В російської еліти ще є вибір, а в Путіна вже нема, - Фейгін

Невтомний годинник судного дня показує без однієї хвилини початок армагедону, і події на Близькому Сході засвідчили, наскільки все серйозно. Водночас США включилися надзвичайно потужно в ситуацію зі стримуванням Ірану, задіяли принаймні системи ППО на своїй авіаносній групі. Як ця ситуація може вплинути на російсько-українську війну? Розуміємо, що Іран з одного боку -  союзник Росії, з другого боку - Ізраїль має надзвичайно напружені відносини з Іраном, але доволі спокійно комунікує з РФ чи КНДР. На вашу думку, як загроза великої апокаліптичної війни на Близькому Сході може вплинути на ситуацію з російсько-українською війною, зокрема, коли ми говоримо про постачання всього необхідного?

Все-таки я вважаю, що конфлікт на Близькому Сході не дійде до трансформації у більш глобальну світову війну, не настільки вплине. Але це не означає, що події там не впливають на ситуацію в Україні. При чому я б сказав, що з військової точки зору вони можуть повпливати дуже позитивно.

Це проста лінійна схема, за якою - якщо Ізраїль найближчими днями завдасть удар у відповідь по території Ірану, а це можуть бути військові об'єкти або об'єкти енергетичної інфраструктури, нафтові й так далі. А серед цих об'єктів можуть виявитися й ті, де виробляють озброєння, що постачається до Російської Федерації. А це балістичні ракети, дрони, комплектуючі до них, які вбивають українців. Тому Україні дуже вигідно, аби цей удар відбувся, щоб Ізраїль довів до цього удару та знищив хоча б частину військової промислової інфраструктури Ірану. Ну, це очевидно.

Політично – безумовно, програш на цьому театрі для Росії. А Росія безпосередньо залучена, і Москва залучена до подій на Близькому Сході, - це цілком очевидно. Воюють її прямі військові союзники - Іран, "Хезболла",  ХАМАС і частково має до цього стосунок Сирія, де перебувають російські війська, і той самий іранський КВІР (Корпус вартових Ісламської революції).

Безумовно, програш на одному з геополітичних театрів позначиться на ситуації в Україні. Це означає, що Москва, хоч і безпосередньо залучаючись у війну, може десь і програти. І можливо її інтереси, м'яко кажучи, можуть бути ущемлені. Оскільки програють її союзники, рано чи пізно програє головний з них в особі Москви. Це теж достатньо пряма логіка.

Ізраїль дійсно зберігає цей контакт з Москвою. Логіка тут проста - у нас в заручниках 100 людей ХАМАСу.

В Тель-Авіві вважають, що Москва стримує й Іран та інших гравців на Близькому Сході від того, щоб не перейти якусь лінію у війні з Ізраїлем.

В принципі, як я собі розумію, мова йде лише про Іран і так чи інакше про ХАМАС. "Хезболла" – все-таки пряма проксі Тегерана, тому Москва, якщо і має якийсь вплив, то невирішальний. Все-таки Іран має значно більше значення. Тим більше, будемо казати, що в нинішньому стані "Хезболла", враховуючи загибелі всіх її членів керівництва, тепер загрози такої не представляє. Це радше загроза від активістів, озброєння, що там є, акумуляції великої кількості грошей. До речі, вони з наркотрафіку отримують величезний дохід.

Мало хто про це говорить, але "Хезболла" – величезний організатор торгівлі наркотиками та наркотрафіків у цьому регіоні. Але неважливо. Загалом зараз "Хезболла" не має сили протистояти Ізраїлю, тому операція у південному Лівані буде успішною.

Я думаю, що за підсумками того, що відбудеться, все-таки відносини між Єрусалимом і Києвом, як у військовому, так і в інших планах, стануть тіснішими.

