Відмова від суб’єктності, або Чому ми не любимо кримських татар?

Протягом останніх двох років, частково з причини своїх літературних препарацій, доводилося регулярно ставати свідком і учасником, так би мовити, жвавих дискусій на українсько-татарські теми. Хоч основною темою цих жвавих дискусій були історичні події, передусім ті, які прийнято називати "складними сторінками спільної історії", але з часом стало ясно, що якби питання було виключно в деталях історичних перипетій, то це було б за щастя.

Останніми днями чергову хвилю інтересу до кримськотатарських справ спровокувало проведення Кримської Платформи – і закономірно підняло з дна інтернету нехіть певної частини українців до кримських татар. Особисто мені довелося її спостерігати з приводу репостів пана Арсена Жумаділова. Як зазвичай буває, на рівні позафаховому, суто популярному, є питанням часу, коли з-за тієї нехіті вилізуть історичні стереотипи, явно чи ні, разом зі звинуваченнями у "не воюють" і подібному.

Кримські татари дивляться на українців, як на суб’єкт. По суті, вірять у нас більше, ніж ми віримо самі в себе!

Втім, одночасно довелося стикнутися з поглядом на речі з протилежного боку. І отут-то в якийсь момент проявився парадоксальний висновок. Коротко і просто – кримські татари дивляться на українців, як на суб’єкт. По суті, вірять у нас більше, ніж ми віримо самі в себе.

Довести? Пройдемося крок за кроком. Коли йдеться про ранній модерн, то усе, що хочуть кримці – це просто визнання своєї і нашої рівнозначної і рівноправної участі у війні за Степ, яка тривала три століття. Справді, чи ж не іронічно, – ми наполягаємо на тому, що ми бідні-нещасні, нас тільки те і робили, що тлумили, – гаразд, у даному разі виводом ясиру, а нам у відповідь – та ходили ми за ясиром, але це була частина війни, де ви теж непогано так огризалися. І логічно, що результатом огризання були бранці з того боку, і татарки на козацьких хуторах. І про це можна почитати навіть у художній літературі, якщо бути уважним. Для порівняння – уявіть собі, що раптом москалі зажадали, аби ми визнали, що ми їх товчемо, а ми продовжуємо ридати, що нас геноцидять.

Від українців очікують, іноді навіть вимагають не що інше, як проводити кримську політику у власних інтересах, комунікуючи з корінним народом, виступаючи як суб’єкт процесів і, зрештою, суверен держави, замість спускати все на місцеве чиновництво, яке до 2014 року було майже поголовно проросійським, значною мірою складаючись із нащадків постгеноцидальних переселенців з "карєнной" та військових пенсіонерів.

Уже часи сьогоднішні – від нас очікують, а часом таки й вимагають не що інше, як проводити кримську політику у власних інтересах, комунікуючи з корінним народом, як суб’єкт процесів і, зрештою, суверен держави, замість спускати все на місцеве чиновництво, яке до 2014 року було майже поголовно проросійським і поводило себе відносно України десь так, як свого часу польські залізничники щодо ЗУНР. А враховуючи велику кількість нащадків переселенців з "карєнной" та військових пенсіонерів серед населення, та ще роботу "компетентних органів" нашого ворога, то випадає дивуватися, що москалі зважилися на захоплення Криму аж у 2014 році.

Питається – що ж такого страшного від нас хочуть? Та ніби нічого особливого. То чому тоді ми тотально зустрічаємо в багнети, здавалося б, почесну пропозицію? А тому, що пропозицію роблять народові, враженому постколоніальними комплексами, котрі є наслідком трьох поколінь перебування не просто в складі імперії, а в складі тоталітарної імперії.

Цей народ насамперед уражений страхом активної позиції у своїх інтересах. Хай навіть війна і досвід успішного збройного спротиву це змінили, та все ж попереду довгий шлях усвідомлення і формулювання власних колективних потреб і інтересів, як держави. Подолання того напівпритомного стану, в який українців стабільно заганяли репресіями, арештами, розстрілами, переманюванням активніших та здібніших і тому подібними методами. Й не тільки ними – частиною пропаганди завжди була тема про миролюбність і слухняність українців. А що бувало з тими, хто бути показово миролюбним і чемним не бажав, – про те можна розповісти масу трагічних історій. Тяжко бути суб’єктом тому, хто боїться бути просто собою. Особливо, коли безсуб’єктність проголошувалася вищою чеснотою, а заодно вживлялася думка, що право на всі блага життя мають тільки ідеальні.

