Макрон почав гру із розміщенням військ і він її доведе до кінця, - Фейгін

Патрушев озвучив нову версію й нову стратегічну напрямну РФ: попри всі докази й спростування, попри всю «Ісламську державу», вони готові пришивати український слід до інциденту в «Крокус Сіті».

Так, але я можу сказати, що серйозно обговорювати версію українського сліду не доводиться взагалі. Не лише тому, що було очевидно з першої заяви Путіна (через 19 годин після 22 березня), що там «вікно» якесь було на кордоні, - тут уже все обговорили: жодного вікна на кордоні не було й рухалася машина з виконавцями зовсім в інший бік, до білоруського кордону. Заяви про якісь криптовалютні рахунки, які пов’язані якось з Україною, - це дуже смішно.

Але знаєте, для мене публікація від 2 квітня в The Washington Post відіграла значну роль. В ній повідомлялося, що виявляється, разом із тим не заперечуючи інформацію з боку американських спецслужб російській стороні за два тижні до теракту, яка містила не лише вказівку на організацію, що збирається його здійснити, «Вілаят Хорасан», мережевий осередок ІДІЛ, - називалося й місце, «Крокус Сіті хол». МЗС російський відреагував: це, мовляв, вкиди. Стривайте: якщо це вкиди, ви покажіть документи, спростуйте, дайте якесь підтвердження, що в наданих американською розвідкою матеріалах не містилося вказівок на  «Крокус Сіті хол».

А от якщо нема такого доказу своєї чистоти з боку російських спецслужб, тоді виникає багато питань. Як це так: ви знали організацію, місця - хто вам завадив перекрити  в Москві всі ці місця, у вас що - бракує сил, засобів? Тобто ви хотіли, щоб цей теракт відбувся? Чи допускали, що він відбудеться? Хотіли скористатися з його результатів, щоб звинуватити Україну? Я вже не кажу про те, що вони говорять, що за Україною стоїть Захід, тобто теж має нести відповідальність за цей теракт. Так навіщо Заходу, який стоїть за Україну, підтримує її у війні, є її союзником, повідомляти за два тижні, де цей теракт відбудеться? Ні з погляду права, ні з погляду криміналістики нічого не можна пояснити.

Формальна здорова логіка там уже не працює. Марія Захарова накидає те, що їй хочеться, що скажуть, Патрушев розгортає сценарій, який йому вказали чи який він бачить.

Так, це давно вже так і є. Але тут уже справа серйозна. Вони намагаються через увагу зі співчуттям деяких країн, які надіслали телеграми, на ім’я Путіна також, називаючи його президентом, із співчуттям до росіян і Росії, отримати якийсь зиск, наприклад вихід з ізоляції чи дипломатичний трюк, який вони можуть утнути за допомогою наслідків цього теракту. Вони обнуляють цю можливість тим, що продовжують звинувачувати Захід і Україну в потуранні цьому чи навіть у співучасті в теракті. Тоді просто неможливо продовжувати діалог.

Сьогодні розмовляв міністр оборони Франції з міністром оборони РФ Шойгу. Там ще раз наголосили, що Україна не має жодного стосунку до теракту.

Загалом ми усвідомлюємо, що Путін і Патрушев знають, що Україна тут ні до чого, – звісно, що знають. Вони для себе холоднокровно вирішили: так, нам усе байдуже, нам це потрібно для нашої утилітарної мети, казатимемо, що є український слід. Але це працює лише всередині Росії, кажуть, є якесь пожвавлення у військкоматах, начебто 16 тисяч подали заяви за контрактом. Та цю цифру перевірити неможливо, жоден орган, офіційне відомство не повідомить правдиву цифру, чи дійсно є якийсь великий приплив, чи нема такого. Але у внутрішній політиці, так, є опитування: мало не 50% опитаних у РФ вірять, що Україна має стосунок до теракту.

Та з точки зору Заходу – а туди зараз скеровані основні інтереси для тиску на Київ, щоб він пішов на переговори, - там якраз публічна риторика щодо причетності України й Заходу до теракту Москві не допоможе. Тож їм доведеться вибирати.

Вони вибирають те, що може свідчити про необхідність розгортання ще повномасштабнішої війни проти України. Зараз вони ще намагаються маневрувати, але сигнали з Кремля свідчать про те, що вони готуються до можливого загострення. Можливо, тривають торги, американці досі не визначилися, дають вони нам 60 мільярдів військової допомоги чи ні, у кредит чи не в кредит. Тобто все на місці, тому що Путін прокреслює одні сценарії, американці – інші, а війна триває.

