Військовий капелан Дмитрієв: У війську не у всіх є розуміння, для чого ми

Це інтерв'ю на Еспресо, яке ми підготували для вас у переддень цілої низки релігійних свят. І, власне, щоб не загубити найголовніше, важливо фіксувати ці моменти в наших розмовах із гостями, думка яких вас точно може зацікавити і думка яких буде авторитетною, важливою для будь-якого українця. Сергій Дмитрієв - капелан Військового інституту Київського національного університету Шевченка.

Вітаю вас Сергію, отче. Ви людина, яка у 2014 році ухвалила для себе рішення і разом з людьми, які ввірили вам свої душі і уми, вирішили приєднатися до тоді Української православної церкви Київського патріархату. Для вас не було проблемою приєднатися до Православної церкви України і стати її частиною, стати її представником, зокрема і на фронті також. Зараз Україна стоїть на порозі певних змін, і у нас такий перехідний рік, коли ми переходимо на новоюліанський календар, переважна частина українців все-таки. Чи говорять взагалі про це на фронті, чи мова про це йде серед наших захисників?

Фото: facebook/dmitrievsergii

Ми перейшли, по-перше, на новий календар і ще рік тому уже багато парафій святкували Різдво за новоюліанським календарем. Я на цей час був капеланом 30-ї бригади - ми святкували Різдво уже 25 числа. І це було прийнято військовослужбовцями з великим задоволенням. Питання, напевно, було не в календарі - ніхто не хоче святкувати Різдво з ворогом, всі хочуть святкувати Різдво з усім європейським світом.

Це перша тенденція, і могли запитати, напевно, коли ми будемо святкувати Різдво, як всі нормальні люди. Зараз це питання не виникає, всі якби розуміють, що це вже відбулося і треба так святкувати. Можливо, поодинокі випадки будуть траплятися серед більше людей поважного віку, які звикли жити в якихось традиціях, але на фронті це не є взагалі питанням важливим. На фронті є питання забезпечення, евакуації поранених, питання стосунків між командиром і військовослужбовцем. Забезпечення зброєю - це турбує військовослужбовців сьогодні.

Що стосується основних викликів і моментів саме морально-етичного характеру: я розумію, що є певна втаємниченість у тій роботі, яку ви проводите з нашими військовими, проте я мушу поставити це запитання як цивільна людина. Що найбільше турбує людину, яка пішла захищати свою країну і яка в принципі кожного дня ризикує зустрітися обличчям зі смертю?

Є різні категорії військових. Є категорія військових, які воюють з 2014 року, є професійні військовослужбовці, є ті люди, які пішли з цивільної роботи, люди, які з послуг, з бізнесу, які не знали, що таке армія, ніколи навіть не служили, обмежено придатні. 

Запити у кожного є свої, але якщо так зробити підсумок, що непокоїть, напевно, більше, - це соціальне забезпечення після поранення, що далі, коли ти поранений і звільняєшся з армії. Це, напевно, звичайна бюрократія. Ми скоро почуємо звіт 100 днів нового Міністерства оборони, як вони працювали, чи будуть відбуватися зміни, тому що унікальність сьогодні Збройних Сил України в тому, що реформа ЗСУ відбувається прямо під час війни.  Те, що напевно жодна країна не може собі дозволити, - ми реформуємо армію на краще під час військових дій.

З'явився такий новий патч, де військовослужбовці пишуть: "Я готовий віддати життя, але не готовий віддати гідність", - це теж важливо. Важливо, щоб армія реформувала підпорядкованість паралельну, а не вертикальну, тому що військовослужбовець повинен знати, за що він воює і для чого він виконує саме це завдання. Там, де є спілкування між командиром та військовослужбовцем в довірі, відкритості, з повагою, гідністю, - там є успіх. Це важливо: там є згуртованість. Це такі звичайні в кожному підрозділі можуть виникати будь-які проблеми - це нормально, тому що це завжди було і буде, але це треба вирішувати і все. 