З ідеальністю є ще один момент. Українці, як і інші народи у процесі національного визволення, сформулювали дихотомію "хороші ми проти поганих них". Така дихотомія виконує кілька функцій – це і максимально просте пояснення, за що воюємо, і засіб пропаганди з апеляцією до базових універсальних структур епосу, і формування власної логіки подій, що взагалі принципово для спротиву, як такого. Але вона має і свій темний бік, позаяк частково є відповіддю на закиди колонізатора чи/і насильника у тому, що підкорений народ якийсь "не такий", тому його слід у кращому разі колонізувати для його ж блага, у гіршому – знищити. У випадку, якщо народ зазнав геноциду, усе це набуває абсолютного характеру, і сама думка, що все ж таки нація могла бути бодай опосередковано причетна до не надто гарних речей, неважливо, наскільки ці речі були поширені і нормальні у часи, коли відбувалися, надійно блокується механізмом "ага, якщо ми робили таке погане, то ми справді погані, і тоді вони справді мають право нас нищити". Все, приїхали.

Друга проблема, яка заважає спокійно сприймати власну суб’єктність – це інерція народництва. При всіх заслугах народників для формування модерної української нації, від них залишилася одна вельми неприємна річ, а саме, поширена думка про українців, як виключно "простий народ", який завжди є жертвою обставин. У результаті домінації цієї ідеї, належно спотвореної у "совку", українці почали себе сприймати виключно як загрожену і слабку спільноту. Не найпродуктивніший, скажімо відверто, старт для комунікації з іншими народами. У тому числі і з кримськими татарами.

Зате чудовий ґрунт для іншої поширеної біди – інерції колоніального суперництва. Ця парадигма передбачає мислення і сприйняття інших спільнот виключно у парадигмі суперництва: якщо ми поступимося – нас використають. Брак довіри – взагалі-то погана річ, коли беремося про щось домовлятися. А тут іще гірше, бо питання вірити чи ні вирішується з опорою на підсвідомий досвід денаціоналізації.

Така система координат не передбачає співпраці поневолених націй. Її часто якщо не насаджує, то активно використовує у своїх інтересах імперія – і балансування на страхах підкорених народів іноді дозволяє триматися доволі довго. До того ж, "чужі", хай і такі ж поневолені, стають чудовою мішенню для сублімації бажання розквитатися зі справжнім кривдником – який, проте, або недоступний, або занадто сильний, або страху перед яким іще не позбулися.

Але і на тому не кінець лихові. Тут якраз доречно нагадати, що кримські татари – це бездержавний народ, який зазнав геноциду. Це означає, що він також уражений недовірою до світу, інерцією колоніального суперництва тощо. Словом, перечитайте ще раз викладене вище.

Та й загалом, відносини двох суб’єктів дуже тяжко будувати між двома націями, кожна з яких відчуває себе покривдженою. Не йдеться про підстави і виправданість такого почуття — ідеться про сам факт. Який дуже визначає сприйняття себе і інших.

І тут варто артикулювати дві речі, які впливають уже на сприйняття українців кримськими татарами. Перша – це те, що під час репатріації кримські татари опинилися у ситуації "вас тут не стояло", адже за роки, які минули від 1944-го, у Криму вже жили інші люди. І якби ж то вони просто "жили", – але часто це були переселенці з Росії і військові пенсіонери — "солдати імперії". Усі поголовно виховані в совєтській школі, "матеріал" якої послужив чудовою раціоналізацією явища, описаного у народній приказці "знає кицька, чиє сало з’їла". Десь підсвідомо вони всі цілком свідомі, що живуть на чужій землі і мали б вступитися. Але не хочеться.

Ця історія перегукується з багатьма іншими історіями про депортації. Описані емоції псують відносини українцям і полякам, чехам і німцям, ще раз полякам і знов-таки, німцям теж. Проблема в тому, що в даному конкретному випадку все формально відбувається, як мінімум, без видимого втручання влади у Києві. І тут уже недалеко до висновку: "мовчанка – знак згоди". На будь-які аргументи з боку української сторони майже неодмінно прилетить: "а чого ж тоді мовчали? ". І справді – чого?

Так само, як зараз ми сприймаємо білорусів фактично заодно з Росією, — от точно так самісінько сприймають і нас стосовно Росії у контексті історії XVIII–XX століть, коли йдеться про взаємовідносини з кримськими татарами.

Друга колізія значно складніша. Річ у тому, що українці остаточно зайняли Степ і зрештою зайшли в Крим при допомозі Російської імперії. З іншого боку – російсько-турецькі війни кінця XVII століття Російська імперія виграла не в останню чергу завдяки козакам, які стали замалим не ударною силою у тих війнах. Принаймні з точки зору кримських татар це виглядало саме так, і досить-таки складно пояснити, що на той час українці вже не були ініціаторами походів на Південь, а тільки підневільними вояками імперії. І роль "молодшого сахіба" була тут малою втіхою. Усе це сильно нагадує те, як зараз ми сприймаємо білорусів фактично заодно з Росією — от точно так самісінько сприймають і нас стосовно Росії у контексті історії XVIII–XX століть, коли йдеться про взаємовідносини з кримськими татарами.

І тут варто нагадати, що Феофан Прокопович і іже з ним, яких справедливо лають за формування модерної версії російської імперської ідеології, придумували свої концепції, виходячи зовсім не з бажання продатися царям і збудувати імперію, а з метою значно прагматичнішою – "організувати" для Гетьманщини військову силу, яка б допомогла "вияснити стосунки" передусім із Річчю Посполитою. Крим – це вже був бонус, «як пощастить».