Коли ми кажемо про ще більш повномасштабну, ніж у ці понад 2 роки, війну, то допускаємо, що об’єктом інтересу Путіна є Харків. Це зрозуміла спроба, цей напрямок використовують для того, щоб якесь велике місто, набагато більше, ніж Херсон, хоча б один регіональний центр, узяти – це логічне продовження того, що робиться на цьому напрямку фронту. Харків, називали Одесу, але Одесу менше, бо військовий десант і решта виглядає дещо фантастично. Якщо припустити, що це Харків, то так – усі зусилля, усі необхідні ресурси скеровуються туди. І навіть президент Зеленський, який учора казав щодо проведення нової мобілізації, 1 червня назвав з метою захоплення Харкова набір 300 тисяч додатково особового складу у вигляді мобілізованих.

Річ у тім, що в очікуванні цього, на жаль, Захід, Вашингтон, до цього мав стосунок і візит Саллівана, радника з національної безпеки адміністрації Байдена, зробили ставку на переговори: змусити, переконати, умовити Київ піти на переговори, отримати якусь паузу до листопада. 

Поки не відбудуться вибори, і, якщо дасть бог, на них залишиться Байден, хоча результат неочевидний, потім вирішувати це питання після виборів з урахуванням ситуації, яка складеться на той момент. Треба виграти час: якщо попереду чотири роки, все якось можна буде здолати, навіть блокування закону про допомогу в 60 мільярдів – зрозуміло, на хвилі перемоги можна багато чого вирішити.

Але як до листопада протриматися? Сьогодні квітень: квітень, травень, червень, липень, серпень, вересень, жовтень – це щонайменше 7 місяців.

Це вікно можливостей для Путіна.

Так воно і є. Безумовно, він цим сум’яттям скористається. Конгрес, палата представників, через групу республіканців-трампістів блокує ухвалення відповідного законопроєкту, який виділив би асигнування 60 мільярдів доларів, - до цього зокрема доклався й Кремль, через кола трампістів та інших. Просто й одна й друга сторона, республіканці й демократи, намагаються з цієї ситуації отримати якийсь свій дивіденд на виборах конкретно. Адміністрація Байдена звинувачує: дивіться, вони блокують допомогу Україні й цим шкодять нашім національним інтересам. А республіканці у відповідь: чого б це – ми розв’язуємо питання на користь американських платників податків, американських виборців, тож об’єднаймо ці питання з політикою нелегальної імміграції, того, що американські платники податків не хочуть задурно віддавати гроші Україні, - тож зробімо безвідсотковий, безстроковий кредит  тощо.

Україні від цього ніяк не легше. Україна тут взагалі не є стороною, яка хоч щось від цього має. І війна не любить перерв і пауз. Якщо обидві сторони зійшлися в політичному двобої заради перемоги на виборах, то для України цього ресурсу, цієї можливості, запасу часу нема, тому що війна не терпить обідніх перерв. З цього погляду мають бути запропоновані якісь інші шляхи, окрім безпосереднього заходу України до переговорів. Тоді вирішуйте якось питання з Європою, з Пентагоном напряму.

Зрозуміло, що Україні потрібно протриматися до листопаду. А якщо Трамп переможе на виборах? Чи має «план Б» американська адміністрація? Як я бачу – нема такого плану. Тому, звісно, для України зараз непроста ситуація.

А якщо розглянути альтернативні сценарії: є женевський трек, китайці туди поїдуть спостерігачами. Це нестратегічна історія, але вже почали поговорювати про те, що ніхто б сильно не виключав, якби на засіданні G20 з’явився Путін чи його емісар.

Москва діє через дуже багатьох своїх конфідентів і через відкритих, публічних гравців - Китай такий зокрема. Адже про що зараз заявляє Китай – що Москва неодмінно повинна брати участь у переговорах, що переговори без Москви не мають сили. Я, до речі, в цьому не впевнений. А якщо б це були переговори про вступ України до НАТО? Теж треба Москву запрошувати?

Проблема ж не в Москві і навіть не в Україні – проблема в Заході, на що він готовий піти, а на що не готовий.

Ну, добре: у швейцарському форматі, щодо Формули миру Зеленського, де передбачаються попередні умови переговорів – звільнення окупованих територій. Москва – припустімо – взяла б участь, хоча б цю умову було знято. Припустімо таке. Але хіба з Москвою в нинішньому її стані можна домовитися? Чи вона готова до дипломатичних чи якихось інших компромісів? Нехай мені це покажуть.