Служба військового капеланства Збройних Сил України - відносно новостворена історія і надзвичайно важлива. Від старту, від народження одразу в жорна війни, фактично. Як зараз себе проявляє це структура, чи можемо ми сказати, що і вона реформується на ходу, бо реформуються всі збройні сили, бо, якщо хочеш вижити, - змінюйся.

Ми розуміємо, що це абсолютно нова структура в армії після прийняття закону. Напевно, зміни повинні відбуватися і будуть помилки - це теж нормально, але головне, щоб ми їх виправляли. На сьогодні ми бачимо більше моделі не країн НАТО в ЗСУ капеланської служби - це більше модель, на жаль, КНР чи РФ.

Фото: facebook/dmitrievsergii

Тому що сьогодні при керівництві капеланської служби - світські люди, які не мають ні духовної, ні релігійної освіти. Ми, звичайно, розуміємо, що медиками у нас командує медик, снайперами командує снайпер, якщо це міжнародний відділ - це люди з освітою у сфері міжнародних відносин. Коли на сьогодні капеланську службу очолюють колишні офіцери морально-психологічного забезпечення, ті, кого називали замполітами, - така служба буде реформуватися і рухатися дуже повільно і довго. Ми розуміємо, що також капелани не готові сьогодні приймати ці посади, вони не мають військового досвіду, але цю проблему треба вирішувати. 

Тобто це історія не про задоволення духовних потреб людини, а більше про "поправити мозок там, де треба" - так мислять замполіти, на відміну від капеланів.

Є ще нерозуміння, для чого капелан. Не у всіх є просто розуміння, що він робить на війні. Є командири з досвідом, які чітко розуміють функції капелана, як його використовувати як бойову одиницю. Є люди, які просто ще не розуміють, і це залежить також від командирів і зазвичай залежить від всієї структури. Саме яке буде навчання капеланів, як їх рекрутувати, долучати до війська. Не всі сьогодні капелани готові піти в армію саме через таку створену штучну проблему, яка існує.

Священнослужитель цивільний може долучитися до лав капеланів? 

По закону України капелан - це священник, який має вищу богословську освіту, має певний стаж пастирського служіння і далі він отримує від своєї релігійної організації мандат на право здійснення капеланської діяльності і потрапляє до війська вже як священник-капелан. Проходить додаткове навчання і потрапляє у військовий підрозділ, де проводить свою діяльність, і далі постійно повинен навчатися поступово входити до нового колективу, з новими правилами життя і військового життя. Це час, звичайно, і зазвичай не підготовка. 

Фото: facebook/dmitrievsergii

 А наскільки в спільноті священнослужителів загалом відбуваються процеси, які схожі на відносини військовослужбовців у цивільних? Дуже часто військовослужбовець, потрапляючи в тил, почуває себе, м'яко кажучи, некомфортно у зв'язку з тим, як поводяться цивільні, як вони живуть, як вони формують свій побут, іноді трошки забуваючи робити це з оглядкою, принаймні на війну. Чи є така от ситуація в колах священнослужителів? 

Тобто чи для того, щоб захотіти бути капеланом і йти духовно підтримувати військо, потрібно відповісти на якийсь внутрішній виклик і мати певну внутрішню мужність, чи всі священнослужителі готові до цього?

Служіння капелана - воно складне, це дуже відрізняється від служіння на парафію, якщо ми говоримо про православні традиційні церкви. Це інший розклад дня, це інші абсолютно люди, ми не можемо нав'язувати свою віру військовослужбовцям. Зберігати їхню релігійну свободу, адже хтось може бути невіруючим у твоєму підрозділі, хтось віруючим, і це не місце для прозелітизму, коли ти набираєш собі вірних. Це духовний супровід військовослужбовців - задовольнити їхні релігійні потреби в межах своєї компетенції і в межах їхніх релігійних свобод. 

