Україні потрібно набагато більше далекобійних засобів, щоби донести цю війну до росіян, - експерт Гендельман

Хотів би, щоб ви відреагували на слова шефа Пентагону Ллойда Остіна, який охарактеризував ситуацію як безсумнівний прояв успіхів Збройних сил України. Йдеться, звісно, і про Харківський напрямок, і про Південний.

Насамперед треба сказати, що саме те, що ЗСУ веде одночасний наступ як на південному заході на Херсонському напрямку, так і на північному сході на Харківському, що саме по собі нетривіально, показує те, що як мінімум українська армія може собі це дозволити в плані накопичених резервів для розвитку наступу, що само по собі свідчить про хорошу підготовку. Далі, як ми бачили за останню добу, який поступ, несподіваний по глибині, в районі Балаклії – зрозуміло, це безперечний успіх на тактичному рівні. Якщо зможуть закріпитися на досягнутих рубежах, це може перетворитися на оперативний успіх. Далі залежить від того, коли кожна сторона зможе перекинути резерви. Для української сторони йдеться про розвиток успіху, для російської – можливо, десь зупинити українські війська, десь якщо не купірувати взагалі наступ загалом, то хоча б на окремих ділянках зупинити. Але, зрозуміло, і в плані несподіванки, і в плані глибини прориву, це успіх на тактичному рівні, а далі, можливо, і на оперативному.

У будь-якому разі ми розуміємо, що держава-агресор – це РФ і вони змушені кидати у топку війни все нові свої резерви. Я не знаю, що в них із резервами, але третій так званий корпус проявив себе не найкращим чином.

Наскільки можна судити, він себе ще майже не проявив, у бій він переважно не вводився, його розсмикнули на кілька різних напрямків. Поки що я не бачив підтверджених повідомлень, що якісь частини з нього справді увійшли до бою. Але як мінімум можна сказати, навіть якщо його буде введено в бій, не факт, що це стратегічно змінить становище. Тому що в чому насправді основна проблема російської армії у цій війні – що історично російська армія та радянська армія завжди базувалася насамперед на своїй кількісній перевазі. А якщо у війні в Україні вони не мають цієї переваги, то це причина такої оперативної щільності, у тому числі на Харківському напрямку. Саме це дало змогу зробити такий прорив, тому що там є багато таких ділянок, де достатньо прорвати першу лінію, а після цього можна пару десятків кілометрів рухатися майже безперешкодно, бо в них далеко не скрізь є якісь другі ешелони, їм потрібно збирати резерви з сусідніх ділянок та затикати прорив. Це ще через те, що в них банально не вистачає живої сили, до чого російська армія не звикла. І зараз через те, що вона зіткнулася з таким великим противником, часто просто не знає, як вирішувати таку проблему, тому що зазвичай вона з нею не стикалася.

І головна проблема для росіян у тому, що, коли наступ ведеться на двох протилежних ділянках фронту, Україна має внутрішню комунікацію, на випадок потреби вона може перекидати резерви між цими двома напрямками. Не факт, що це знадобиться, але, як мінімум, вона може. У Росії комунікація зовнішня, і якщо їм потрібно перекидати з однієї ділянки на іншу, фронт понад 1300 км, дуже великі складнощі щодо логістики. Ну, і навіщо їм перекидати – бо вони банально не мають достатньо особового складу для такого довгого фронту.

А чому б вони не перейшли до фази загальної чи там часткової мобілізації? Могли б піти й іншим шляхом, могли б підняти оплату своїм контрактникам, наприклад удвічі. І також вони провалили свої плани-обіцянки, точніше щодо залучення бойовиків Асада. Цього всього немає.