Припустімо, вони б вкинули – публічно, це обов’язково треба робити публічно, без посилання на конкретну особу, анонімно, - що вони готові розглянути можливість того, що ми залишимо якісь території. Але це потрібно зробити публічно, це не можна робити так, що Саллівану шепнув, Лавров комусь щось сказав, – ні. Має бути публічний сигнал. Чому? Громадська думка в Україні до цього не готова - санкціонувати початок переговорів Зеленського з Путіним не готова. Немає цього відчуття, що можна починати переговори й Зеленському варто в них вступати.

А от якби був якийсь гачок, якась можливість оголосити, що компроміси можливі… Але такого нема. Я впевнений, що невипадково цього нема. Щоб у жодному разі потім не казати: ми начебто взяли на себе зобов’язання, готові були їх реалізувати, але не змогли під час переговорів. Ні, Москва завчасно не бере на себе таких зобов’язань, вона наполягає на пунктах про геополітичні реалії, демілітаризацію, невступ у НАТО, умови безпеки, мову тощо, ми це багато разів називали.

Тому, навіть якщо Росія приїде через наполягання Китаю до Швейцарії і Китай там буде спостерігачем, нічого це не змінило б. Особливо допоки Москва не заявить чітко й прямо про готовність до компромісів і визначить напрям, у якому компроміси можливі. Без цього - жоден формат, навіть ініційований Китаєм (було заявлено МЗС, що вони теж хочуть якусь конференцію провести). І Стамбул пропонує себе в якості такої точки, але поки що не видно якогось руху.

Головне для Москви – повернути себе за стіл великої політики, що не можливо, поки триває війна в Україні. Що Кремль був би готовий розмінювати? Наприклад: вони заморожують, виводять війська й замість того починається велика чергова цивілізаційна історія, куди повертають Росію. Або ні?

Я не бачу ніяких компромісів із боку Москви, що вона готова. Вона готова весь час обмінювати на повітря все: нумо заключімо угоду на наших умовах – і тоді ми не підемо на Київ чи на Харків. Ви згідно з меморандумом Путіна від грудня 2021 року демілітаризуєте половину країн НАТО, які вступили в травні 1997 року, що вони вимагали визначити в договорі з Вашингтоном і угодою з НАТО - 5-й пункт. І все. А тоді ми не підемо до Сувальського коридору, не штурмуватимемо Молдову.

По-перше, хто Москві повірить? Хто повірить, що вона дотримається своїх зобов’язань, яка нормальна людина? Умови для виконання таких домовленостей створює лише військова сила: якщо там усюди стоятимуть солдати НАТО, тоді так, іти нікуди - а що ж так? Це по-перше.

По-друге, ці пропозиції можуть обговорюватися (хоча їх уже відкинули, зокрема щодо меморандуму Путіна, ще в січні 2022 року, напередодні війни) лише за підсумками війни в Україні. Як зараз розмовляти з Москвою про велику угоду про безпеку, якщо війна в Україні не завершена? Це неможливо. Допоки не досягнуть домовленостей щодо України, всі решта угод неможливі. Тому що якраз Україна, якщо її буде окуповано, якщо її здадуть Захід, ЄС, стане майданчиком, платформою для атаки далі на Східну Європу. З цього погляду спочатку мають відбутися переговори тут.

Як далеко сягають амбіції? Москва простягає свої амбіції аж туди, куди сягають її фантазії. Це конкретні речі. От ми бачимо ігри довкола Придністров’я  та Кишинева: чи може бути атака на Кишинев з боку Москви? Так само, як була на Україну атака й агресія, так само може бути й на Молдову – чому б ні? Далі: чи хочуть вони Сувальський коридор пробити до свого анклаву, в Калінінградську область? Звісно, що хочуть, вони про це прямо заявляють. Чи можуть вони в Закавказзі реалізовувати такі самі амбіційні плани? Та звісно, що так.

Якою ви бачите гру Макрона, наскільки далеко буде готовий піти французький президент?

Що стосується розмови Шойгу з міністром оборони Франції, імовірно, тобто я напевно не знаю цього, те, що від нас приховано, непублічна частина, - розмова йшла про французький контингент, який має бути направлений в Україну, і про його безпеку там - як я собі це уявляю. Вони, напевно, намагаються почути відповідь з боку Росії, чи готова вона забезпечити безпеку. Наприклад, стоятимуть вони в Одесі, це буде якась військова база, – чи буде вона обстрілювати ся ракетами? Мабуть, розмова була про це. А публічно повідомили, що вони обговорювали наслідки теракту, український слід, інші питання безпеки. Але мені видається, що головне зараз саме це питання.

