"Все те, що я побачив у Маріуполі, їм пробачати не можна": розмова зі звільненим із полону "азовцем" Іваном Сокалем

Івану Сокалю 25 років. З них понад 2 роки і 4 місяці хлопець провів у російському полоні. До бригади спеціального призначення "Азов" чоловік долучився в 19, тому що завжди мріяв про військову службу. Повномасштабне вторгнення застало Івана у Маріуполі. Звідти він потрапив у ворожий полон. 

Чому саме "Азов"

Чому саме "Азов"? Тому що я обирав один із найперспективніших підрозділів, який розвивається, і який хоча б чимось відрізняється від, скажімо, повсякдення, яке було на той час в наших Збройних силах України. Знову ж таки, в мене був друг в "Азові", з яким я спілкувався, який мені теж пояснював, чим вони займаються, що вони роблять. І знову ж таки, в першу чергу, це було те, що підрозділ виїжджає на бойові завдання. От це для мене було основою - щоб не просто я свою службу прослужив три роки контракту, не беручи участь в антитерористичній операції або ООС, так, як воно називалося на той момент.

І мене це надихнуло, тому вирішив іти саме в полк "Азов". І зрозуміло, що на той час людей було небагато, тобто було більше часу для того, щоб бійці розвивалися. І була їхня перевірка -  що вони можуть, що не можуть. І вже після закінчення курсу ти міг вступити в полк "Азов".

Передчуття великої війни

Перед 24-м лютим, буквально за місяць, навіть швидше, коли почалися такі масштабні вкиди в соцмережу, різні пости та відео, було зрозуміло, що вся ця організація їхніх військ, їхні різні тренування то в Криму, то в Донецькій області, то зі сторони Білорусі - це вже було дзвіночком, що це все не просто так робиться. Тобто вони відпрацьовують якісь тактичні дії,  відпрацьовують свою логістику і так далі.

Ближче вже до 24-го лютого,  буквально за два тижні, вони стягнули більшу частину цього угруповання, яке наступало. І було, ну, не те, що відомо, це вже було зрозуміло, що вони будуть іти на наші території.

Хтось з моїх знайомих говорив: "Та нічого не буде, там нічого, два-три тижні повоюємо, і воно все затихне". На цей час, буквально за два тижні до цього, я склав всі свої речі. Відправив додому документи, цінні речі. І пізніше просто я собі зробив тривожний рюкзак, в якому я підготував все до війни.

І пізніше вже 24-го числа стало всім все відомо. З одного боку, я прекрасно розумів, що Маріуполь залишиться в оточенні, тому що вони будуть робити сухопутний коридор. Це для них дуже важлива, скажімо так, стратегічна точка була.  Ми зранку прокинулися, чули виходи корабельної артилерії з моря і зрозуміли, що все це не жарти.

Оборона Маріуполя 

У нас була тривога. Ми швиденько всі згрупувалися, взяли з собою боєприпаси, і надійшла команда, що ми їдемо на оборону Маріуполя. Під'їжджаючи до Маріуполя, ми вже бачили стовпи диму, тобто вже були обстріли і зрозуміли, що це не просто звичайна тривога, а це реально велике вторгнення.

Ми прогнозували, що поки будемо закріплені у Маріуполі, тобто ми розуміли, що на нас буде досить великий тиск їхніх військ. В мене закрадалися такі думки, що наша справа була якомога довше протягнути оборону не просто Маріуполя, а й навколишніх районів, навколишніх сіл, там де Павлопіль,  Водяне,  Широкине. Але і й була думка, що до нас прийде підмога, тобто не дадуть нас взяти в оточення, і що в нас буде доступ, постачання, скажімо, продуктів і боєприпасів.

Але, як ми бачили, фактично все це вийшло не так, ми пішли на оборону Маріуполя, деякі підрозділи зразу ж відбили від Павлополя,  Водяного, Широкиного, Сартани те ж саме. І зрозуміло, що вся концентрація військ йшла на Київ. І це було зроблено правильно, що до нас не давали підмогу, тому що їхня ціль була Київ.

Тобто, якщо б ми в перші дні втратили Київ, ми б втратили, можна сказати, все. І коли вже відбили Київ, це вже було трошки запізно, щоб йти до нас і робити якийсь коридор. Це була б колосальна втрата техніки, колосальна втрата бійців. В оточенні ми опинилися 2 березня. 1-2 березня - Маріуполь остаточно перебував  в оточенні.