Це об'єктивно. І це відбудеться, якщо роль та вплив Москви у регіоні знизиться, не підвищиться, а знизиться, я маю на увазі на Близькому Сході. Тоді Ізраїлю нема чого побоюватися, він тоді зможе більш відкрито підтримати Україну на прохання спільних союзників, передусім Вашингтона, щоб військовим постачанням, обміном розвідувальної інформації та іншими засобами все-таки поділитися з Україною, допомогти Україні у протистоянні з цією східною деспотією, Москвою.

Зараз перешкодою є уряд Нетаньягу, скажемо прямо, тому що опозиційні сили якраз говорять про зміни у відносинах з Москвою, яку вважають відповідальною за багато подій цього року, починаючи з 7 жовтня, коли ХАМАС (а ХАМАС під прямим контролем Москви, не тільки, але й у тому числі) напав на південний Ізраїль і загинуло понад тисячу людей. Безумовно, Москва не запобігла цьому нападу.

Могла чи ні? На мою думку, могла. Мабуть, на думку ізраїльського керівництва, також могла. Але збереження цієї комунікації з Москвою Ізраїлю здається, на мій погляд, ілюзорною, що це дає можливість якось впливати на ситуацію зсередини, з боку його ворогів. Я думаю, це не так, але це вже питання дипломатії, питання великої політики.

Можливо, за підсумками цієї війни та за підсумками цього загострення буде зрозуміло. Можливо, ми чогось не знаємо.

А це надзвичайно правильна і корисна форма, щоб якось спробувати окреслити теперішню диспозицію, бо ми багато чого не знаємо.

Ну, наприклад, є в Ірану ядерна зброя чи ні? Хто це може точно сказати на 100%?

Вертаючись до політики Вашингтону, розуміємо, що відбувся надзвичайно важливий візит української делегації, зокрема, президента Зеленського, який був присвячений двом суперістотним кейсам. Один - дозволи на те, щоб гасити по російських військових об'єктах за Уралом. Другий - План перемоги, але тут ми виходимо на тонкий лід таємниць і конспірології, бо все лишається конфіденційним. Щодо ударів по території Росії, зокрема, по військових об'єктах, то одразу з'явилася істерична реакція Путіна, який поміняв ядерну стратегію РФ, зокрема, щодо застосування стратегічних і тактичних засобів. Це означає, що Путін почав істерити для того, щоби зупинити це рішення.

Так, і безумовно він хотів передусім повпливати на Захід, який приймає рішення про надання права Україні використовувати далекобійні засоби, що передаються Заходом, передаються Вашингтоном Україні для ударів вглиб Росії. Безумовно, на Захід, бо на Україну це враження точно не справляє. Ядерні погрози, які лунають з Москви, звичайно, на тлі двох з половиною років війни та сотень тисяч жертв,  напевно, такого ефекту мати не будуть.

До того ж  всі розуміють, що Путін безумовно усвідомлює, що застосування ядерної зброї та загроза його застосування – це різні речі.

Він намагається досягнути максимально ефекту, максимізації цього ефекту передусім від риторики, від погроз, а не від самого застосування. Тому що риторика зворотна, ти можеш завжди відіграти, як це зробив Пєсков після виступу Путіна. Там же дійшло до того, що навіть дрони можуть розглядати як причину, через яку може бути застосована ядерна зброя. Потім почалося: "Та, ні. Не треба все перебільшувати. Не так зрозуміли", - і так далі. Тобто це говорить, що сама словесна риторика є зброєю.

А ось застосування ядерної зброї – незворотно, ти не зможеш відіграти назад. А як ти це зробиш? І тому ті експерти, які вважають, що це виключно інструмент тиску на суспільну думку, на Захід, на істеблішмент та еліти Заходу, і що не обов'язково перекидається місток до застосування, то найімовірніше вони праві.

Путін не готовий застосовувати ядерну зброю, тому що наслідки цього застосування будуть незворотними.

Питання – чи справляють враження на Захід ці погрози й цей ядерний шантаж? Якщо не надали можливість завдавати ударів вглиб РФ, то значить якийсь ефект це має. Якесь значення це, безумовно, має під час прийняття рішення Вашингтоном та його союзниками.