Макрон веде свою гру, йому дуже важливо довести її до кінця, бо навіщо він тоді 26 лютого про це заявив і багато-багато разів про це говорив, повторював, закликав, вів перемовини, публічні дискусії, реагував на претензії Москви (пам’ятаєте фразу про те, що «в нас теж є атомна зброя»)? Це має чимсь завершитися, в політиці взагалі той, хто каже щось і не реалізовує, хоча б частково, хоча б ритуально, - це сильний програш. Насправді, я підозрюю, гра триває.

Доктрина Макрона полягає принаймні в ритуальній присутності в Україні для того, щоб можна було акцептувати для себе головну роль у припиненні війни в Україні.

Вона явно відходить від США, тому що США перебувають у невизначеній позиції у зв’язку з виборами й можливою перемогою Трампа в них у листопаді. І Франція багато в чому користується з цієї слабкості, політичної ситуації для США та її ролі в Європі для того, щоб виділити свою роль, щоб її підвищити.

Але знов-таки, так багато ризиків, небезпек, і Макрон не всі до кінця усвідомлює. Тобто він каже: ми розмістимо французьких легіонерів – 500 чи 1000, Наришкін каже, до 2000 – на території Одеси, ну то ви ж не будете ракетами обстрілювати? – Москва скаже: ні, не будемо обстрілювати. І обстріляє. І Макрон виявиться в ситуації, коли доведеться виправдовуватися за загибель французьких військових.

Ситуація показує, що в Кремля не лишилося внутрішніх гальм, тобто якихось процесів усередині РФ, яких би вони боялися. Можливо, вони зараз використовують у піарному плані бойню в «Крокус Сіті» зі своєю метою: якщо почнуться певні тенденції, якщо мобілізація не піде, тоді можна знов закручувати по-сталінськи. Наскільки система готова це витримати?

Тоталітарна система рухається рівно по своєму лекалу, репресії зростають, це очевидно, і вони не мають іншої можливості, тому що репресії – це частина подібних систем.

За старою приказкою: бий своїх, щоб чужі боялися. Тобто репресії – це як машина міністерства, промисловості якоїсь. Йому треба працювати, треба молотити, якщо йому нема роботи – навіщо вони тоді є, весь цей великий силовий блок. Йому потрібно поставити завдання. Завдання – позбутися нелояльних елементів. Трактувати й інтерпретувати, хто там нелояльний, можна дуже широко.

А ззовні це війна, вони експортують війну. А що вони ще мають експортувати? Адже тоді обґрунтування з’являється, чому Путін  незмінний, чому його мають змінити його діти, оточення найближче, тому що як же, кому ж ми можемо довірити такий тягар у вигляді війни з сусідами, у нас завдання імперського розширення. Неважливо, реальне воно чи міфічне, тоді й влада обґрунтовано залишається вічною. Як у Північній Кореї – там без мілітаризму режим ідеологічно кульгавий, а так завжди є загроза США, Південної Кореї, знищення Північнокорейської Республіки, досвіду марксизму й чучхеїзму.

Так і тут, безумовно, система дрейфує в бік остаточного оформлення як тоталітарна, для тоталітарної системи дуже важлива ідеологія – війна і є ця ідеологія. Мілітаризм – це ідеологія.

Дуже важливий момент ви відзначили: війна як ідеологія. Це війна з колективним англосаксом чи це війна проти України?

І те і інше. Вони вважають Київ філіалом вашингтонського обкому, його підрозділом. Це все разом, вони воюють із Заходом через Україну. Інша річ, що Україна являє самостійний інтерес. Тому що Україна… От чому така війна неможлива, приміром, із Казахстаном? Тому що Москві важливо перемогти таку собі альтернативу, слов’янську, більш західну, щоб показати, що слов’яни не можуть жити окрім як у панслов’янському просторі, який Москва уособлює. Не можуть слов’яни колишнього СРСР, насамперед Україна, стати частиною західного, англосаксонського світу. Інакше вона продемонструє приклад, що без війн можна жити нормально, навіть добре, займатися власною країною, не маючи агресивних планів ззовні. Бо саме так станеться з Україною, якщо вона вступить у НАТО та ЄС.

А куди Україні спрямовувати агресію й навіщо? Нема такої ідеї. Саме недопущення можливості інтеграції в Захід України остаточно ця війна і є інструментом. А в підсумку - звісно, проти західних цінностей, Заходу загалом Москва і бореться.