і бомб, вистачило захланності чиновників і забудовників.

Настав час і мені підтримати цього шляхетного чоловіка, який щиро любить Україну. Я вже навіть можу давати поради: за моїми плечима 9 років війни. Михайло не має зброї й каже, що буде воювати палицею, якщо доведеться. Я йому вірю. Його гнів сильніший за страх і розгубленість

Ашдод – особливе місто для мене. Там виплюнув колись Левіафан пророка Йону на морський берег, сліпучо-білий від піску, що майже не змінився за тисячі років. На високому пагорбі начебто могила Йони, але через страшну спеку я туди не піднялася. Не так через спеку, як через те, що Михайло панічно боїться всього, що пов’язане зі смертю. Я думала спершу, що то просто фобія. Але виявилося, що це обридження смертю і страх притаманні ментальності караїмів. Вони у них в крові. Сина Михайла напевно мобілізують і він не стане ховатись, хоч є для батьків єдиною опорою, як і для свого маленького сина.

Я пригадую, як в Ізраїлі мене дивували хлопці й дівчата в одностроях, зі зброєю, що вільно пересувались містом. Як до полишеної на зупинці гітари у футлярі через 5 хвилин примчали сапери, як нас висадили з автобуса, бо була підозра, що десь попереду щось замінували. Тепер і ми не ставимо питань, коли трапляється щось подібне. Але ми повинні не просто підкорятися законам воєнного часу, а й робити ще більше. Те, що робив Йона, заново переродившись у череві Левіафана: попереджати світ про жахливі наслідки безкарності й байдужості до зла, або як казали раніше, гріха. Найперше, що робив Йона, прийшовши до Ніневії, а перед тим він був звичайним інтелектуалом "бла-бла-бла", це почав розповідати про свій травматичний досвід перебування у смердючому череві Левіафана. Він мав тепер на це право. Ніневія на той час була кублом гріхів і духовної розпусти, де було знищено інститут репутації й де сміялись над чеснотами, як над чимось застарілим і непотрібним. Йона спершу не хотів туди йти, боявся, що його ніхто не послухає, і поб’ють камінням як інших пророків. Тільки коли  вдихнув свіже повітря свободи, то усвідомив, що Ніневія це те саме ж черево Левіафана і він знає, що його віра в перемогу добра допоможе йому звільнити інших, як звільнився він сам. І з легким серцем він вирушив до обителі зла.

Наш український досвід може стати в пригоді тим ізраїльтянам, які зараз живуть під обстрілами. Як практичний, так і моральний. Зібрати в кулак всі сили, зосередившись на перемозі над тими, хто напав першими та порушує закони війни. Оплакати жертви й жити далі. Влада минуща, народ – вічний. А війна викриває справжню суть кожного. Той, хто не виконав свій обов’язок, призначений долею, буде жорстоко покараний Моральним Законом, який один для всього людства, незалежно від віросповідання чи атеїзму. На жаль, тих левіафанів  розплодилося надто багато і проковтнули вони цілі народи, чия безпечність межує з безсоромністю і цинізмом -  як звичайних обивателів, так і урядів, що ними керують. Чи побачать вони колись світло істини, яке відкривається мов рана? Чи будуть далі плавати в океані суєти й егоїзму? Чи зрозуміють, що за одну мить можна втратити все, що має для тебе цінність, і стати Йовом на румовищах власного дому? Можливо, й ні. Для цього потрібно прагнути перемоги над злом, щоб не стати ганебно упокореними Грузією, Чечнею чи навіть тією ж Білорусією, яку знищили тихою сапою відносного добробуту й абсолютного страху. Україна й Ізраїль боротимуться за життя і свободу до останку. Все інше не має значення.