Інше питання – тут накладається внутрішньополітична ситуація у самих США, все-таки там йде передвиборча кампанія, демократи борються з республіканцями, борються кандидати - Трамп і Камала Гарріс. І дуже хитка перевага, якщо вона є, наприклад, у Гарріс, яка ще має реалізуватися. Тому до 5 листопада, до дня виборів, до результатів виборів у США, напевно, цей фактор буде вирішальним у питанні надання Україні права використовувати західні засоби для ударів вглиб території Росії.

Чому? Тому що не хочуть вбудовану ситуацію, бояться, що прийде Трамп. І не тільки, тому що демократи просто програють Трампу, адже зміниться і стратегія. Це ми тепер вже розуміємо. Зміниться стратегія, яка буде скерована на підтримку України. Якщо демократи, при всій критиці та претензіях до них, до їхньої нерішучості й так далі, передусім до адміністрації Байдена та самого Байдена, ми все-таки говоримо про те, що це підтримка, яка інституалізована, продекларована і реалізовується, ну, вже як можуть, то за Трампа це зміниться. Зараз вже це зрозуміло, виходячи з його публічних заяв.

А з чого ще це має виходити? Які мають бути критерії визначення програми Трампа? Це ж було причиною суперечки, дискусії – то відміняють зустріч з Зеленським, то навпаки проводять. Якраз заява Зеленського цілком справедлива, бо він сказав: "Послухайте, програми ж у Трампа нема". А дійсно, яка вона? Ось сам Трамп і відповідає: "Всьому свій час".

Свого часу ми з вами чесно говорили про те, що готується повномасштабне вторгнення, тобто путінський боділенгвидж доволі промовистий, його мова тіла та істерика безпосередньо відбувалися на обличчях тих його спільників, які й засідали на цьому радбезі. Та й тут вони сиділи, що навіть муха не пролетіла, киваючи: так, так.

Ви знаєте, за ці два з половиною роки війни, її хід, її проміжні підсумки, "Київ за три дні" не взяли, треба чітко говорити, що сама система змінилася. Все-таки вона змінилася. Війна її змінила, тобто зараз вона більше персоніфікована. Вона тоталітарна - це остаточно склалося в ній попри те, що деякі ознаки свідчать про авторитарну. Жорсткий диктаторський режим, але все-таки є тоталітарні елементи. Путін сам визначає тактику, стратегію війни та державну політику. Раніше це було можливо, інші були обставини, а зараз є умови війни.

І тепер уявити собі, що в оточенні Путіна може бути хоч якийсь вітерець сумніву, неможливо, неприпустимо – це з одного боку. А потім ми ж бачили вже такі системи на кшталт - чим жорсткіше ти укріплюєш систему, як це, наприклад, робив Сталін, то намагаєшся купірувати будь-які ризики, що пов'язані з загрозами, викликами твоїй системі. Тобто ти прибираєш найлояльніших, розстрілюєш, саджаєш у в'язниці. Чому? А що, як вони перевернуться у нелояльних, почнуть шукати способи, як тебе позбутися. Тим більше, що зовнішні умови цьому сприяють.

Вже тільки лінивий не закликає російську еліту позбутися Путіна та вирішити всі свої проблеми.

Не проблеми України, це зрозуміло, війна, проблеми миру. А внутрішні проблеми, тому що мобілізаційна політика Путіна, я маю на у вазі у широкому сенсі – економічна, соціальна, гуманітарна -  привела до зміни життя еліти. Еліта тепер перебуває під повним контролем, і її він карає за те, за що раніше нагороджував. Наприклад, за корупцію. Це коли, в які часи?

У Путіна нема виходу, а в еліт є вихід. Вони можуть заховатися, потім зобразити, що ні у чому невинуваті. А на кого Путін з себе перекладе відповідальність? На кого? У Путіна виходу нема, в еліти є. Навіть у якогось Бортнікова (директор ФСБ РФ) є вихід. Так, бо його можуть не повісити, не розстріляти, не посадити на довічно.

Покаже посвідчення МОССАД чи третій паспорт Зімбабве?

До речі, так, цікава логіка. Можливо, у них дійсно моссадівське посвідчення. Ось, а у Путіна нема такої можливості, хоч у нього буде віяло цих паспортів та посвідчень, в нього шансів нема.

Тому для Путіна це принципова, невідворотна, фатальна ситуація, за якою він має йти у ва-банк. А для еліти – це не хід у ва-банк.

Еліта може з цього всього зістрибнути – "я на пенсії", "я на городі", "я, вибачте, рішення про війну не приймав, це Путін приймав".

Ось тому ви згадали події лютого 22-го року, коли вони на радбезі вирішували визнання республік ДНР/ЛНР, а фактично ми розуміли, що вирішувалося питання початку війни. І Путіну треба це було показати по телевізору. Путіну треба було втягнути все своє оточення, аби прийняти колективне рішення, щоб завжди можна було сказати: "Це було колективне рішення. Це не було моє особисте рішення".

Зараз у нього вже цієї рефлексії нема. Йому не треба намагатися щось зображати, всі й так все розуміють, що війна – це зона його відповідальності і, звичайно, всіх тих, хто стоїть за ним. Він же збирався воювати три дні. У той момент намагався використати старі підходи - колективного, колегіального прийняття рішень. А зараз він не може програти.

Російська еліта може програти війну в Україні. А що їй буде? А це, що Москву візьмуть? Ні.

Програш Росії – це просто невиконання цілей Путіна щодо захоплення України.

Розумієте? А що від цього втрачає еліта, все оточення? Неважливо, чи то член радбезу, чи рядовий співробітник якоїсь районної адміністрації. Нічого він не втрачає. Він залишається там, де був. Працює і займається тим, що й раніше робив. А ось Путін втрачає все. Розумієте?

Путіну не вдалося досягнути тих військово-політичних цілей, які він поставив собі. Відповідно, оперативна ситуація на полі бою змінилася, ми зайшли в довгу криваву війну, перспективи доволі туманні. Яка ваша думка щодо Плану перемоги, реакції Путіна і того, що називається дуже різними сигналами, як-от від Шольца та всіх тих людей, які хотіли б запустити певний переговірний процес?

Знаєте, я вам так скажу, Путін взагалі б не звернув увагу на План перемоги Зеленського та його обговорення, дискусії, якби не одне "але" – Курська область.

От якби це стосувалося лінії фронту в Україні, допомоги Україні та навіть удару по території Росії, але все-таки без плацдарму на території Російської Федерації. Двох районів у Курській області, майже 1000 кв. км, де зараз тривають бої в спробах витиснути ЗСУ за межі державного кордону, то, мабуть, Путін би до цього поставився поблажливо. Так, як він поставився до Формули миру. До серпневих подій, до початку операції ЗСУ, він же зневажливо, навіть я б сказав, з якимось ультимативним нахабним тоном пропонував три умови, які потрібно виконати, аби ці переговори почалися.

І всі розуміли, що ці умови нездійсненні. Я їх нагадаю. Напередодні Саміту миру в Люцерні він сказав, щоб звільнили чотири області в адміністративних кордонах, тобто вивели звідти частини ЗСУ, відмінили всі санкції, а також спочатку, ще зі старту переговорів, взяли зобов'язання про позаблоковий статус України. Тобто фактично про закінчення суверенітету України. Давайте називати речі своїми іменами.

Україна поза НАТО та Україна в НАТО – це дві різні України. І всі це прекрасно розуміють, ніхто не є дурнем.

А ось тут трапилася Курська область. І власне, як він далі може себе вести так само нахабно з урахуванням того, що ти до кінця не знаєш, наскільки довго там залишаться війська, які будуть втрати, чи просунуться далі частини ЗСУ, а раптом вони ще зайдуть у Брянську область…. а що, як відбудеться щось взагалі неймовірне…а раптом…

Ось раніше в це не вірилося, а тепер це спільне місце. Вже як два місяці іноземні війська перебувають на території Російської Федерації, займають адміністративні центри. І це, безумовно, – фактор хвилюючий, дратівливий, який впливає на прийняття Путіним рішення. В якомусь сенсі він став обережнішим, набагато обережнішим й у публічних заявах також, якщо ми не говоримо про ядерний шантаж.

Наприклад, судіть самі, він каже, що "нам неважливо, що роблять бандити, бандоси якісь, провокатори із ЗСУ". Які провокатори? Про що ти говориш? Йде війна. Ви окупували 20% території України. Так, а що ти хотів? Це спосіб, як він казав: "ми будемо продовжувати те, що ми робили на лінії фронту в самій Україні".

Я вважаю, що Курська область і ситуація там – це самий великий виклик Путіну через два роки війни.

Бо розмови про те, що війна перекинеться на саму Росію, реалізувалися. Ось, вони  такі. Так, зараз, якщо рано чи пізно буде рішення бити вглиб території Росії, то абсолютно зрозуміло, що ці удари можуть призвести до продовження операції, в ході якої ЗСУ буде займати нові території в РФ. Рухатися далі до Курська чи до Курчатова, чи до інших великих міст на території Курської області.

Безумовно, це дратівливий фактор, і План перемоги став не просто гаслом, а деякою погрозою. Бо, якщо мова йде тільки про Україну, то перемагай-не перемагай, ти звільняєш свою територію. А тут ти можеш постраждати і населення європейської частини Росії може виявитися об'єктом війни. При чому не епізодичними, шпильковими ударами дронів, а ракетами, які несуть від 200 до 500 кг вибухівки. Нічого собі. А у дрона 50 кг, якщо порівнювати. Є різні типи дронів, але попри те.

Абсолютно очевидно, шкода буде кратно більшою з урахуванням присутності іноземних військ на території РФ. Чи може Путін побоюватися якогось обурення всередині, використання цієї ситуації в оточенні тими, хто ним незадоволений, щоб його позбутися?

Наприклад, до Курська дійшли війська ЗСУ. Що тоді? Там всього 50-55 км від тієї ж Суджі, не така вже велика відстань. А від Курська до Москви – 500. Я не кажу, що це станеться. Я просто кажу про політичний вплив цього фактора. І тому План перемоги вже по-іншому сприймається.

Є інші відчуття, які Путін ловить, він розуміє, що насправді не все так просто. Тим, що ти візьмеш Вугледар і Покровськ, не вирішиш проблему Курської області.

Це не автоматичне рішення, вони не пов'язані. Ти можеш захопити ще декілька міст до нового року чи після нього, хоча напевно буде зимова пауза, але це не значить, що ти автоматично вирішиш проблему присутності іноземних військ на території РФ та зайняття ними значної частини території біля 1000 кв. км. Ось у чому проблема.

Але є ще такий момент - якщо справді знайдуться додаткові інструменти чи моменти, які зацікавлять Путіна, і він зможе зайти в той чи інший переговорний чи псевдопереговорний процес, то він не може просто так вискочити з війни. Як оцей момент виходу? Однак, з другого боку,  розуміємо, що Путін готовий грати вдовгу, тобто, ну, не домовились ні про що, значить, все буде тривати  приблизно в тому самому темпі, довгої та кривавої м'ясорубки.

Ну, це, безумовно, глухий кут конкретно для Путіна. Для еліти, для самої Росії, для населення – не глухий кут. Ось знаєте є така теза, що Путін як перемогу продасть населенню все, що завгодно. Не все, все-таки не все. Ось я дотримуюся тієї думки, що абсолютно все не продаси, абсолютно все не зобразиш як перемогу, якщо це лише поступка, програш, компроміс і так далі. Тобто він не все може продати в силу свого політичного становища, він проголошував дійсно зовсім інше.

Де-факто вони збиралися за три дні взяти Київ, три дні чи місяць – неважливо. Зараз ми говоримо про трюїзм, що Україна взагалі нездатна чинити опір і так далі. Цього не сталося. Про що це свідчить? Про те, що Україна - повноцінна держава, яка продовжує чинити опір.

І навіть, якщо уявити, що не буде союзників, то як ти будеш керувати цією територією? Що ти можеш? Можеш тільки репресіями, масовими вбивствами примусити Україну в тому вигляді, в якому вона зараз є, підкорити її собі. Іншого шляху немає.

У Путіна нема нічого для того, що запропонувати українському суспільству змінити своє ставлення до війни, до влади, до союзу з Росією. Нема жодного інструмента. Для Путіна це, безумовно, глухий кут.

Так, міг бути форсований захід на Київ, посадка маріонеткової влади – і це б давало хоч якийсь шанс. А якщо цього нема? Вони навіть не думали, що таке можливо. Ось у чому справа. У них не було запасного плану. У Путіна не було запасного плану. Власне, усуваючи всіх тих, хто починав з ним цю війну, - Патрушев, і Шойгу, і так далі – це якраз його ставлення. Ну, і Герасимов тримається, думаю, до нового року, його також змінять. Тому що має бути візуалізований символ поразки, не успіху в Україні.

Для Путіна - це глухий кут. Він буде продовжувати, якийсь час, поки не відбудеться якась важлива доленосна подія, упиратися та наполягати, щоб на його умовах цей мир був укладений.

Звичайно, Путін шукає мирних переговорів, він хоче цього мирного процесу та зупинення війни, оскільки це дає йому полегшення.

Але він поки іншого шляху не бачить і не розглядає, бо, якщо він піде на будь-який компроміс, допускаючи не звільнення тих нових суб'єктів РФ, а просто погодитися з суверенітетом України, то це значить, що ті 80%, які контролюються центральною владою в Україні, переходять в НАТО, у західну інтегровану спільноту, ЄС та все інше – все це поразка. Він тоді програв Україну. Розумієте? Бо, звичайно, окупацію нових територій ніхто ніколи не визнає, тобто юридично він це питання не вирішує, а робити йому з ними нема що.

На вашу думку, до чого міг би доходити Путін? Бо є публічна частина, є частина непублічна. У публічній частині всі починають говорити, як там Явлінський (російський політик, засновник демократичної партії "Яблоко"), наприклад, що давайте заморозимо. Розуміємо, що це крик в нікуди, але він принаймні є.

Ця історія про зупинку війни, припинення вогню, люди перестануть гинути – ми цю риторику чули. Вони не перестануть гинути й війна у цьому сенсі не зупиниться, ще продовжиться. Це потрібно для створення атмосфери, в якій Україна виглядає противником війни. Це потрібно для погіршення іміджу Києва, що він чинить опір цьому і прагне крові. Це тільки для цього робиться, більше ні для чого.

Власне, і ці люди скоромовкою говорять, що всі готові, а тільки Україна чинить опір. Це безумовно обман, масштабний обман, кремлівська розводка, на яку вестися не можна. Тому що, ще раз підкреслю, вона спрямована проти України. Бо це порожня балаканина.

Простий лакмус, простий приклад – як цього можна досягнути? Дуже просто.

Є інсайдерська інформація, що Путіну багато разів пропонували припинити взаємні обстріли, тобто ви припиняєте обстрілювати територію України, а Україна припиняє обстрілювати територію Росії, використовуючи дрони, ракети. Москва завжди відмовлялася. Завжди!

