Увесь масштаб біди європейці зрозуміють тільки тоді, коли фосфорна бомба впаде на європейський парламент, –  Поль Манандіз

У Франції Поля Манандіза зрозуміли далеко не всі. Випускника Королівської консерваторії Брюсселя, нині французько-українського співака, заслуженого артиста естрадного мистецтва України, який на подив усіх своїх приятелів і знайомих раптом вирішив перебратися до України. Тобто те, що закохався і поїхав на власні очі побачити батьківщину своєї обраниці, питань не викликало. А от те, що попри всі перипетії долі, залишився тут жити й живе вже сім років, викликало здивування. Хоча Поль Манандіз як колись, так і сьогодні з чужої думки собі жодних проблем  не робить. Що більше, живе цілком іншим – приміром, як допомогти українському війську чи як достукатися до людських сердець в інших країнах, щоб Україні підставляли плече більш активно. Ще з перших місяців свого побуту в нашій державі часто буваючи на українському Сході, набувши серед військових чимало приятелів і друзів, Поль Манандіз є сьогодні головою департаменту міжнародного впливу та культури в Інформаційно-аналітичному центрі національної безпеки України. Інакше кажучи, активним українським  бійцем на культурному фронті. Серцем відчуваючи, де правда, артист цілком свідомо став одним із гучних голосів України у світі. Ця непересічна особистість нині в гостях в Еспресо.Захід

24 лютого карколомно змінило долі багатьох українців. Де застала вас повномасштабна війна?

Спершу в Києві, далі – у Львові, куди я приїхав у справах і де перебуваю донині. Для мене повномасштабний напад Росії сюрпризом не став. Ще рік тому почув від одного надійного чоловіка в українській розвідці про 150 тисяч російських військових біля українських кордонів.Такі цифри в українських джерелах інформації не фігурували, тож я вирішив про це сказати. Думав, коли озвучу цю цифру в Європі, можливо, війна взагалі не почнеться. Бо, може, зараз європейські політики про це не знають, але коли довідаються, то зроблять усе, щоб це спинити. Застосують усі можливі важелі впливу – політичні, економічні… Бо, на жаль, у мене таких важелів нема. Я тільки співак, який шалено любить Україну, має доньку-українку і вже не може без цієї країни жити. Я був готовим розповісти всьому світові про те, як працює російська пропаганда і звернути увагу світу на те, що через цю пропаганду нас всіх ще чекають великі проблеми. Зрештою, 10 квітня минулого року я написав до Європи звернення на цю тему. А вже 19 квітня ця цифра прозвучала з вуст Верховного представника Європейського Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки Жозепа Борреля у Брюсселі на засіданні Ради Європи, і далі розлетілася телетайпом по світу, хоча її джерела він і не назвав… 

На ваш погляд,  українські військові проблеми Європі сьогодні зрозуміліші, ніж це було ще рік тому?

Думаю, так, але позиція окремих європейських країн мене дивує по цей день. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, я взявся закупляти для  України плити для бронежилетів, бо від цього залежало життя людей.  За якихось три місяці необхідний метал купити вже неможливо. Проте чому? Україні потрібна європейська допомога зараз, а не колись потім. Маю друзів у різних країнах, ми організувалися і намагаємося самотужки в цьому напрямку щось робити.  Але світ мав би бути дієвішим, мобільнішим, бо те, що відбувається зараз в Україні – не тільки проблема України, це проблема Європи. Путін не робив секрету з того, що зупинятися він не буде, що його апетити, як і плани – грандіозні. Натомість ми часто залипаємо у словах, мовляв, дуже стурбовані ситуацією в Україні. Та й поводимося часто так, як один високий католицький чин, чия місія насправді – сповідувати мир ділами своїми, а не тільки покликатися на молитву. Молитва – це дуже добре. Але українці спроможні помолитися за себе самі. Помагати треба дієво, щоб зберегти людські життя та відстояти країну. На жаль, Європа, за винятком хіба декількох країн, усе ще дуже обережна і повільна у своїх рішеннях. Дуже повільна. Я часом думаю, що вона буде спроможною зрозуміти увесь масштаб біди тільки тоді, коли на європейський парламент впаде фосфорна бомба… І від цього насправді сумно…

Можливо, Європа розуміє, але просто боїться, що Путін таки реалізує те, чим лякає увесь світ – натисне "ядерну" кнопку?

Той, хто хоче знищити життя на планеті, має сам бути знищеним. 