Інша річ, що київські інтелектуали не врахували, як справедливо зауважила Віра Агеєва, брутальності і жорстокості того, кого планували використати. Також, додамо, різницю в суто матеріальних ресурсах і, відповідно, можливостях. У випадку степового Півдня це обернулося фактичною русифікацією регіону, з чим боремося донині. А ще вони забули, що попри всі досягнення Греції у цивілізуванні "дикого Риму", все-таки Греція була частиною Римської імперії, а не навпаки. З усіма наслідками, які чудово обіграні, наприклад, у драмі Лесі Українки "Оргія".

Але ще раз – уся ця "підкладка" залишилася в тіні. Навіть для самих українців, що вже казати про кримських татар! А, при тому, вона впливає.

І наостанок потребують висвітлення два важливі аргументи "неприятелів" татар. Насамперед, татарам ми якогось дива не можемо ніяк забути ясир – і це при тому, що останній так званий "похід татар" на Україну відбувся ще 1735 року. Пишу "так званий", бо, наскільки орієнтуюся у тому періоді, ще питання, наскільки це був похід, чи набіг (ні, це не одне й те саме), а наскільки російська влада роздула з мухи слона задля створення приводу для чергового початку наступу на Степ. Була б рада помилитися, але тут, здається, маємо справу з асоціацією з насильником, поширеною й на інші спільноти. Ця логіка передбачає розумування за принципом "короткої спідниці". У тоталітарній системі це означає, що всі, на кого обрушилися репресії, насправді таки в чомусь винні. У внутрішньоукраїнській редакції це виглядає, зокрема, як нападки на націоналістів за "радикалізм" і "кровожерливість" – відрізнити нападки від критики просто, адже критика передбачає врахування контексту і аргументацію фактами. Тут варто нагадати, що передаючи Крим УРСР у 1954 році, кремлівська верхівка заодно "поділилася" і часткою відповідальності – хай і без вини, бо й українців у ті роки вивозили з Вітчизни десятками тисяч! – за депортацію та її наслідки. До всього додалося звичайне незнання справи і раціоналізація фактичної бездії протягом років. І, знов-таки, не обійшлося без прищепленого совком уявлення про обов’язкову ідеальність як необхідну умову, щоб користатися всіма правами.

А ще неодноразово доводилося чути закиди, буцім кримські татари не воюють. Що тут скажеш – якщо це дістало навіть мене, то можу собі уявити, як дошкуляє тим, хто розуміється на ситуації в Криму. А вже, як зачіпає кримських татар... Втім, тут, як і з попередніми випадками – можна скільки завгодно наводити реальних фактів, які все це заперечують, але в тому то й проблема, що питання не в фактичному наповненні справи.

У свідомості українця війна, таке враження, буває виключно у формі бравого козака, який всіх розкидає направо-наліво і якого далеко видно. Кримські татари такого зафундувати з ряду причин не можуть ніяк, тому, врешті-решт, опиняються під ударом надміру романтизованих уявлень про війну. І починаються непритомні вимоги і претензії до татар про замалим не всенародне збройне повстання.

Перше, що за цим стоїть , – компенсація безпорадності. У ситуації, коли людина спостерігає втрати – людські, культурні, майнові та інші – і безсила їм запобігти, милосердна людська психіка включає механізми раціоналізації. Один з них – пошук винного. Причому цей винний має бути в межах досяжності – саме тому у процесі рекомпенсації майже ніколи не прилітає москалям. Вони сприймаються в такій моделі, як щось апріорі існуюче, неминуче лихо, від якого належало вберегтися, бо всім же відомо, яке це страшне лихо. І от по черзі травмована черговою ітерацією появи москалів колективна психіка починає дещо судомно шукати, кого б покарати. Перший з них уже поцілив практично в усі групи — галичан, донеччан, російськомовних, україномовних, владу, обох президентів періоду після 2014 року. В особливо талановитих аналітиків частку провини за актуальну війну несуть усі хором виборці Кравчука. Було б дивно, якби в цій різношерстій компанії не виявилося кримців. Коли черга дійде серед усіх інших, і до кримських татар — це питання часу.

Крім того, це ще банальний визвольний міф. У свідомості українця війна, таке враження, буває виключно у формі бравого козака, який всіх розкидає направо-наліво і якого далеко видно. Кримські татари такого зафундувати з ряду причин не можуть ніяк, тому, врешті-решт, опиняються під ударом надміру романтизованих уявлень про війну. І починаються непритомні вимоги і претензії до татар про замалим не всенародне збройне повстання. Замість препарувати власні неадекватні уявлення і їхню природу.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів

Спеціально для "Еспресо"

Олеся Ісаюк – історик, докторка гуманітарних наук, наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького", дослідниця нацистських і совєтських репресій у ХХ столітті.