Звичайно, хтось, можливо, там не хоче ходити на служби, і це право треба берегти, зберігати військовослужбовця. Щоб капелан також не нашкодив своїм служінням. Це інший розклад, коли треба приходити на службу, десь стати треба військовим, але не перетворитися на 100% у військового і залишитись священником, але ти вже не такий священник, як в цивільному житті. Цей баланс також і капелану важко зберегти, коли ти повинен пройти, скажімо так, 50 на 50 цих навичок.

Якщо я вам скажу, що я була свідком конфлікту капелана військового і цивільного священника і військовий капелан, не стримуючи емоції, запитував: "Чого ви ніяк не відірветеся від корита, коли ви вже нажеретеся?" Я не буду зараз говорити, де це відбулося, тому що це буде неетично. Я чекала на нашу з вами розмову, тому що я хотіла поставити запитання саме це. 

Ця історія про те, що ми розуміємо, що священнослужителі - це люди в першу чергу теж, з плюсами і мінусами, але вони намагаються, як і кожен із нас, бути ближчим туди. Однак ось це відчуття, що, можливо, не до кінця наша релігійна спільнота в нашій країні забезпечує підтримкою всеосяжною капеланську спільноту, - воно у вас є, це відчуття? 

Ніхто не повинен забезпечувати, забезпечує держава релігійну спільноту в армії. Чи є якась там особлива підтримка капелана всередині церковної спільноти? Для мене є достатньою, для когось, можливо, недостатньо, і це питання кожної релігійної спільноти, тому що, наприклад, кожна релігійна спільнота піклується про своїх і капеланів, і різних священників, які там служать в лікарнях, і так далі. 

Оскільки Православна церква України  - це молода церква, церква, яка була постійно в репресіях і гоніннях до 2018-го року, ми можемо казати, і там до 2014-го церква, яку знищували, - інституцію знищували, священників навіть, за режиму Януковича. Дуже важко побудувати таку структуру, наприклад, як римо-католицька церква, в якій є свої фонди підтримки, структура. Взагалі в Україні релігійне життя було зруйноване, і ми досі відбудовуємо цей релігійний дух, саме вільний релігійний дух українців. Тому це буде постійно виникати.

 А по-друге, Московський патріархат нам зробив такий сурогат релігії, ми ж нічого не бачили, окрім зразка такого, тому що в Україні це була релігійна більшість, яка знищувала інші релігійні спільноти. І вони давали такий релігійний сурогат. Ми бачимо життя в Києво-Печерській лаврі монахів і як вони себе поводили. У нас є прекрасні брати - Греко-католицька церква, яка давала приклад служіння. Наприклад, це Український католицький університет, ми бачимо, як є такі плоди, які дають добрі труди церкви, що вона на виході віддає.

Якщо ми говоримо про православну церкву, то вона тільки відбудовується -  це важко робити, і всі ми хочемо, але не все можемо робити, і тоді нам треба сказати своїм вірним і цим людям, які хочуть зробити це, - "приходьте і робіть". Якийсь дядько з бородою не зробить це за вас - саме тому я став священником, тому що я хотів, щоб в українській церкві було розвинуте соціальне служіння, тому я займаюсь ним. Я, наприклад, мрію, якого я хочу бачити капелана, - так я можу стати цим капеланом і намагатися бути цим капеланом, якого я хотів бачити. Церква - це спільнота людей, будь-яка людина може прийти і привносити зміни, як у державі, як у церкві, як і в будь-якій інституції.

Наскільки вам важко, чи ви з розумінням ставитеся під час оцих от періодів, коли ви з нашими військовими на фронті фактично, а потім повертаєтеся в тил. Ви реагуєте, як представник духовенства, чи реагуєте, як військовослужбовець на те, що ви бачите?

Все ж таки як священник і громадянин. Звичайно, я належу до спільноти військовослужбовців, але священник - це представник спокою, миру, це духовний друг - це духовний лідер підрозділу, але він все ж таки не до кінця військовослужбовець. Саме тому він може бути таким посередником між цивільним і військовим життям, десь втручатися і щось говорити.    