Ось ви воюєте на лінії фронту і воюйте. Давайте визначимо зону, не більше 20-30 км по лінії фронту, але більше ніяких ударів по території України, хоч в Херсоні, хоч в Охмадиті, хоч в інших місцях. Чому б не домовитися про це? Чому не припинити знищувати цілу країну? Путін же не згоден. Тобто про що це свідчить? Це свідчить, що він ніякого миру не хоче. Ніякого припинення вогню, припинення кровопролиття він не хоче.

Я думаю, що такі пропозиції будуть вводити. Вже є інформація, що формується група напівлояльних московських інтелігентів, не буду я навіть називати, їх всі знають, які мають кататися по європейських столицях і формувати не урядову позицію миру. Це все також запускається Кремлем.

А мандат у тих людей буде? Чи будуть вони представляти чийсь конкретний підпис?

Безумовно, бо цим Абрамович займається. Йому доручено цим займатися. Він цих людей підтягує. Цим займається конкретно Абрамович і пов'язані з ним особи, тобто це низка різного роду чиновників, які у цьому сенсі пов'язані. Мабуть, і Сурков має до цього стосунок. Знову ж таки, про це говорять. Воно і схоже, бо Абрамович займається обмінами. Абрамович взаємодіє в Туреччині з керівництвом.

Стамбул і, так званий, зерновий коридор…

Все його. Тому зараз це буде проштовхуватися. По-перше, досвідчені західні союзники це також розуміють. Говорити про те, що Вашингтон цього не розуміє, це смішно. Вашингтон все прекрасно розуміє, просто він робить інше. Розуміння ситуації там є. Казати, що вони там наївні чи дурні, то ні. Вони все розуміють.

Інше питання – можливо, і вигідно, щоб переговорний процес був, і щоб Путін не впав остаточно. Ми про це багато разів говорили, оскільки вони бояться хаосу, вакууму, який може виникнути у зв'язку з поразкою Путіна. І незрозуміло, хто на його місце прийде, нема прогнозованої особи.

Вони, мабуть, над цим питанням працюють, але не готові приймати занадто швидкі та реактивні дії для досягнення результату щодо того ж Плану перемоги, оскільки це приведе до хаотичних наслідків у самій Росії.

А вони задумуються про це більш глобально, на довгу дистанцію, тому на просто припинення вогню ніхто не піде, але водночас і не відмовляться від взаємодії та спроб пошуку компромісу, щоб цей мирний переговорний процес почати.

Він передбачався у Катарі й наче зупинився через початок операції ЗСУ в Курській області на початку серпня. Знову ж таки, начебто виходимо з тієї інсайдерської інформації та чуток, які преса публікувала.

Я припускаю, що якісь консультації могли бути в Катарі. Чому ні? Могли бути. Інше питання – які наслідки в подібного роду ініціативи? Якщо це публічний переговорний процес, то мають бути визначені параметри, за якими базовими підставами йтимуть ці переговори.

Українська сторона, як і міжнародна спільнота, запропонувала Формулу миру, міжнародне право, розуміння міжнародної безпеки. Ми всі знаємо, що це таке – повага суверенітету, територіальної цілісності країни й так далі. Те, про що Китай навіть у своїх 12 принципах  у 23-му році публікував та заявляв щодо прихильності першого принципу до міжнародного права, його визнання та поваги.

А оскільки бази не визначені, продовжується суперечка про те, що – де там червоні лінії, так би мовити, геополітичні реалії. Право сили, розумієте, обговорюють право сили. І Москва не може довести свою першість у цьому питанні, вона не продемонструвала це право сили.

От якби Київ взяли, то тоді, звичайно, можна було б говорити, що право сили перемогло силу права.

А в цьому випадку ми маємо справу з нахабним шантажем, який необґрунтований.

Вони до Києва дійдуть років через 100, це якщо їм ще буде таланити, але це не факт. А в цей час з Курської області до Москви дійдуть ЗСУ, я перебільшую, але насправді почати переговори неможливо, тому що конкурують два принципи – право сили та міжнародне право. Поки не домовляться про це, неможливо сісти за стіл переговорів.