УПЦ МП продовжує гру проти ПЦУ, Вселенського патріарха та Української держави

Спробою УПЦ МП пожартувати є прикінцеве зауваження, що статус УПЦ МП "не лише співставний, але й більш автокефальний, аніж у „ПЦУ”". А очевидним обманом -  намагання довести правильність тези, яку першим озвучив митрополит Онуфрій в листі від 28 вересня 2022 року до Державної служби з питань етнополітики та релігійних організацій: "Українська Православна Церква (УПЦ) отримала самостійність і незалежність у своєму управлінні та устрої від Руської Православної Церкви (РПЦ), і через неї також отримала з’єднання з Єдиною Святою Соборною та Апостольською Церквою, тобто з іншими Православними Церквами". Натомість, "ПЦУ не тільки через Константинопольську Православну Церкву спілкується з іншими Православними Автокефальними Церквами, а ще є невід’ємно єдиною з Константинопольською Церквою". 

Ця маніпуляція послужила очільнику УПЦ МП вирішенням проблеми квадратури круга: підтримати тезу про "відмежування" своєї "самостійної і незалежної" церкви від РПЦ (на підставі рішень собору УПЦ МП 27 травня) й мінімізувати значення посилань на Грамоту московського патріарха Алексія ІІ з 1990 р. в Статуті про управління УПЦ МП. Адже наявність цього посилання – прямий доказ відсутності змін у канонічному та правовому статусі цього релігійного об’єднання після "революційного" собору.

Визнати цей факт УПЦ МП боїться, як чорт свяченої води. Адже саме на "розірванні" зв’язків з Москвою ґрунтується інформаційна кампанія про "гоніння на канонічну церкву" в Україні, яка на повну розкручується як у нас в країні, так і за кордоном.   

Лише ПЦУ є автокефальною церквою  

"Короткий аналіз" написаний для потреб релігієзнавчої експертизи Статуту про управління УПЦ МП, яку готують в Державній службі з питань етнополітики та релігійних організацій на виконання рішень РНБіО від 1 грудня минулого року. В УПЦ МП подумали, що найкраща оборона – це прямий наступ на ПЦУ. Однак  опосередковано це атака проти Української держави, яка в 2016-2019 роках доклала дуже багато зусиль для отримання Томосу від Вселенського патріарха. 

Документ починається констатацією, що "в уставі УПЦ нема ознак канонічного зв’язку з адміністративними структурами Московського Патріархату, тобто нема ознак підпорядкування УПЦ Москві". Принагідно зверну увагу на промовистий момент:  "устав" – це російською мовою, бо українською має бути "статут". Натомість ознак відсутності "підпорядкування УПЦ Москві" нараховано аж п’ять: предстоятель церкви обирається українським єпископатом і не потребує "додаткових процедур"; єпископи обираються в Україні, без погодження з центрами поза її межами; миро вариться в Києві; Собор єпископів УПЦ МП є останньою інстанцією апеляції; УПЦ здійснює пастирське піклування про своїх вірних за кордоном.     

Я вже аргументував ("Російська матрьошка. Чому УПЦ й надалі є частиною гундяєвської РПЦ", 9 грудня 2022 р.), що зміни до Статуту УПЦ МП від 27 травня минулого року - це матеріал лише для порожніх дискусій та окозамилювання українців, а не документ для застосування в житті церкви. Його навіть не оприлюднили на офіційному церковному сайті. Вірні й духовенство поставили синодові єпископів УПЦ МП десять запитань, які розкривають суть маніпуляції щодо канонічного й правового статусу церкви ("На запитання вірних та духовенства УПЦ МП має відповісти не тільки церковна верхівка", 13 січня 2023 р.).

Висновки з цього очевидні. УПЦ МП залишається частиною РПЦ і підпорядкована органам її управління. Від рішень РПЦ залежить її канонічний статус як "самоврядної з правами широкої автономії" частини РПЦ (частина Статуту РПЦ). Автокефалією тут і не пахне. Зрештою, УПЦ МП про неї не зверталася навіть після рішень собору з травня минулого року.

Зазначу, що душпастирські осередки за кордоном (парафії), які створює УПЦ МП - це структури Московського патріархату для "піклування" про українських заробітчан і біженців за доктриною "русского міра", яку УПЦ МП не засудила. І це додатковий удар по Вселенському патріарху (детально проаналізуємо згодом). 

Натомість ПЦУ – автокефальна церква, записана в  Диптиху Помісних Православних Церков під номером п’ятнадцятим. А згідно канонів Вселенського православ’я, в одній державі не може бути двох автокефальних церков. Є і залишиться одна автокефальна церква – ПЦУ. Принаймні доти, поки Україна залишатиметься Україною, а не Малоросією у складі відновленої Російської імперії. 

