Українська помста, санітарочка Рая і гнилі радянські оселедці – 5 книг про духовну (і не лише) їжу

Ця книжка, а саме -  "У чужому домі. Травма вимушеного переміщення: шлях до розуміння і одужання" Реноса Пападопулоса (К.: Лабораторія) - якнайкраще відповідає на важливі запити нашого трагічного часу. Її автор - клінічний психолог, сімейний психотерапевт і психоаналітик – з науковою точністю та чутливістю досліджує досвід людей, які змушені залишити свої домівки у пошуках безпеки. На практиці ж, будучи консультантом численних організацій, він ще й співпрацює з вимушено переміщеними особами та людьми, що пережили політичне насильство і екстремальні ситуації.

Тож у своїй книжці він кидає виклик усім стереотипам про вимушене переміщення і відтворює його історичний та культурний контексти. Опираючись на "живий" людський досвід, автор занурюється у ключові поняття своєї непростої теми: дім, ідентичність, ностальгійна дезорієнтація, травма тощо. Але не все так легко з їх розумінням. Наприклад, щодо самого терміну "вимушене переміщення" нас запевняють, що це такий собі описовий, феноменологічний термін, який просто засвідчує той факт, що через різні випробування люди більше не сприймають особистий простір як дім, придатний для життя. Мовляв, дім – це всього лише фізичний простір, який сам собою не має жодної об’єктивної цінності, а "такі прикметники, як "затишний", "теплий", "інтимний", "спокійний" або ж "холодний", "непривітний" тощо, не є об’єктивними характеристиками самого собою місця, а вказують на те, які відчуття викликає в людей цей домашній простір". Чи так це насправді в "українському" випадку, який все життя характеризується ситуацією "була в собаки хата"? Важливе питання для тих, хто пережив або переживає сьогодні досвід вимушеного переміщення або намагається зрозуміти, як наша психіка реагує на такі непрості умови. Ну, й неабияка (і не лише) розумова практика для того, хто допомагає тим, хто постраждав у такий спосіб.

В "Очеретяних серафімах" Юрія Николишина - фотохудожника, мандрівника, автора популярних фотоальбомів про Львів - історії про парадокси з життя відомих і не дуже відомих людей, які, як нас попереджають, доводять слушність популярної сентенції про диявола, що ховається в деталях. Такі собі колізії життя, які за минулих часів полюбляли видавати як "Цікаві бувальщини".

По суті, документальна проза, герої якої – письменники, викладачі, лікарі, священники, художники, співаки, програмісти, біржеві брокери й навіть мольфари. Не дивно, що грішне тут мішається з праведним, а вигадки – з десь почутим або прочитаним. Як-от, наприклад, випадок з письменником Валерієм Шевчуком, який нагадає нам про чудову санітарочку Раю з оповідок Сашка Ірванця. "А в лікарні він усе ж опинився, - доповідає нам автор книжки, - з часом доводиться латати не лише одяг, а й тіло. Та ще коли біля тебе молоденька медсестричка. Хоча уколи - не головне, адже її ніжні пальчики перед тим, як загнати голку в оте саме місце, проробляли багато інших маніпуляцій. Після її уколу появився синець і набігла гуля, а медсестра й далі штрикала в те саме місце. - Чи не можна якось обережніше?! - Подумаєш, професор! - огризнулась медсестра. "Якби вона знала, що я справді професор", - подумав він..." Не менш кумедно про відомого львівського автора, який уклав двотомних розстріляних письменників, додавши туди трохи вигаданої автури, а тут так само напідпитку продовжує гнути свою лінію "альтернативної" історії: "Тоді їх почали виводити по двоє зв'язаними, що дуже сковувало, і вже ніхто не зміг вирватися з пазурів смерті... Не пригадую, хто з ким був зв'язаний: Підмогильний з Хвильовим, Крушельницький з Поліщуком - чи навпаки?"

Розповідаючи про наступну книжку – "За лаштунками імперії" Віри Агеєвої – автор передмови згадує про давній задум Соломії Павличко, якого вона не встигла реалізувати. А саме - прочитати українську літературу ХІХ-ХХ ст. як "літературу помсти". Тож вважається, що авторка "залаштункової" книжки постколоніальних нарисів з історії нашої "післякотляревської" літератури ніби як підхоплює цю ідею.