Тобто вб'є власну доньку, яка живе в Європі? Не думаю… Президенти європейських країн мають зрозуміти, що не колись у далекому майбутньому, а саме зараз вирішальний момент історії. Або цивілізований світ існуватиме, або загине. Іншого варіанта не існує. Той, хто хоче знищити життя на планеті, має сам бути знищеним. Бо це вже не тільки чиїсь політичні чи інакші інтереси – це справа буття людства. Європейці й справді бояться "божевільності" Путіна, який не має наміру чути хоч когось, окрім себе. Та й версія про те, що Путін смертельно хворий, а відтак хоче цілий світ забрати зі собою у могилу, є доволі дієвою, щоб загальмувати активність Європи.  Російська пропаганда працює по всіх фронтах, максимально використовуючи всі тонкощі впливу не тільки на свідоме, а й на підсвідоме, закладаючи своїм жертвам відповідні страхи, що провокують певну поведінку та формують певні погляди, кидаючи в бій потужні армії своїх тролів на всіх рівнях. І наразі в Європі, як на мене, тільки Борис Джонсон – приклад керівника, який справді розуміє, що відбувається, і який повністю віддає себе людям. Тобто тільки один-єдиний, на жаль… 

Знання примножує печаль… Як вплинула повномасштабна війна на вашу творчість? Багато музикантів тільки через два-три місяці від її початку почали кудись творчо рухатися. У своєрідний психологічний ступор впало чимало творчих людей.

Зі мною все було з точністю до навпаки. Взявся за глобальний проєкт, наскрізною ідеєю  якого стала віра, що Україна все одно переможе. Я підготував 11 альбомів, де в кожному по  11 пісень і всі записи зроблені на одному дублі. Зараз на кожну пісню вже практично готове окреме відео, присвячене Україні. Тобто понад 200 відео, які нестимуть інформацію у світ, розповідатимуть і хвилюватимуть, зворушуватимуть і будуть джерелом для наснаги. Це той мій власний музичний внесок в українську перемогу, бо все роблю сам. Вважаю себе бійцем на українському культурному фронті. І вважаю, що якщо бог подарував голос, то марнувати цей дар не можна. 

Полю, ви практикуєте все робити самостійно – не тільки співаєте, а ще й пишете тексти, робите аранжування, навіть кадри для відео готуєте самі. Як це все уживається в одній особі? І чи нема ідеї, щоб самому не розпорошуватися, взяти менеджера, який вирішував би всі організаційні моменти? Інакше кажучи, спростити собі життя. 

Я звик завжди відповідати за себе сам. І якщо щось не виходить, то мати претензії тільки сам до себе. Адже знаю чимало прикладів, коли те, що робить піар-менеджер – примітивно. А примітиву не люблю і його щиро остерігаюсь. Не хочу ні від кого залежати й не налаштований, аби мною, моїм часом і моїм життям хтось розпоряджався. Відчуваю, що все роблю правильно, і мені цього достатньо.   

Ви присвятили Україні багато своїх пісень – зокрема українській армії та нашим військовим. Очевидно, презентували їх у себе на батьківщині, в інших європейських країнах. Як сприймають ці пісні ваші земляки? Чи загалом розуміють вас?

Раніше не розуміли взагалі.  Маю друзів у багатьох країнах, бо виступав з концертами в усьому світі. Отож збагнув, як працює італійський піар, російський, французький…  

Завжди і скрізь намагаюся пояснювати європейцям, що таке "Україна понад усе". Що це ніякий не екстремізм, як хтось хоче їх у цьому переконати, а патріотизм. 

Моя позиція і ставлення до України як до другої батьківщини, до чогось настільки мені рідного та співзвучного, що без цього я вже себе не мислю, багатьох дивує. Люди шоковані, що я неодноразово бував на Донбасі, що ця земля і її люди мені болять, що не хочу бути тільки пасивним спостерігачем, а багато роблю, щоб змінити ситуацію, що не повернувся до них, коли тут стало жарко. А відтак сьогодні навіть сприймають мене як великого героя. Це приємно, але не важливо насправді. Важливо достукуватися до світу. Скажімо, я завжди і скрізь намагаюся пояснювати європейцям, що таке "Україна понад усе". Що це ніякий не екстремізм, як хтось хоче їх у цьому переконати, а патріотизм. І що український патріотизм базується на доброті, на відміну, скажімо, від французького, який дуже близький до розуміння патріотизму Гітлером. Вони розгублюються. Тоді я кажу: "Все просто. Бачу Україну як свою землю і люблю свою землю, отже, я патріот.  Розмовляю французькою мовою, а в Україні – українською, отже, я патріот. Не посягаю на інші країни, але коли потрібно, то мою рідну країну захищатиму, тому я – патріот. Знайшов своїх героїв через українську історію, а не російську, отже, я – патріот. Ми всі любимо життя і хочемо  жити правильно. Але українець  до того ж іще дуже добрий". 