Атака проти Вселенського патріарха 

На цій констатації можна було б завершити розгляд "одкровень" інформаційно-просвітницького відділу. Однак погляньмо на них уважніше. Їх вдумливий аналіз дозволяє дійти неспростовного висновку, що навіть після 24 лютого УПЦ МП залишається інструментом у руках Москви у реалізації антиукраїнської політики. Свідомо, послідовно, по-фарисейськи єхидно і підступно. 

Ознак того, що статус ПЦУ "менш автокефальний", ніж УПЦ МП, інформаційно-просвітницький відділ церкви московського патріархату нарахував сім: отримання святого мира від Константинопольського патріарха; виключне право Патріарха тлумачити положення Статуту ПЦУ щодо Томосу; вирішення питань, не окреслених Томосом, спільною комісією Константинопольського патріархату і ПЦУ; обов’язок звертатися до Вселенського патріарха у разі виникнення конфліктів при обранні предстоятеля ПЦУ; збереження права апеляції до Константинопольського патріарха; обов’язок звертатися до Вселенського патріарха для "розв’язання важливих питань церковного, догматичного та канонічного характеру"; заборона створювати церковні структури поза Україною для "окормлення діаспори".

Метою озвучення "ознак менш автокефального статусу ПЦУ" є атака не стільки проти ПЦУ, скільки проти Вселенського патріарха як "першого серед рівних" у Вселенському православ’ї. Цю атаку веде Московський патріархат, щоб самому посісти місце "першого" в православ’ї.  

Томосом встановлено, що Автокефальна Церква України отримує всі права, належні іншим Помісним Православним Церквам, і зазначено: "Те, що стосується внутрішнього церковного управління, розглядається, судиться та визначається виключно ним [Митрополитом Київським і всієї України] і Священним Синодом, слідуючи євангельському та іншому вченню, згідно зі священним Переданням і шанованими канонічними постановами нашої Святої Православної Церкви, і настановою 6-го канону І Нікейського Вселенського Собору". 

Додано, що "зберігається право всіх архієреїв та іншого духовенства на апеляційне звернення до Вселенського Патріарха, який має канонічну відповідальність приймати безапеляцiйні судові рішення для єпископів та іншого духовенства помісних Церков, згідно з 9-м і 17-м священними канонами IV Халкідонського Вселенського Собору".
Отже, Митрополит Київський і всієї України та синод єпископів мають всю повноту влади у внутрішньому управлінні. Апеляція до Вселенського патріарха збережена, бо це його стародавня прерогатива, яка стосується всіх православних церков, а не винятково ПЦУ. Прерогатива, проти якої особливо жорстко виступає Москва. 

Москва винна у розколі православ’я в Україні 

У Томосі зазначено: "Автокефальна Церква в Україні визнає головою Святіший Апостольський і Патріарший Вселенський Престол, як і інші Патріархи та Предстоятелі, та має разом з іншими канонічними  обов’язками та відповідальностями насамперед збереження нашої Православної Віри неушкодженою та канонічної єдності та спілкування з Вселенським Патріархатом й іншими помісними Православними Церквами непорушними".

У Статуті ПЦУ написано: "Православна Церква України є частиною Єдиної, Святої, Соборної та Апостольської Церкви та невід’ємно єдиною з Матір’ю Великою Христовою Церквою в Константинополі і через неї з усіма іншими Православними Автокефальними Церквами". Зазначено також, що питання, "не передбачені у Статуті та які потребують статутного регулювання, розглядаються змішаною Комісією, призначеною Вселенським Патріархатом і Автокефальною Церквою в Україні".

Ці положення фіксують те, що для більшості українців само собою зрозуміле: для Українського православ’я Константинопольський патріархат - це історична Церква-Мати, від якої наш народ отримав хрещення понад 1000 років тому. І в 2018 р. ці зв’язки було відновлено за участю Української держави, проти чого УПЦ МП виступила доволі істерично, спільно з РПЦ і Кремлем. 

Ключовим рішенням Вселенського патріархату в процесі створення ПЦУ і надання її автокефалії було скасування акту про підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату в 1686 р. На початку вересня 2018 р. відбулося засідання Синакси (Зібрання) усіх єпископів Константинопольського патріархату, під час якої Патріарх Варфоломій виступив із розгорнутим поясненням необхідності скасування акту з 1686 р. і надання автокефалії Православній Церкві в Україні.    

"Все почалося – наголосив він – на початку 14-го століття, коли престол Київської митрополії було перенесено без канонічного дозволу Матері-Церкви до Москви. І з того часу з боку наших київських братів продовжувалися невтомні зусилля здобути незалежність від церковного контролю з боку Московського центру. Справді, упертість Московського патріархату стала причиною  розколу, від якого досі страждає народ України".