Наскільки можна судити за цифрами, оклади, які вони пропонують на короткостроковий контракт, для депресивних регіонів – дуже великі суми. Для мешканців благополучніших міст – не факт, що не потрібно пропонувати якісь астрономічні суми, щоб вони пішли. Щодо мобілізації: проблема в тому, що з тієї ж причини, чому заборонено війну називати в Росії війною, лише спеціальною військовою операцією, вся пропагандистсько-політична лінія, як ця війна транслюється на Росію як щось обмежене, чим займаються професіонали та добровольці, ні в якому разі не «вставай, страна огромная», це щось, де мобілізація не потрібна і простих людей це не має стосуватися. В крайньому випадку теоретично, зрозуміло, можуть вдатися до такого засобу, як мобілізація, але це означатиме переформатування всього підходу. Насамперед вони мають визнати, що спеціальна військова операція провалилася й потрібна саме війна. «Війна» у російській суспільній свідомості – дуже важко заряджене слово. Потрібна буде насамперед політична мобілізація, вся пропаганда має бути перебудована. І головне – це буде визнання того, що план таки провалився і не можна буде говорити далі, що все йде за планом: якщо вам раптом знадобилася зараз мобілізація, як ви можете одночасно погодитися, що все йде за планом, а зараз раптом мобілізація? Ви планували, що вам за пів року знадобиться мобілізація? Ні. Тому, наскільки можна судити, скільки можна вони обходитимуться без мобілізації. Проблема в тому, що з цього безпосередньо випливає брак живої сили.

З другого боку, вони входили у велику війну проти України зі спробою окупувати нас, з планом узяти Київ за три дні. Це просто смішно: наскільки я розумію, у них іншого оперативного плану не було. Хоча, в силу певних причин, вони досягли певного успіху на півдні, але це успіх не військовий, це успіх був їхніх спецслужб, які інфільтрували своїх агентів і підготували окремі ділянки для розгортання на півдні. Що зараз можна від них чекати? За чутками, Шойгу й Герасимов уже безпосередньо дещо усунуті від ухвалення важливих рішень на рівні генштабу й міноборони.

Насправді відсторонені чи ні – великої різниці немає, навіть якщо вони залишились. Не факт, що в них залишилися стратегічні генії. Як казав Сталін, "у нас немає в резерві Гінденбургів". Тому вирішуватимуть: ці генерали, ті генерали, вони все одно повинні оперувати тією кількістю сил та засобів, які є. Якісь блискучі стратегічні ходи навіть якщо хтось придумає, вони не допоможуть, тому що наряд сил і засобів такий, що не дає особливо нічого такого робити, крім того, що вони вже роблять. Раз на мобілізацію вони піти не можуть, отже, вони не можуть змінити наряд сил та засобів. Тому, як ви сказали, на півдні якщо частково це був успіх не стільки армії, скільки спецслужб, мабуть, вони розраховували, що те саме буде можливе і на півночі, і Київ, і так далі, і вдасться після створення першого шоку та трепету, після першого удару, можливо, увійти до Києва, поставити нову владу, і далі залишаться якісь розрізнені осередки оборони без єдиного управління армією та українським суспільством. Після того, як цей план провалився, виявили, що у них набагато менше угруповання, ніж українська армія. І з того часу всі ці місяці воно так і виглядає, бо початковий план був не так чисто воєнний, як саме розвідувально-політично-пропагандистський.

Як ви думаєте, як вони можуть намагатися діяти в теперішній ситуації? Тому що заповідається так звана довга затяжна кампанія. У своїй статті генерали Забродський і Залужний дуже добре все описали. Це надзвичайно смілива стаття. Зараз давайте перейдемо зі спробою масштабування сценаріїв, які зрештою вказали генерали Забродський і Залужний.

Там описуються ідеальні сценарії з точки зору Росії, як би вона могла пересуватися далі і на східному напрямку, і на південному. І там згадується варіант, можливо, вони захочуть повернутися під Київ. Все це, зрозуміло, потребує великих ресурсів, яких зараз немає. Але теоретично якщо припустити аж до зміни політичного устрою в Росії, суто фізично така кількість особового складу в Росії є. Просто якщо його не мобілізувати, то не можна кинути на фронт. Але через те, що ця стаття не якогось оглядача чи аналітика, це стаття людини, яка не просто знає обстановку, вона сама приймає рішення, це безпосередньо головнокомандувач, він окреслює не просто те, що бачить, що може бути, це те, чого він, зокрема, хоче. Наприклад, він каже, що у географічному плані центром тяжіння є Крим, а в політичному – перенесення ударів на територію Росії, не лише Криму, а й інших окупованих територій. Тому я вважаю, що необхідно як мінімум скорочення розриву в далекобійності засобів між Росією та Україною. Тому Україні потрібно набагато більше далекобійних засобів, щоби донести цю війну до росіян. У статті Залужний каже, що основна причина, чому російське суспільство чи підтримує війну, чи ставиться нейтрально, бо його ця війна не стосується, простими словами, як він там пише, через безкарність. Якщо щонайменше частково не ліквідувати чи хоча б скоротити цю безкарність, він вважає, що це може вплинути і в політичному плані. Зрозуміло, що ця стаття не просто так вийшла вчора, за день перед конференцією в Рамштайні, де обговорюватиметься питання подальших поставок. І це програмна заява про те, що Україні, окрім тих 10-20 додаткових загальновійськових бригад, про які він там теж пише, прямим текстом сказано, що потрібно набагато більше далекобійних засобів і саме це є тим, що дасть змогу впливати на центр тяжіння війни й таким чином хитнути весь розклад війни в інший бік.