Фото: facebook/dmitrievsergii

Зараз світ перебуває в стані турбулентності, і це вже не лише про російсько-українську війну. Ми бачимо як, зокрема і на релігійному тлі, розвивається ситуація на Близькому Сході, до прикладу. Ми розуміємо тяглість конфлікту мусульман і юдеїв на території Ізраїлю і на територіях, які мали б стати Палестиною. Аналітик Карл Волох якось зауважив: я, каже, дивлюся на все це - на пробудження певних антисемітських рухів по світу, у зв'язку з ситуацією і не тільки, й іноді здається, що Україна - це якраз острівець здорового глузду саме в цьому сенсі. По-перше, наш народ є теж багатокомпонентним в контексті релігії - у нас є представники мусульманства, юдеї і не тільки, і все це працює - в контексті одного війська, в контексті однієї держави. Як ви думаєте, чи справді Україна має шанс стати оплотом такого здорового глузду для всього світу - принаймні прикладом, що так може бути?

Коли ми переможемо і коли ми будемо святкувати перемогу, ми будемо однією з наймогутніших держав з великим досвідом. На сьогодні є вірогідність, що ми можемо втратити цю релігійну свободу. Я називаю Московський патріархат, наприклад, християнським фашизмом, коли тоталітарні держави використовують релігійний фактор у своїх інтересах. 

Це так само можна сказати і про Схід, про те, що там відбувається зараз із Ізраїлем і Палестиною, тому що апріорі будь-яка релігія - це релігія добра. Як і юдаїзм, як і іслам, і християнство. Це концепція любові до людини, не нашкодити і так далі. Але ми бачимо, коли приходить тоталітарний лідер і він починає керувати релігійною спільнотою, - ця спільнота стає агресивною і можна повернути як хочеш, що хочеш робити. Головне, щоб ми не стали такими, щоб ми зберегли ту релігійну свободу і розуміння, для чого взагалі є віра.

В Україні з'являються тенденції, в що можна вірити, в що не можна вірити, і розпалити конфлікт дуже просто між людьми. Головне - не дати це зробити. Я думаю, що якраз спільна мета перемоги надає людям різних поглядів можливість збиратися і з'єднуватись, але ворог робить все, щоб ми були роз'єднані також, і він робить це професійно, і треба завжди бути насторожі.

Як усередині нашого війська виглядає співпраця там, де це доречно, там, де це можливо, чи вона взагалі існує - представників християнства, ісламу, іудаїзму? Ми ж розуміємо, що все одно духовні потреби наших людей можуть бути різними, бо різні віросповідання, і це теж нормально. Як це поєднується? Чи є у вас, умовно кажучи, друзі, колеги з іншого віросповідання, іншої релігії, і як це все вживається в одному війську?

Нещодавно я був у капеланів командування Сил територіальної оборони. Це найбільша кількість капеланів у своєму роду військ. Це близько 80 капеланів, помічників, яких відносять до релігійних спільнот, і в Капеланській службі ТрО ЗСУ є мусульмани, є юдеї, є представники євангельських церков. 

Нещодавно ми створили міжрелігійну капеланську раду, щоби допомагати один одному і, наприклад, в одній з бригад капелан бригади належить до євангельських християн - це такий християнський напрямок у вірі. А в його бригаді дуже багато православних і, наприклад, Різдво скоро. І на різдвяні свята всі звикли бачити, навіть люди, які не ходять до церкви, хочуть співати колядки, вони хочуть бачити священника, щоб він святою водою кропив їжу, прочитав молитву. Він дуже добре говорить проповіді, він володіє словом, Святим Письмом, але він не православний священник, всі про це знають. Він запрошує з сусіднього підрозділу священника православного, який разом з ним на великі свята, традиційні для православних, закриває потреби, які він не може зробити, і надає опіку саме православним християнам. 

Так само, наприклад, у нас є капелан-імам. Ми обрали собі покровителя Сил територіальної оборони - треба було голосувати, але покровителі - всі, з кого обирали, - це були звичайні всі представники християнської спільноти. Це взагалі навіть не у всіх євангельських християн немає такого вшанування святих, немає такої традиції.