Патріарх підкреслив, що Церква-Мати не поступалася своїми канонічними правами над Україною, і в ситуації, яка сьогодні склалася в українському православ’ї, винна Росія. І тому Вселенський Патріархат взяв на себе ініціативу вирішити українське питання, бо "таку відповідальність має Церква-Мати, відповідно до повноважень, наданих їй Священними Канонами, і з огляду на юрисдикційну відповідальність Константинополя над Київською митрополією".
Варфоломій акцентував, що прохання надати Томос на автокефалію Українській православній Церкві надійшло від парламенту України (постанова 2016 р.). Він проінформував про канонічні дослідження найкращих православних експертів і каноністів Вселенського Патріархату, які зробили висновок, що "тільки один Константинопольський Патріарх має привілей судити і вирішувати конфлікти єпископів, духовенства та митрополитів інших Патріархів".

"Правильні" рішення Радбезу Росії

Одинадцятого жовтня 2018 р.  Синод єпископів Вселенського патріархату скасував акт  1686 р.. Наступного дня терміново зібралися постійні члени Ради безпеки РФ, які  обговорили "становище РПЦ в Україні". У підсумку заявлено: "якщо країни …увійдуть у русло протиправних дій, то Росія всюди захищає інтереси росіян і російськомовних. Так само, про що неодноразово говорив Путін, Росія захищає інтереси православних". 

Три дні опісля зібрався синод РПЦ (за участю митрополита Онуфрія), який заявив, що акт 1686 р. завершив "двохсотлітній період вимушеного розділу" Російської Церкви. А "після возз’єднання Російської Церкви в 1686 р. впродовж більше трьох століть ні в кого не викликало сумніву, що православні Україні є паствою Російської Церкви, а не Константинопольського патріархату. І сьогодні, незважаючи на тиск зовнішніх антицерковних сил, ця багатомільйонна паства дорожить єдністю Церкви всієї Русі і зберігає вірність їй". РПЦ розірвала євхаристійне спілкування зі Вселенським патріархатом.  

Місяць після зібрань у Москві засідав собор єпископів УПЦ МП, який вирішив, що рішення Константинопольського Патріархату "є недійсними та такими, що не мають жодної канонічної сили". Скасування акту 1686 р. назвали "спекулятивним трактуванням церковної історії" та пояснили: "незаконне втручання Константинопольського Патріархату у внутрішні справи іншої Помісної Церкви та намагання вирішувати українське церковне питання за участю державної влади і розкольників" відбувається з ігноруванням "голосу канонічної УПЦ".  

Для УПЦ МП було й залишається "неправильним", коли влада своєї держави захищає незалежність України від російської агресії, намагається забезпечити національну безпеку, зберегти українську незалежність і демократію, а також захистити українських православних від ідеології "русского міра". Для УПЦ МП "правильним" було вирішення "українського церковного питання" Радбезом Росії (з 2015 р. визнаної країною-агресором), бо відбувається з "урахуванням голосу канонічної УПЦ". 

До сьогоднішнього дня УПЦ МП не відмовилася від своїх рішень з 2018 р. 

Наслідків такої позиції не довелося довго чекати. Напередодні широкомасштабного вторгнення 24 лютого Путін заявив, що в Києві продовжується підготовка для "розправи над УПЦ МП".  Влада України "не реагує на прохання громадян України скасувати закони, які обмежують права вірних", натомість у ВРУ "зареєстровано нові законопроєкти, скеровані проти духовенства і мільйонів прихожан УПЦ МП". 

Томос виявився особливо життєствердним 

І ще одна цитата з рішення собору єпископів УПЦ МП 2018 р.: "Процес надання так званого Томосу про автокефалію є штучним, нав’язаним ззовні, не відображає внутрішньої церковної необхідності, не принесе реальної церковної єдності та поглибить розділення і посилить конфлікти серед народу України. За таких умов долучення єпископату, духовенства та мирян Української Православної Церкви до цих процесів вважаємо неможливим".

Єпископат, духовенство та вірні УПЦ МП були запрошені долучитися до процесу отримання автокефалії та приєднатися до Об’єднавчого собору, під час якого створено ПЦУ. Відповідь була негативною, бо на першому місці митрополит Онуфрій, переважна більшість єпископату поставили інтереси Путіна і патріарха Кіріла та побудову нової іпостасі "святої триєдиної Русі". Керівництво УПЦ МП зробило це свідомо, добровільно і завзято. 

Сьогодні вони хочуть, щоб про всі ці факти ми забули і не ставили "незручних запитань". Намагаються трансформувати процес заборони діяльності РПЦ в Україні в дискусії на тему "утисків" релігії в нашій державі, переваг їхньої "автокефалії" над автокефалією ПЦУ, дебатування ступеня "розірвання" їхніх зв’язків з Москвою. 