Щось таке подібне ще у 2003 році, пригадується, замислювала також Ніла Зборовська у своїй "Українській Реконкісті", але на більш "художньому" рівні. Тож українська класика в Агеєвої – це суцільна література війни, як так само попереджають нас на початку, а серед її авторів - Квітка й Гоголь, Шевченко й Нечуй-Левицький, Леся Українка та інші герої та персонажі нашої літератури. Утім, "помста" в авторки знову вийшла якась однобока. Чи пак особистісна щодо її піддослідних. Наприклад, щодо Дмитра Павличка ми ніби як дізнаємося про його "стосунки" з УПА (ув’язнення шістнадцятирічним), хоча допіру були добре відомі його "покаянні" поезії про "бандерівців-головорізів". Тобто авторка у своїй книжці бере за взірець "ідентичності" або літературні, або життєві заслуги, хоча за всі часи важило саме поєднання літературної та життєвої біографії автора. Як, наприклад, у Габріеле д’Аннунціо чи Юкіо Місіми, чи не так?

Київська кулінарія шістдесятих-вісімдесятих років в обрамленні приватної топографії. – ось про що книжка Олеся Ільченка "Чікен Київ" (К.: Варто). Вулички-провулки, кафе-їдальні, оселедці-пироги. Ну, й звісно, рецепти зі старого сімейного зошиту, і то не лише котлет по-київськи чи київського торту, але й гнилого оселедця, який продавали в одному столичному гастрономі.

Ностальгійне, душевне, повчальне чтиво. Так само пригадується, як у той самий час тітка автора сих рядків, працюючи друкаркою, роздрукувала родинні рецепти, які вклалися у три грубезні картонні теки. По одній в руки всім трьом жінкам родини. Дворянської, між іншим. Можете уявити, що там було? І не з 60-80-х, як в Ільченка, а з 1910-20-х, як у "Задзеркаллі" того самого автора сих рядків. І не сирітські, знов-таки, київські "вушка з медом" чи гнилий радянський оселедець були у тій теці, а висока домашня кухня панської родини, до якої навіть у 60-х продовжували приїздити до міста колишні слуги з розкуркуленого родинного маєтку. Ну, й аби щось з того смачного діла приготувати з привезених сільських харчів малому паничу. "Людочко, а чи Ігорко молозиво буде? " - питалися в мами. "Морозиво? " - з надією перепитував "городський" Ігорко. Майже те саме, тільки про радянське кулінарне міщанство розповідає автор книжки "Чікен Київ", водячи читачів вулицями минулої слави, але цитуючи при цьому чомусь Кримського і Руданського, а не більш відповідного, бо вічно голодного Ірванця чи навіть Цибулька. "Бутерброди з мастурбою, з бастурмою ковбаса", пригадуєте? А що ж ви хотіли від міста, де "зелена нудьга, як ото на хуторі, що Києвом зветься", як писали свого часу українські радянські класики.

Наступна книжка шокує, але водночас запевняє, що в людства є майбутнє. "Що ми їмо. Як харчова революція змінює наші життя і світ навколо" Бі Вілсон – про зміну звичок: відмовитися від культури нетерплячки, повернути обідні години й домашню кухню, а також - розмаїття овочів на столі. Бо справді, чи можна жити одночасно в раю та в пеклі?

Виявляється, можна, якщо йдеться про світ сучасної їжі. З одного боку, нашим предкам і не снилося, що їхні нащадки щодня смакуватимуть виноградом, м’ясом, лате чи шматком медовика. А з другого - ми об’їдаємося фабрикатами й снеками, а продукти з поживи перетворюються на отруту. Тож що чекати в майбутньому, якщо зараз ми перебираємо норми цукру в кілька разів? На кому відповідальність: на кожній людині чи на виробниках фастфуду і снеків? Як в Індії діабет став хворобою дітей? Чому в Чилі заборонено ставити мультикових персонажів на пачках пластівців? Як сухарики Flint з ароматом холодцю і хрону стали привидом страв, які раніше їли українці? Пишучи про політику "здорової тарілки", авторка відповідає на провокацій питання, хоча й не пропонує готових рецептів. Вона наводить статистику, роздуми, спостереження, харчові тренди, після яких вам захочеться щонайменше переглянути власний раціон і вдумливо відбирати те, що потрапляє в продуктовий кошик. "Люди в багатих країнах отримують достатньо білка, переважно з м’яса, - дізнаємося ми. - Але частка цього інгредієнта в раціоні, порівняно з вуглеводами й жирами, знизилася. Оскільки продовольча система годує нас дешевими жирами й рафінованими вуглеводами (зокрема цукром), відсоток білків у раціоні впав від 14–15% (що є нормою для людей, які не практикують бодибілдинг) до 12,5% на середньостатистичного американця. Це означає, що білка нам бракує, хоча калорій задосить. Коли в нашій їжі бракує білка, ми намагаємося заповнити нестачу вуглеводами і в результаті переїдаємо". А воно нам, спитаймося, треба? Краще читаймо, чи не так?