Таке відчуття, у мене особисто, що в Пентагоні надзвичайно сильно чекали подібну статтю. Тому що для української військової історії це в принципі прецедент. Це надзвичайно сміливо й правильно, але водночас це військово-політичний сигнал для Пентагону, зроблений публічно. Ми розуміємо, що справді починається  принципово нова історія у стосунках держави-агресора з усім західним світом. Ми не знаємо, наскільки все далеко зайде, можливо, Путін намагатиметься якось так применшити й локалізувати війну проти України, не перетворюючи її на війну з усім світом. З другого боку, ми розуміємо, що на Заході, таке відчуття, втратили будь-який страх перед непрогнозованістю Путіна – йдеться й про ті всі погрози щодо «брудної» атомної бомби й, зокрема, щодо використання тактичної ядерної зброї. Наскільки ми розуміємо, пішли надзвичайно потужні сигнали в кремль з боку західних столиць, зокрема від Пентагону. Я думаю, простою мовою їх могли попередити про це.

Окрім іншого, Залужний у статті згадує і про тактичну ядерну зброю. Він говорить про те, що, зрозуміло, слід донести до російської сторони повне неприйняття таких дій із боку Заходу, бо зрозуміло, що, можливо, якісь далекобійні засоби Україні й дадуть, але поки не йдеться про те, щоб дали ядерну зброю, паритету бути не може. Тому в цьому плані потрібне саме попередження, застереження з боку Заходу. У будь-якому випадку він там говорить про те, що наступного року кампанія буде нелегкою і це ті засоби, які потрібні, це те, що має зробити Захід. Далі він говорить про наряд сил, як він наголосив, це залежить від «амбіцій українського командування». Мається на увазі, що Україна може піти далі та розмахнутися більше, якщо їй буде надано достатньо засобів.

На вашу думку, чого нам чекати від російського сценарію восени? Пам’ятаєте в «Зоряних війнах» була така серія «Імперія наносить удар у відповідь»? І ви дуже слушно згадали, що вони можуть намагатися використати другу спробу заходу під Київ. Звісно, зараз не та ситуація, наші Збройні сили готові, а в тих нема формально ресурсів, але я не вірю в те, що вони зараз не будуть намагатися помститися, для того щоб намагатися вивести на ту чи іншу переговорну лінію. Наскільки серйозно зараз могла б бути друга спроба вторгнення під Київ?

Щодо повернення під Київ зараз немає індикацій до того, що це можливо, тому що на території Білорусі взагалі немає великого угруповання саме російської армії, без цього наступати звідти фактично неможливо. Білорусь армія як така у наступальному плані практично небоєздатна, вона могла б бути теоретично допоміжним ешелоном при російському угрупованні вторгнення. Але поки що її на території Білорусі немає, тому нікому допомагати. Теоретично вони можуть розпочати перекидання сил у Білорусь і формувати там ударні угруповання, але знову ж таки, звідки взяти достатньо особового складу, якщо у них зараз проблема навіть із тим, що вони вже захопили – на тому ж Ізюмському напрямку. Поки щонайменше найближчим часом їхньою турботою буде обмежувати українські наступи і лише потім – думати про те, де вони можуть відновити свої. Все впирається в ресурс, у них зараз такий великий і розтягнутий фронт, у них не так багато ресурсів, щоб створювати якісь ударні «кулаки», проводити якісь великі наступи. Зараз ми бачимо, що найближче їхнє завдання – зривати українські наступи. Потім, можливо, якщо це буде більш-менш задовільно зроблено, тоді, можливо, вони почнуть думати про своє просування і, можливо, буде введений в бій і 3-й корпус, можливо, захочуть створювати ще. Свого часу наказ був, щоб кожен із чотирьох військових округів Росії створив на своїй території такий корпус. Поки що створено лише один, і то не зовсім повного складу. Подивимося. Такими темпами у них займе це дуже багато часу – створити додаткові резерви достатнього розміру, щоб могло йтися про якісь великі наступи.