Є це у греко-католиків, у православних, римо-католиків, є там у деяких лютеран. Навіть він активно брав участь, цей наш мусульманин, і він має релігійну освіту, і він з православними священниками надавав пропозиції так само. Напевно, що ми можемо казати: коли ми кажемо сьогодні, що таке українська церква взагалі, - це будь-яка релігійна спільнота, яка несе мир, добро і допомагає своєму народу.

Майже два роки великої війни, у вас у цій війні, власне з 2014 року, напевно одне з найскладніших завдань - зокрема й проводити в останню путь наших військових. Розуміючи, що хтось із них зараз піде в бій і скоріш за все не повернеться, ви теж здійснюєте цей супровід, потім підтримка їхніх сімей, хто звернеться. У мене питання: ви з психологами працюєте чи це виключно віра допомагає так?

Священники - такі самі люди, вони так само травмуються, вони так само вигорають. Тобто це відкладається на здоров'ї і фізичному, і психічному здоров'ї. Звичайно, у нас там є свої такі ретрити психологічні, куди ми виїжджаємо, ми говоримо один з одним, підтримуємо. Ми також користуємось допомогою психолога професійного, іноді і психіатра або психотерапевта. Ми також проводимо супервізію один для одного - наскільки я ще стійкий, чи треба мені відпочивати. Це тобі допомагає - родина твоя, і близькі люди, і побратими. І важливо слідкувати за собою і що з тобою відбувається. Я думаю, що кожен священник, якщо хтось цього не робить, це треба розуміти, що Бог і посилає тобі і психолога, і близьких людей через яких він діє, щоб тебе підтримати. Також в тому і є віра - віра, що Бог є в кожній людині, яка тебе підтримує. 

Я перепрошую, якщо я зараз десь межу перейшла, чогось персонального, але це надзвичайно важливі речі, дуже прикладні, як на мене. Зараз, коли ми говоримо про політику, про воєнну обстановку, про ситуацію у світі, майже всі дійшли згоди про те, що ця війна буде складною і довгою і не треба зачаровувати себе якимись уже завтра кордонами 1991-го року, купанням у Криму і так далі. І це взагалі не дуже етично, мені здається, по відношенню як до наших військових, так і до людей, для яких це не просто територія, а дім.

Всі зараз доходять до цього моменту уже виснаженими, до цього розуміння. І здається, що наші душі вже просто пусті, але попереду ще шлях, невідомо наскільки довгий. Що б ви порадили і військовим (з військовими ви працюєте, безумовно), але і цивільним, які зараз хтось в апатії, хтось розчарований, хтось утомлений катастрофічно, хто теж працює з військовими або з людьми, що постраждали під час війни. Хтось страшенно злий, злий настільки, що коли ми говоримо про заповіді, це вже чомусь не працює. Що б ви порадили цим людям? 

Заповіді працюють, головна заповідь любові. Ми будемо захищати те, що ми любимо. Це головна заповідь, це джерело нашої безлімітної мотивації. Я завжди говорю, що секрет українців - у безлімітній мотивації та безлімітній любові, тому що ми не можемо втомитися любити своїх дітей. Ми не можемо втомитися любити близьких людей, наших батьків. Уявіть собі, ви кажете своїм дітям: "знаєте, я втомилася вас любити" або навіть "я вже більш не можу".

Фото: facebook/dmitrievsergii

Що таке безлімітна мотивація? Приклад дуже простий: уявіть собі, що ви або хтось з ваших близьких людей захворіли і треба самі прості ліки - аспірин терміново треба чи якийсь вітамін С. Ми йдемо в аптеку, але аптека зачинена, і наші дії будуть такі, що ми підемо в іншу аптеку. Але я би ускладнював завдання і сказав би, що в місті Києві всі аптеки зачинені після комендантської години чи щось там таке, але вона працює в Білій Церкві. Чи поїдемо за важливими ліками в Білу Церкву? Звичайно, ми поїдемо. Скільки б я не ускладнював це завдання людині, якій це потрібно, коли я скажу: "Коли ви зупинитесь?" - відповідь повинна бути одна: "Коли знайду ліки".