Це я до того, що європейцям треба такі речі пояснювати, як малим дітям. Бо вони живуть в інакшій реальності, де насправді не так багато було інформації про Україну, як думають українці. Багато людей просто не розуміють, про що йдеться, а тому їм потрібно пояснювати. Однак виникає багато питань, на які я поки не маю відповідей. Приміром, коли Башар Асад застосував хімічну зброю проти своїх співгромадян у Сирії, то виник великий скандал. Всі гучно кричали про тероризм. А коли Росія почала застосовувати в Україні фосфорні бомби, які заборонені до застосування (а я про це скинув аргументовану інформацію до Європарламенту), то у відповідь – тиша. Питання? Однозначно. Присутність та активність Французького легіону в російсько-українській війні. Питання? Для мене – так… І перелік цих запитань можна продовжувати… На жаль… 

Ви належите до людей, які не мовчать. Скажіть, Росія не намагалася вийти на вас через своїх людей, яких не бракує на різних рівнях ні у Франції, ні тут – в Україні, щоб закрити вам рота?

Я – артист. І непоганий артист, котрий свого часу вирішив жити в Україні. Крім того, все, що міг, я вже сказав. Ну може, ще скажу, як відчую, що це необхідно. Однак я не письменник, не журналіст. Мій фах – співати.  Звичайно, те, що я ще й говорю, подобається далеко не всім. І не знаю, на що вони готові. Але, думаю, те, що я співак мені допоможе. Вони думають, що я – простак (сміється. – ред.)

Співаки – недалекі люди?

Як хто. Це все дуже видно в соціальних мережах. Як те, хто фальшивий, а хто щирий,  хто здобуває "вподобайки", а хто говорить від серця, хто реально допомагає, а хто імітує. Хотілося б, щоб патріотів було більше. Таких, що хотіли б дорівнятися моєму другові, солістові Паризької національної опери Василю Сліпаку, великий концерт пам'яті якого я співатиму 28 червня у Львові, за день до чергової річниці його трагічної загибелі. 

Як ви познайомилися?

Ще десь за пів року до початку війни, у 2014-му. Ми були в одному товаристві, пили коктейль і Василь дуже гучно сміявся. Я ще подумав: а хто це так сміється? Бо сміх його був особливим – відкритим, голосним, розлогим. А потім ми потоваришували. Навіть ходили один до одного в  гості. На наших чоловічих вечірках могли бути або не бути міцні напої, але обов'язково були розмови про музику, мистецтво, що їх Василь дуже любив. Пригадую, як був вражений, коли після таких ось нічних посиденьок Василь десь 4-5 ранку пішов у душ і там почав голосно співати різні оперні арії. Не припинив і коли в халаті вийшов з душу та попростував на балкон. Під балконом почали збиратися люди, попри пізню (чи то вже ранню) годину. А Василь усе співав. А потім раптом той халат розв'язав. З великим гумором був чоловік, дивовижна людина, справжній козак у всьому.  

Ось зараз – 28 червня – концерт. Ще раніше альбом, присвячений Василю Сліпаку. А тим часом постійне нагадування (навіть українцям) про те, яку велику людину ми втратили. Це дивує, бо навіть серед українців мало тих, хто б так послідовно і цілеспрямовано плекав пам'ять про Василя Сліпака.

Коли Росія розпочала війну, Василь мав чітку позицію – не можна гуляти, танцювати, коли в його рідній країні вбивають людей. Двічі я був щиро шокований: коли він пішов на фронт добровольцем і коли загинув. Думка про небуденність і силу його особистості тримає мене до сьогодні. Колись почув у його виконанні "Місяць на небі". Оскільки певні українські звуки французьке вухо сприймає по-своєму, мені здалося, що мова про місію на небі. Саме так – "Місія на небі" – я і назвав свій другий патріотичний альбом, що його присвятив Василеві  і який побачив світ два роки тому. Уклавши альбом з українських пісень, кожна з яких представлена українською, французькою, італійською та англійською мовами, хотів показати велич української історії та культури, продемонструвати світові українську ідею. Після виходу альбому моє бажання робити це й надалі не змаліло, не зникло. Бо – і завдяки Василеві зокрема – я знаю сьогодні, що історія – це і я також. Бачу, що навіть одна людина може багато, якщо захоче. І вірю, що багато таких свідомих "я", об'єднаних в одне, справді мають велику потугу знищити зло. Навіть якщо воно і здається незнищенним…

Фото: архів Поля Манандіза

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.