А чому не стався феномен реакції на війну, як було, наприклад, під час першої російсько-чеченської війни чи російсько-афганської, коли з’явилося певне число вбитих солдатів і, власне, кількість трупів почала розкачувати, розгойдувати суспільні настрої, суспільну думку в Радянському союзі й у Росії. А зараз цього не відбулося, хоча, наприклад, убитих російських солдатів ми бачимо зараз втричі більше ніж за радянсько-афганської війни.

Афганська війна наклалася на атмосферу застою, коли держава в цілому, вже всі відчували, якщо навіть не могли висловити словами, що держава зайшла в глухий кут, держава розвалюється. І тому перебудова та інше сталося не так через афганську війну, як через весь комплекс проблем. Війна, можливо, була додатковим чинником. Під час чеченської війни взагалі була інша ситуація, інший політичний устрій. Якщо ми говоримо про першу чеченську, тоді загалом у політичному плані була демократія. Крім того, російська армія взагалі являла собою плачевне видовище, набагато гірше, ніж зараз, тому що радянська армія розвалилася і російська армія там воювала постійно зведеними батальйонами. І тоді ж зародилася практика посилати туди різні СОБРи, ОМОНи і так далі чисто тому, що не вистачало внутрішніх військ та армії. Зараз, зрозуміло, для такої великої війни в Україні, як виявилось, не вистачає й сучасної російської армії. Ці 168 БТГ постійно у бойовій готовності, але цього замало. Однак загалом, якби війна була у тому форматі, як у Чечні чи як війна проти Грузії, цього б їм цілком вистачило і знову за кілька днів виконали б усі завдання, поставили прапори тощо. Вони чомусь думали, що те саме можна зробити з величезною країною, як Україна, армія якої більша за російську. У них не вийшло, тож вони забуксували. А в плані, чому суспільство так не реагує на жертви – бо зараз інший політичний устрій, стільки років росіян привчали до того, що обурюватися якимись діями влади – це небезпечно. І крім того, переважно хто йде на короткостроковий контракт – це депресивні регіони: Тува, Бурятія, Дагестан і так далі. Мешканців столиці це стосується мало, хіба що хтось із ідейних міркувань сам захоче піти. Тому, як-то кажуть, до Бога високо, до царя далеко, десь там іде війна, яка спеціально з кожного телевізора постулюється як спеціальна військова операція, не війна, яка стосується кожного. Саме так це виглядає. До російського суспільства всі ці пів року намагалися донести, що «війна десь там», «тут у нас все нормально», як сказав Путін, «Росія від цього нічого не втратила, а може, навіть і придбала». Тому зараз якось чимось обурюватися – це доля небагатьох із загальних політичних причин. Особисто тих, кому небайдуже, це не стосується, бо на війну все одно ніхто не жене. Що не обурюються війною – їх привчили не обурюватись. Тому таке замкнуте коло. Були, звичайно, на початку…

А скільки трупів пробудять Росію? 50 тисяч убитих є. Має бути 150, 300 тисяч? Тому що це надзвичайно серйозний інструмент для того, щоб змусити кремль виходити з війни.

Так, щоб найближчим часом була кількість, щоб це вплинуло в політичному плані, поки не буде виснаження фізичного, коли вже реально не буде кого набирати. Зараз ми бачимо, що контрактники набираються до 60 років, набирають по фірмах і так далі. Коли настане фізичне виснаження, коли не буде кого посилати, тоді виникне дилема: або переформатувати підхід і оголошувати мобілізацію, або згортатися якимись іншими шляхами, робити якісь «жести доброї волі», робити якісь заяви про те, що «не надто й хотілося» і так далі. Але поки чисто фізично солдати не почнуть закінчуватися, саме в моральному плані впливу на суспільство далеко не факт, що 100 чи 150 тисяч загиблих якось вплинуть на російське суспільство в плані морального впливу.

А як бути з технікою, зокрема з «високоточними» російськими ракетами. Ми чуємо інформацію, що тривають переговори з Північною Кореєю, щоб вона щось постачала. І вже стала легендарною історія з іранськими безпілотниками.