І тому скасування акту 1686 р. має стати маркером справжньої позиції УПЦ МП щодо своєї підлеглості Москві та приналежності до Українського православ’я.  Критерієм дотримання базових інтересів Української держави і національної безпеки, завершення колоніальної залежності України від Росії. Отже, церква митрополита Онуфрія має відповісти на запитання, чи підтримує скасування Вселенським патріархом акту 1686 р., чи надалі вважає, що це "спекулятивне трактування церковної історії"? Відповідь має стати частиною релігієзнавчої експертизи ДЕСС, до підготовки якої УПЦ МП залучена.    

Історія на кілька способів зіграла злий жарт з УПЦ МП. Після 24 лютого процес надання Томосу виявився особливо життєствердним, свідченням чого є зростання авторитету ПЦУ і особисто митрополита Епіфанія. На відміну від авторитету УПЦ МП та Онуфрія, який "шкребе по дну". Надання Томосу не було нав’язано ззовні, бо більшість українських православних декларує приналежність до автокефальної церкви. Українці переконані, що діяльність московської церкви у нашій державі - це рудимент колоніального минулого, якого потрібно позбутися якомога скоріше. 

Для перемоги над Росією та побудови нової європейської України  

Розділення і посилення конфліктів серед українців залишається стратегічною метою УПЦ МП. Її керівництво пропагує тезу про "утиски єдиної канонічної православної церкви", ведучи непримиренну, брехливу та антидержавну кампанію дискредитації автокефалії ПЦУ і Вселенського патріарха. Співзвучно з тезами російської політики і пропаганди. 

Висновок Венеційської комісії про Вселенський патріархат

Цьому треба рішуче покласти край, бо згідно статті 5 "Закону про свободу совісті та релігійних організацій" релігійна організація "не повинна втручатися у діяльність інших релігійних організацій, в будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих і віруючих інших віросповідань". Релігійна організація "зобов’язана додержувати вимог чинного законодавства і правопорядку".

Бути громадянином - це права і обов’язки. Це правило рівною мірою стосується і релігійних організацій.  
УПЦ МП ігнорує те, що позиція Вселенського патріарха як "першого серед рівних" у Вселенському православ’ї підтверджена не лише канонами, але й рішеннями європейських судів. У 2010 р. Венеційська комісія написала розлогий висновок щодо права Константинопольського патріарха використовувати титул Вселенський (Екуменічний) патріарх. Кілька років перед тим вживання цього титулу заборонила Вселенському патріарху Туреччина.      
Комісія зауважила, що патріархат "ніколи формально чи фактично не відмовлявся від цього давнього титулу, і справді вважає його важливим для ідентичності та функцій своєї інституції". Титул "вселенський" визнаний православними церквами в інших країнах. 

По-перше, Вселенський патріарх має пряму адміністративну владу над православними церквами в ряді інших країн, включаючи православні громади в Західній Європі, Північній і Південній Америці. По-друге, він визнаний вселенським духовним лідером іншими автономними і автокефальними православними церквами. Патріарх є першим щодо честі серед православних єпископів, головує особисто або через делегата на будь-якому соборі православних предстоятелів або єпископів, в якому він бере участь, і служить головним речником православної громади, особливо в контактах з іншими християнськими конфесіями. Він користується правом скликання надзвичайних синодів, а також Всеправославних Соборів. Одна з його основних функцій - це "збереження єдності Церкви". 

Реалізуючи стратегію "утисків єдиної канонічної церкви", УПЦ МП демонструє, що нічого не зрозуміла й нічому не навчилася. І тому ставка гри, яку намагається вести УПЦ МП, гранично висока. Українське православ’я має залишитися у Вселенському православ’ї, якого віровчення, канони та ідентичність засновано у першому тисячолітті й стверджено під головуванням Вселенського патріарха.  

Чи, в протилежному випадку, теж має стати частиною православ’я, яким керуватиме Московський патріарх для втілення месіанської ідеї "третього Рима" (захована під ідеологему "Святої Триєдиної Русі"), в якому панує "симфонія" світської і церковної влади "імператора" і церковної влади? 

Третього тут не дано. 

Після страждань, трагедій і жертв у російсько-української війні екзистенційний вибір Української держави і української нації не залишає місця для такої альтернативи. Тому актуальність вибору у церковній сфері між Москвою та Константинополем може ввижатися в головах лише непритомних прихильників "русского міра" або російської агентури. 
Митрополита Онуфрія та його церковний апарат непритомними не назвеш. 

І тому "Карфаген має бути зруйнований". Для захисту української незалежності та демократі якомога швидше необхідно ухвалити законопроєкт № 8221 "Про забезпечення зміцнення національної безпеки у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій".