Пекін зацікавлений у тому, як буде розвиватися ситуація з військовими КНДР, - Фейгін

Відбувся БРІКС у Казані, куди крім очільників африканських країн потягнулися очільники Китаю, Індії та Туреччини. Бачимо, що Путін зібрав важливих гравців, а також поділ світу на Західну цивілізацію та Південного Сходу з Півднем.

Ви знаєте, це безумовно крок до подолання Москвою ізоляції, і він не перший. Саміту БРІКС під головуванням Росії, який відбувся у Казані, передувало декілька візитів, які, можливо, не були значущі за своїм змістом, але форма та контекст, безумовно, мали значення. Наприклад, візит у Монголію, яка підпадає під юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (МКС) та ратифікувала Римський статут, і не виконала ордер МКС. На мій погляд, це була важлива подія.

Безумовно, Москва цю подію готувала, проводилися з Улан-Батором всілякі консультації протягом тривалого часу. Потім був наступний візит у Туркменістан. Зрозуміло, що ні в Монголії, ні в Туркменістані не було шансів на затримання та передачу Путіна в юрисдикцію Міжнародного суду. Але з усім тим там також, попри не ратифікацію Римського статуту, не участь у МКС – Туркменістан проігнорував всі необхідні вимоги МКС по затриманню та передачі Путіна як воєнного злочинця до суду в Гаагу.
 

 І ось зараз достатньо серйозний захід БРІКС, на якому, окрім президента Бразилії, який під приводом травми не з'явився, інші країни вшанували Казань власною присутністю. 

Не кажучи, що це все освячено приїздом Гутерреша, генерального секретаря ООН. Зазначу, на Саміт миру у Швейцарію він не приїхав наприкінці червня. Гутерреша там не було. В принципі ми знаємо, що собою являю нинішня ООН, прекрасно розуміємо, що собою являє бюрократія ООН. Ілюзій з цього приводу ми не плекаємо. Це цілком корумпована, марна, універсальна влада, яка претендувала десятиріччями після Другої світової війни на якийсь планетарний уряд, на розв'язання конфліктів між народами, а зараз перетворилася на інструмент різного роду диктатури, щоб демонструвати подолання своєї ізоляції.

І Москві це загалом та цілком вдалося, тому що неважливо, які на цьому саміті ухвалювалися рішення, нічого суттєвого там не приймалося. Ні яких SWIFT, ні якої єдиної валюти – нічого цього там нема. Але сам факт, що на такий захід, та й ще не до столиці, а кудись в регіон, хоча не люблять очільники країн та урядів їздити не в межах столиць, з різних причин, але  все-таки в Казань приїхали. І, безумовно, це випад у бік Заходу. Спроба продемонструвати якийсь паралелізм стосовно Першого світу. І Путін з цим сяк-так справляється.

Чому це відбувається? Є декілька причин. По-перше, загальна безвольність, яку демонструє Захід. Я вважаю, що не менш ключовою подією є участь північнокорейських військових у війні, які вже перебувають на території Росії. А це все сприймається разом. Відсутність загалом попередньої, превентивної реакції з боку Заходу, яка, можливо, й буде, але як наслідок.

А по-друге, ситуація такого вакууму, який виник перед виборами 5 листопада у США. Всі із завмиранням слідкують – а хто ж переможе, Гарріс чи Трамп? При чому це дійсно принциповий вибір, оскільки ми знаємо позицію одного та іншого щодо східноєвропейського конфлікту, до війни в Україні. 

І багато гравців, що спостерігають за виборами у США, в тому числі й союзники України, намагаються не форсувати події, а чекають результату цих виборів, і залежно від них будуватимуть свою тактику та стратегію.  І багато рішень та заяв диктуються цією невизначеністю.

Сі Цзіньпін доволі чітко озвучив певний свій план - не підвищувати градус ескалації, не масштабувати військові дії на інші ділянки фронту, тобто підштовхує до певного замороження. А там, де буде активна фаза, розуміємо, що Кремль навалюватиме додаткові ресурси.  Кім Чен Ин немов би вже готовий принести в жертву 12 тис. військових з КНДР. Путін перестрахувався живим, вже даруйте за деталі, м'ясом.

Китай у даній ситуації виступає за спинами Північної Кореї, частково Москви, дивлячись, якою буде реакція Заходу – виявить слабкість чи зуміє проконтролювати цю ситуацію та заглушити її у самому зародку. Поки цього ми не бачимо. Китай чекає, що до нього звернеться Вашингтон з пропозиціями. Чекає пропозиції щодо урегулювання цього питання, тому що це крок до розширення війни.

Залучення у війну в Східній Європі Північної Кореї - це більше, ніж дві країни тепер братимуть участь у військовому конфлікті. Це ж офіційне рішення, буквально ось сьогодні держдумою ратифікована угода щодо військової допомоги Пхеньяну та Москви. Тобто ще й під це підкладається законодавча база.

Китай розраховує в ході таких можливих потенційних звернень вирішити питання з Тайванем. Хоче так генеральним образом, стратегічно. Хоча там є ще багато інших питань – і економічних, і регіональних та інших, які Китай готовий вирішувати з Вашингтоном, і чекає цих пропозицій.

Поза всякими сумнівами, Китай впливає на північнокорейське керівництво і може забезпечувати їхнє рішення у сфері безпеки або участь військ КНДР за межами географії Північної Кореї. 

Північнокорейська армія вся тренується у Китаї, який бере на себе відповідальність за її підготовку. 

Це так постійно. Не кажучи вже про те, що 90% економіки КНДР залежить від Китаю. Тому ігнорувати Пхеньяном думку Пекіна є цілком неможливим.

Але Пекін зацікавлений у тому, як буде розвиватися ситуація в один чи інший бік – або ж північнокорейська участь буде нікчемна, вони загинуть чи потраплять в полон, або цією участю Китай досягне того, що Захід спасує та буде шукати якоїсь миротворчої місії Китаю щодо конфлікту з Москвою.

Річ у тім, що Вашингтон не хоче участі Китаю на рівних в урегулюванні війни в Україні, бо не вважає Китай рівним собі. 

США багато разів казали, що Китай – не більш ніж регіональна держава. У них для цього є свої підстави, але Китай хоче цю ситуацію змінити. Тому Китай в ході цих подій залучений та зацікавлений.

Це дуже цікаво, китайські миротворці

Це дуже зручно. Ти сам створюєш проблему, а потім сам і вирішуєш, капіталізуєшся і на проблемі, і на її вирішенні. Це старий улюблений майже апаратний спосіб. І Китай взагалі керується власними інтересами, плювати він хотів на всіх – і на Росію, і на Корею, і на Україну, і на Захід. Він шукає своє - як йому у даній ситуації досягти необхідних результатів.

Багато хто говорить: Не буде ж він через Тайвань грати у такі складні ігри? Я хочу підкреслити тим, хто відчуває скепсис щодо величезної континентальної території Китаю стосовно до острова Тайвань. Ви розумієте, там проблема не в географії, навіть не у чисельності населення чи підтримці Тайваню Америкою. Ні. Це ідеологічно інший Китай, в якому є демократія, досягнута тяжким шляхом. 

Починаючи від Чан Кайші (військовий і політичний діяч Китаю) та результатів Громадянської війни, переміщення його військ разом з ним на острів – це авторитарна система, яка трансформувалася під впливом Заходу. Виявляється, китайці можуть жити з виборами президента, з вільним урядом, конкуренцією партій, а не з однією єдиною КПК.

Китай має справитися з Тайванем для того, щоб не виникало відчуття ідеологічної альтернативи для китайців.

Китай – це цілком однорідна маса, майже 91% складають ханьці, які є основним народом з високим ступенем націоналізму, вважають себе виключними вже по факту за давністю своєї цивілізації та з багатьох інших причин – чисельність населення, регіональним факторам та й іншим, що виходять далеко за межі регіональних. Але все це в уяві керівництва Китаю ґрунтується на непорушності влади. В ній є і марксизм, і маоїзм, і спадщина від традицій, але непорушність влади. І її ідеологічно підриває існування десь Китаю, який може жити зовсім за іншими законами, по суті законами Заходу.

Тайвань – це західна, антикомуністична політична система. Для Китаю це неприйнятно. Для Китаю це важливо подолати, важливо, щоб цей світ, в якому є одна сторона і дві системи уніфікувався до однієї країни та однієї системи – єдиного Китаю.

Щодо Північної Кореї, то у цьому випадку – це розмінна монета. Там є декілька фактів, чому вона у цьому зацікавлена. 

Я подивився, що середній північний кореєць отримує 1-3 долари на місяць, ось така заробітна платня. А солдату платять 2 тисячі доларів на місяць. Ми ж розуміємо, що ці гроші не будуть віддаватися північнокорейським солдатам, які будуть воювати в Україні або в Курській області. Всі гроші підуть північнокорейському керівництву.

Ось порахуйте самі. Навіть якщо будуть воювати 10 тисяч солдатів, то в місяць – це 20 млн. Відповідно, за рік помножимо на 12 і буде 240 млн доларів. А якщо це буде 50 тисяч солдатів, то помножимо 240 млн на 5 і за рік виходить непогана цифра, майже понад 1 млрд доларів. Десь 1 млрд 300 тис. доларів – це пристойні гроші. Чому ж 20-мільйонній Північній Кореї не вичавити з себе 10-20 чи 30-50 тисяч людей, які підневільні раби, з якими можна робити все що завгодно. Їхні родини залишаються в заручниках. Таким чином це вигідний бізнес.

Звичайно, там й інші інтереси. Москва збирається допомагати у військово-технічному плані, також щодо ресурсів – постачати нафту, газ. Напевно, це питання підіймається з боку КНДР. Тут для північнокорейського керівництва багато вигод. Є тільки один ризик, що це може загострити відношення з Південною Кореєю і якусь ситуацію, за якою війна може поновитися на Корейському півострові. Але ці ризики північнокорейське керівництво припускає весь час, не виключає їх, для цього вони створювали ядерну зброю.

Ви згадали про китайських миротворців. Чи йдеться про конкретних китайських військових, яких могли б виставити на лінії розмежування чи на лінії фронту? Як би це могло б бути технічно і чи Китай би на це пішов? А як тоді бути зі статусом тимчасово окупованих територій з урахуванням того, що ми постійно отримуємо різні доволі розпливчасті й часом нечіткі сигнали стосовно нашого членства в НАТО?

По-перше, у Китаю є досвід миротворчого посередництва. Це було між Саудівською Аравією та Іраном, де була укладена угода за посередництвом саме Китаю. Це знімало деяку гостроту відношень. Ви ж знаєте, хусити - проксі Ірану, скеровували дрони на сховища Саудівської Аравії, було нескінченне загострення.

А те що шиїтський Іран і Саудівська Аравія, як головна сунітська країна регіону, ненавидять один одного, борються за першість в ісламському світі – це ні для кого не секрет.

Китаю вдалось у цьому сенсі Іран та Саудівську Аравію примирити, хоча знову ж таки це дуже умовно, бо вони все одно один одного ненавидять та зживають зі світу. Тобто такий досвід миротворчості як головної країни в Азії, якою Китай себе вважає, вже є.

Чи можна припустити, що він хоче продовження цього? Ініціативу миру Китаю разом з Бразилією оголосили в Генасамблеї, до речі, до якої приєднується і Швейцарія, і Франція, - це хіба не спроба взяти на себе ту ж місію миротворця, зробити себе головною країною посередника між Москвою та Україною, зрозуміло, що  в своїх інтересах. Це також нагадує ту ж саму тактику.

Чи можуть з'явитися миротворці? Якщо цього буде потребувати ситуація, то чому ні. Китай може на таке піти. Чи буде до цього доєднаний мандат ООН? І цього також не можна виключати, це ж питання технічне, не політичне – чи піде на це ООН, чи ні. Можемо припустити, що так. І навіть американці заради припинення вогню не будуть в ООН цьому перешкоджати.

Пекін зобов'язаний Америці своїм підвищенням за три десятиріччя, і це завдяки великій угоді між Ніксоном та Мао в середині 1970-х років. Архітектором цієї угоди був спочилий нині Кіссинджер. І США дійсно вважає Китай країною другого світу. Коли при Мао горобців їли, яких відстрілювали, щоб ті посіви не їли, то до нинішнього стану Китаю – ви ж розумієте, який підйом здійснила Піднебесна.

Дозволити, щоб саме Китай грав вирішальну роль у мирному врегулюванні, звичайно, Америка не може. 

Але проблема у тому, що той набір дій, який здійснює сам Вашингтон та його союзники, не дозволяє їм нести цю ексклюзивну роль.

І ось Трамп, який теж претендує після 5 листопада стати президентом, каже, що за 24 години врегулює - спочатку подзвонить Зеленському, а потім Путіну. А далі що? На яких умовах? А він каже: "Потім дізнаєтеся, оприлюднювати я це не буду". Це є його слова. До речі, він образився, що Зеленський під час візиту до Нью-Йорку у виступі на Генасамблеї заявляв, що у Трампа нема плану мирного врегулювання. Це є дійсно так. І це більш нагадує профанацію.

Москва у тому стані, в якому вона зараз опинилася в кінці активної фази кампанії наступу, бо наближається зима, чого вона досягла – це локальні успіхи. Вони не підсумовуються в перемоги у війні, але створюють передумови, коли хто б не прийшов до влади, він буде враховувати цю нову ситуацію, що Трамп, що Гарріс. 

Ми не розуміємо, чи готовий один або інший йти на контрольовану ескалацію, про яку Салліван каже, і в чому полягає ця тактика – в наданні Україні права бити вглиб території Росії чи не в наданні, чи у відтягуванні цього рішення, у вступі в НАТО або у продовженні нескінчених обговорень, чи запрошувати Україну до Альянсу, чи ні.

В цій ситуації, звичайно, Китай користується цим часом до 5 листопада, умовно до 20 січня, коли новий президент США буде інавгурований, щоб підвищити свої шанси на невідворотність та фатальність своєї участі в якості посередника у війні в Україні. 

Щоб будь-який новий президент вимушений був змиритися вже з великою роботою, яка була проведена з приводу врегулювання цього конфлікту самим Китаєм. І можна припустити, що ці умови будуть максимально сприятливі Китаю.

Зауважте, саме Москва каже, що її влаштовують мирні ініціативи. Про що Путін заявив і зазначив це в Саудівській Аравії - на базі Стамбульських угод ми готові, в продовженні саміту в Джидді (Саудівська Аравія), який відбувся 5 серпня 2023 року, готові продовжувати цю мирну ініціативу, спроби врегулювання. Його не влаштовує Швейцарія по Формулі миру, бо це вимагає дотримання міжнародного права і тих правил та принципів міжнародної безпеки, які передбачають повагу до суверенітету України, її територіальної цілісності, що абсолютно неприйнятно для Москви.
Є Глобальний Південь та ініціатива Саудівської Аравії, але активність Китаю є більш сприятливим ходом подій для Москви. 

Тому Китай і буде прагнути до підвищення власної ролі. Для чого він це робить? Знову ж для того, щоб вирішити свої проблеми, регіональні – з Тайванем, питання про нерозповсюдження ядерної зброї за межами Північної Кореї та Китаю на континенті, тому що Китай хоче залишатися ексклюзивним володарем цих трьохсот зарядів, які у нього є. Це за публічними джерелами. Уявіть, якщо атомна бомба буде у Тайваню, у Південної Кореї, у Японії. Якщо так справи йтимуть далі?

Якщо стоїть питання екзистенційного вживання народу, тоді вже всім доведеться застосовувати будь-який сценарій. А коли вперше почули про північних корейців, всі сподівалися, що з'явиться одразу дуже жорстка реакція Заходу, яка буде проявлена у великій кількості далекобійних систем, можливо, в посиленні авіаційної компоненти. Тобто швидка, конкретна відповідь на вступ у війну другого диктаторського режиму, який підтримує Путіна. Але ми побачили, що якось млявенько зреагували, кажучи, що може це не точно, а може цього не буде.

Остін (міністр оборони США) вимушений був у середу, 23 жовтня, підтвердити в Римі, що північнокорейські військові перебувають на території Росії. Він нічого не сказав про плани їх використання на фронті, але ми розуміємо, навіщо Росії північнокорейські військові на власній території - тільки для війни. Як вірно ви казали про живу силу як м'яса, яке можна використовувати для інтенсифікації бойових дій на різних ділянках фронту.

А щодо млявенької реакції Заходу, то у них на все є виправдання – ось пройдуть вибори та тоді, ось виграє Гарріс і тоді. Це гарний привід, але питання – у Вас є план Б, якщо виграє Трамп? Ми про цей план Б не почули. Наприклад, він може стосуватися закінчення в жовтні фінансового року в США. Що буде з наступними 60 млрд допомоги? Ми бачили, що пів року попередня допомога узгоджувалася Нижньою палатою, Палатою представників у Конгресі, які вона мала проблеми в ухвалення цього рішення.
А зараз вже спікер Джонсон заявляє: "А я взагалі не хочу надавати ці гроші для України. Давайте, краще підемо шляхом миру і тоді американські платники податків не будуть витрачатися на це все". 

Це дуже погані сигнали, коли таке звучить з боку спікера Палати представників Конгресу США, тому що це звучить в унісон з заявами чинної адміністрації. 

Остін починає пояснювати, чому не треба давати можливість Україні використовувати далекобійні засоби, які надаються країнами союзників для ударів вглиб території Росії.
Візит Байдена в Європу був зовнішньо абсолютно пустим, його зустрічі з вищим керівництвом країн союзників також не дали ніякого практичного результату. 

Поява у газеті Le Monde публікації, що начебто обговорювалося запрошення України до НАТО, виглядає як чиста профанація. Бо вже у січні Байдена не буде при владі, він може не відповідати за свої слова. Це лише публікація, а не якась офіційна публічна заява чи комюніке за результатами зустрічі. Цього явно недостатньо, це все натяки-напівнатяки, які не ведуть до конкретних справ. Вірити потрібно тільки їм. 

Тому з цієї точки зору ситуація для загальної ескалації, яку Москва зараз здійснює, достатньо сприятлива та посилює позиції Москви як мінімум до 5 листопада, залежно від результату цих виборів. А, можливо, навіть й впливає на результат цих виборів.

Чому? Я поясню. От, Путін ескалує ситуацію, а демократи нічим не відповідають. Нічого не роблять. Він запрошує Північну Корею, а ті мямлять щось. Ну, звичайно, на цьому фоні Трамп, який більш рішуче висловлюється, останнього разу на минулому тижні заявляв, що він в розмові з Путіним говорив, що буде вимушений бомбити Москву. Я думаю, що він так дійсно казав в інтерв'ю The Wall Street Journal. Москва миттєво відреагувала. Медвєдєв – у своєму ключі, що будемо бомбити Вашингтон. А Пєсков сказав: "Ой, як не добре розказувати приватні розмови, закриті бесіди лідерів країн". Значить, він міг таке дійсно говорити в період між 2016 та 2020 роками.
Міг таке казати, але чому він саме зараз повторює цей тезис? Чому переказує цю розмову тільки зараз? 

Тому що Трамп бачить слабкість своїх противників, демократів, та хоче посилитися навіть на українському треку, в якому він явно не є повноцінним союзником України. 

Навіть на цьому треку хоче переконати, що він більш рішучий, ніж пристарілий Байден чи Камала Гарріс, як член його команди. Тому це якраз шлях до програшу. Але це інше питання, хай вирішують американські виборці.
А що стосується загального театру, воєнного та політичного, в Україні, Східній Європі, тут ці передумови створюють переваги Москви, які потрібно буде окремо долати. Північнокорейські військові, почавши воювати, щоб після 5 листопада їх відвезти назад, треба буде зробити набагато більше зусиль, ніж можна було зробити зараз, щоб попередити такий сценарій.

Якби зараз, наприклад, дали можливість бити вглиб території Росії й таки удари були здійснені, а потім було б запропоновано це все зупинити - якщо ви погодитеся не використовувати живу силу з Північної Кореї. Однак цього ж не робиться.

Ви дуже правильно означили, що чомусь адміністрація Байдена демонструє певну флегматичність, чекаючи виборів. Хоча навпаки, вони мали б підіймати градус і забирати в Трампа порядок денний. Байден відходить від влади в будь-якому випадку, але може лишитися в історії Сполучених Штатів і світу як людина, яка в силовий спосіб зупинила чи пригасила російську агресію. Можливо два тижні вони розглядають якісь такі силові сценарії? Чи візит Остіна це не підтверджує?

Не тільки візит Остіна, й інші візити, інші повідомлення та заяви точно цього не підтверджують. Можливо, якісь таємні консультації йдуть, навіть з Москвою. Я цього не виключаю. Ми бачили, наприклад, спроби німецького керівництва, Шольца, поговорити телефоном з Путіним, і яка суперечка з цього приводу була. Міністр закордонних справ Німеччини Анналена Бербок підтвердила, що це було.

Мало того, Зеленський зараз виступив з пропозицією припинити знищувати з обох боків енергетичну інфраструктуру. І у тому числі про це мали відбутися переговори в Катарі напередодні операції ЗСУ на Курщині у серпні. Ми не виключаємо, що і зараз дещо подібне, якісь консультації йдуть, розмови йдуть. 

Але те, що відбувається, крім невідомих нам консультацій, - просування російських військ, залучення військових КНДР, свідчить про те, що Москва грається з цим і зовсім не збирається ні про що домовлятися. Хотіла б домовлятися, домовлялась би.

І це, безумовно, на совісті США. Бо, якщо ви не забезпечуєте необхідний рівень тиску, то ніхто не буде йти ні на які переговори. А навіщо? Заради чого? Тиску нема, а є умовляння. Приклад – Байден напередодні візиту до Німеччини заявив, що пропонує Росії, Китаю сісти за стіл перемовин з ядерної безпеки без попередніх умов. 

Як на це реагує Москва? Москва, перекладаючи на людську мову, каже, що здайте нам Україну, тоді ми займемося ядерним роззброєнням. Явно така й була негласна відповідь, тобто непублічна на взаємних контактах на цьому рівні. Тобто виходить, Москва ставить умови. "Це ви без умов готові сісти за стіл перемовин, а ми ставимо умови, щоб ми обговорювали Україну на таких перемовинах із роззброєння чи про ядерну безпеку".

Розуміємо, що поки не буде нового президента США, а це станеться тільки в січні, то в будь-якому разі теперішня адміністрація Байдена буде продовжувати свою таку от не до кінця виразну політику.

Ця адміністрація буде продовжувати таку політику. Там же є ще питання Близького Сходу. Москва постійно погрожує, що відкриє новий театр на Південно-Східній Азії, на Корейському півострові. 

А адміністрація Байдена, крім того, що хоче перемоги на виборах свого кандидата від демократів Камали Гарріс, боїться зміни порядку денного та ескалації. Адже треба буде докладати зусиль не тільки в Україні, не тільки на Близькому Сході, але й ще між Північною та Південною Кореями, і там безпосередньо залучатися, бо інших сил нема, окрім американських баз на півночі Південної Кореї.

Уявімо, що переможе Гарріс. На наступний ранок не буде оголошено, що Україні надано право бити вглиб території Росії. До цього ще мають відбутися декілька подій, які б давали можливість адміністрації Байдена, віцепрезидентці Гарріс, яка, можливо, ще стане президентом після інавгурації 20 січня 2025 року, прийняти таке рішення і не боятися за його наслідки. Як мінімум за те, що це рішення не призведе до того, що Росія спровокує ще декілька осередків пожежі на планеті у різних місцях. А вони в цьому не впевнені, навпаки взяли стратегію – добиватися мирних перемовин, урегулювання мирним шляхом. Вони ж про це відкрито заявляють. 

Тому я не маю впевненості, що навіть з перемогою Гарріс щось тут зміниться.

Щодо Трампа, то там взагалі все непередбачено, у поганому сенсі, не в хорошому. Тому що він ексцентрична людина і може змінити позицію одномоментно. Але він її буде змінювати так, щоб знімати з себе відповідальність, а не брати її. Навіщо йому зайва відповідальність за війну в Україні, за війну у Південно-Східній Азії? 
Ізраїль – це особливе питання, яке він зробив своїм головним передвиборчим тезисом у зовнішньополітичній програмі. Тому Ізраїлю він буде допомагати.
Залишається одна тільки проблема – Іран. Більш-менш впоралися з сектором Гази, більш-менш Ізраїль впорався з загрозою з півночі від Лівану, але Іран залишається такою проблемою. 
Так, Трамп взагалі – один з головних епігонів (послідовник якого-небудь напряму) війни з Іраном або знищення ядерного потенціалу. 

Тому Трампу більше з руки зосередитися на Близькому Сході та ігнорувати ситуацію із залученням США в Україні й навіть у Південно-Східній Азії.

Пам'ятаєте, він зустрічався з Кім Чен Ином в період своєї каденції з 2016 по 2020 рік. Тобто ми можемо припускати, які вони мають контакти, а прийшовши до влади, вони зможуть до чогось і домовитися. А от по Близькому Сходу – ні, це абсолютний пріоритет. Не Україна, а саме Близький Схід, Ізраїль. І для Трампа пріоритети очевидні, він їх декларує.
Так що загалом, змін наступного ранку після перемоги Гарріс, якщо таке станеться, не варто чекати, бо для цього, повторюсь, мають відбутися деякі важливі події.