Вся проблема у тому, що це дуже велика війна. Величезна витрата навіть не так високоточних ракет, як артилерійських снарядів. Американці поки не сказали, що були закупівлі, але ми маємо інформацію, що Росія до Ірану зверталася. Зрозуміло, що Росія це заперечує, і іранських безпілотників поки що ми на фронті не бачили, але якщо вони звертаються до Ірану, зрозуміло, що іранські безпілотники – це не те що західні, але Росії настільки не вистачає на такий великий фронт своїх безпілотників, що можна взяти і в Ірану. І з танками проблема, і з артилерійськими стволами, і з боєприпасами. Зрозуміло, що найближчим часом їх вистачить. Усі ці настрої в Україні ми бачили ще щонайменше 3-4 місяці тому, коли були прикидки, що в них за три місяці вже все закінчиться. Як бачимо, вже вересень і ще не закінчилося. На якийсь час їх вистачить, а потім можна почати економити. Зараз ми бачимо: Мішустін оголосив про будівництво двох танкоремонтних заводів, можливо, також буде розширено виробництво як мінімум звичайних боєприпасів. Якщо для високоточних ракет потрібні західні компоненти, у звичайних артилерійських снарядах це простіше. У принципі так тягнути можна ще досить довго. Розрахунок скоріше має бути на те, що Україна зробить на полі бою. Не як виснажити Росію, щоб їй не було чим стріляти, а просто відсунути її на фронті настільки, щоб це почало впливати на ситуацію безпосередньо на фронті.

А якою може бути так звана зимова війна? Ми розуміємо, що російська логістика вже була провалена під час підготовки білоруського плацдарму. Йдеться про грудень, січень і початок лютого, коли вони готувалися під час навчань. Тобто надходила різна інформація про рівень забезпечення військ і логістику. Провалену логістику ми бачили й у їхніх спробах прориватися на Чернігівському, Сумському й Київському напрямках. Зараз зима може бути доволі суворою, вони перебувають на Півдні, фактично у степах. Я не знаю, що в них, до чого вони готові, але яких би форм могла б набути ця війна? Генерали Залужний і Забродський окреслили термін, що радше за все вона протягнеться й у 2023 році.

Як виглядає зараз, справді, незважаючи на ці тактичні успіхи, можливо, й оперативні останніми днями, не факт, що такими темпами вдасться продовжувати аж до українського кордону в усіх напрямках. Узимку конкретно все залежить від темпів великих наступів з російської сторони. Цього місяця не можна сказати, що їх не можна очікувати, але вони менш ймовірні, тому що немає особового складу. Стояти в обороні щодо логістики дещо простіше, ніж швидко наступати. Швидше за все, виявляться звичайні всі російські проблеми постачання, такі як зимова форма, опалення тощо. Але, в принципі, все залежить від українських дій. Якщо будуть російські наступи, то забезпечення військ якимись засобами для війни взимку – це буде не найбільша російська проблема, у них буде більше проблем суто воєнного плану, боєприпасів тощо. У плані логістики, у плані доставки засобів основна проблема – це не так зима, це швидше осінь, коли буде болото й розвезе всі дороги, буде основна проблема там. Коли ж настане зима та підмерзне, тоді, в принципі, стане навіть легше.

А як довго може протриматися російське військове інтервенційне угруповання на правому березі Дніпра? Йдеться про їхні військові частини, їх там 15, чи 20, чи 22 тисячі, які розташовані поблизу Херсона, правий берег Дніпра. Може потрапити їхнє угруповання в оперативне оточення.

У них уже проблеми, зрозуміло, із постачанням. Як ми всі знаємо, постачання через мости Дніпром практично перервано, вони забезпечуються баржами, катерами, навіть вертольотами. Але, як ми бачимо, не було поки якогось повністю їхнього перекидання в Дніпро, вони ще більш-менш тримаються. Далі залежить від того, які сили додатково введе в бій українське командування, чим більшим буде тиск на це угруповання, тим більше вони мають витрачати сил і засобів, у тому числі артилерійські снаряди, які вони в такому темпі, можливо, не зможуть доставляти через Дніпро. Всі ці фактори можуть зрештою призвести до того, що доведеться або евакуюватися, або здаватися, але поки не факт, що це станеться найближчим часом. Факт – що поки що вони не посипалися. Все залежить від того, якої сили удари на цьому напрямку зможе завдати ще українська армія. Від цього залежить і те, скільки їм знадобиться снарядів та інших засобів. Тож подивимося.