Наша мета - перемога, і неважливо, вона буде завтра чи післязавтра. Ми будемо йти до перемоги стільки, скільки нам цього потрібно, поки ми не переможемо. Перемога не складається з того, утримаємо ми Авдіївку, Бахмут чи Куп'янськ. Перемога може складатися і з поразок. Не треба також дивитися, два роки повної війни чи 10 років повної війни. Я б ніколи не розділяв цю війну. А ще більше, якби ми сказали, чи виграла армія УПА, чи виграла УНР, чи програла. Якщо дивитися часи Української Народної Республіки, ми можемо казати, що програли, бо була окупація, голодомор, знищення української держави, культури. 

Але якщо ми всі тут і чинимо спротив, то вони виграли. 

Якщо ми побачимо 1991 рік і відновлення Незалежності, то ми бачимо, що це було все недаремно - боротьба цих людей була недаремною. Чи був програш Помаранчевої Революції? Але ми на ній зробили Революцію Гідності. Чи програла Революція на граніті? Зараз ми бачимо, що молоді студенти, які вийшли на Революцію на граніті, - сьогодні це дуже відомі люди, політики, які впливають на суспільство, і ми бачимо, що це було також недаремно. Наша боротьба триває багато років.

Побачимо, що зробив ворог: чи взяв ворог хоч один обласний центр? Чи здійснив він плани, які декларували, що за три місяці вони візьмуть Луганську і Донецьку область, те, що декларував Путін? Нічого не зробили. 

Чи Україна отримала велику допомогу на початку повномасштабного вторгнення, чи мала вона таку міць потужну? Не мала. Треба просто говорити собі і кожен повинен собі сказати, скільки я буду боротися і що мене мотивує на нашу боротьбу. У мене двоє вже дорослих дітей, і заради їхнього майбутнього буду боротися до кінця. Я люблю своїх людей, своїх парафіян, військовослужбовців, землі, наші свята, наше Різдво і я хочу, щоб колядка лунала по всій Україні і на тимчасово окупованих територіях. Тому я буду боротися до тих пір, поки ми не переможемо, і ми про це говоримо військовослужбовцям завжди і знаходимо розуміння.

Якщо ми насправді любимо наших людей і любимо нашу землю, то пришвидшити перемогу ми можемо двома способами: в єдності, в об'єднанні до одної мети. Як військовослужбовців на фронті, так і цивільних людей, які зараз живуть у напівмірних містах. Але це усунення корупції, це те ж саме продовження бюрократичних систем, які заважають. Це судова система. І бути добрішим одне до одного, і саме Різдво вчить нас бути добрішими одне до одного, тому що той, хто насправді любить, - він є непереможним.

Останнє питання. Вам, я впевнена, його ставили вже багато разів. Прощення - за яких умов, за скільки часу, і взагалі, чи це можливо. Співіснування з цими людьми, які якщо не особисто брали в цьому фізичну участь, але є джерелом біди, яка прийшла на нашу землю, бо це вони вибрали, бо це вони змовчали, і можна продовжувати. Як, і коли, і чи це можливо, і чи взагалі ми маємо зараз про це думати? 

Ми можемо думати про прощення після перемоги. Покарано зло - можна говорити про прощення, якщо людина, яка скоїла злочин, кається в цьому злочині, розуміє, що вона скоїла злочин, і не просто просить пробачення, а виправляє цим скоєний злочин. Коли ми бачимо, що людина виправляється. А скоєний злочин, який зараз створений з нашим народом, з нашою землею буде важко пробачити і важко виправити. Але це вирішує все суспільство. Про це можна говорити і вступати в будь-який діалог після перемоги - справедливого миру та справедливої перемоги.