Оскільки увесь час тривала  оборона Маріуполя,  потрохи наші сили відходили, тому що вони сильно переважали нас кількістю бійців та техніки. Маріуполь був, скажімо, в трьох кільцях. Це була Азовсталь, правий берег, і завод Ілліча. Пізніше воно все скоротилось до двох кілець, і вже 15 квітня прийшла команда нам іти на Азовсталь для того, щоб ми не пропали на правому березі, а щоб згрупувалися вже всі на Азовсталі. 

обстріл Маріуполя, Фото: reuters

"З цивільними було дуже важко"

Були там цивільні, в них були окремі бункери - вони були позначені:  над ними писали "діти", "цивільні". І вони там були до оборона вже самої Азовсталі, десь до середини цієї оборони. Незважаючи на те, що були там цивільні, і бункери їхні були позначені, Російська Федерація все одно наносила авіаудари по цих бункерах, по цих місцях. 

Коли ми приїжджали на Азовсталь, то завжди завозили продукти, медикаменти, воду цивільним.  Коли ми були на Азовсталі, в мене було дуже багато медикаментів, дитячого харчування. Знаючи, що там є дітки, ми туди завозили дитяче харчування, все, що було для дітей.

З цивільними було дуже важко, тому що люди не розуміли, що таке бойові дії в місті, що таке загальновійськовий бій. Люди виходили надвір, незважаючи на обстріли, вони думали, що це все прилетить десь поблизу і нічого не буде. Коли ми бачили цивільних, неодноразово їм говорили: "Ховайтеся в підвали, тому що зараз буде обстріл, ви можете потрапити під обстріл".

Багато людей на це не звертали увагу. Було таке, що людям говориш: "Зараз буде обстріл, ховайтесь в підвали". Люди не хотіли йти, а буквально через дві хвилини ти вже починаєш надавати їм медичну допомогу тільки через те, що вони просто не хотіли слухати і не розуміли того, що коїлось в Маріуполі.

Спочатку це було дуже важко, але пізніше ж все ж таки домовились про евакуацію цивільного населення з Азовсталі. Це були дві партії, якщо я не помиляюся. І якщо знову ж таки не помиляюсь, було без жертв. Тобто люди виїхали нормально. Що з людьми було далі, цього я вже не знаю.

Парамедик на Азовсталі

На самому заводі я був парамедиком. Я надавав допомогу хлопцям, які були в мене в бункері, тому що, знову ж таки, в нас був госпіталь "Желізяка", який був переповнений військовими. І там була нестача медикаментів. В мене були свої запаси медикаментів, і багато людей з моєї групи були поранені. І коли ми вже були в бункері, то я надавав їм допомогу.

В мене були як і важкі поранені, так і легкі поранені. Коли до нас прилітали гвинтокрили, то ми вже бачили, що нам передавали не тільки боєприпаси, а й медикаменти. Тобто все, що могли привезти в Маріуполь, нам привозили.

Вже за весь час перебування у Маріуполі, за бойові дії, що там відбувалися,  багато чого побачив, багато чого зрозумів, і розумів, що якщо людині дано вижити, вона виживе. Так, бували, звісно, моменти, коли надаєш людині допомогу, проходить декілька днів, і вона помирає. І розумієш, що всім, чим ти їй міг допомогти, ти допоміг.

Та неодноразово я думав: "Це через мене, можливо, це я щось не так зробив, можливо ще щось". Але, як показала практика, далася взнаки нестача медикаментів, больові шоки і так далі, з якими  потрібно було боротися, а засобів для цього не було. 

gettyimages

"Найстрашніше - це авіаудари"

Найбільшою небезпекою це були якраз авіаудари по самому заводу "Азовсталь", тому що прорив їхніх військ здійснювався неодноразово на саму територію Азовсталі, але це в них було безуспішно, тому що вони втрачали дуже багато бійців. Тобто, якщо брати людський ресурс, їм це вдавалося дуже важко, тому що в них бійці не підготовлені.

Найстрашніше - це авіаудари, тому що засобів для того, щоб збити авіацію, не було. І ми розуміли, що ми цьому нічим не можемо зарадити. І коли  ці ФАБи, ракети летіли з літаків, все, що ми могли робити, це просто бути в бункері, очікувати і перечекати цей авіаудар.

"Для росіян немає слова стоп"

З комунікацією у нас проблем не було. Зв'язок з підконтрольною територією України у нас був. У мене було спілкування і з рідними, і з друзями. Знову ж таки інтернет-ресурси я дивився. Я переглядав події на різних точках фронту і все, що відбувалося -  ми були свідомі цього. 

Досить багато таких було нюансів. Це не те, що нюансів, таких історій -  це ,знову ж таки, Буча, Ірпінь, Харків, це обстріли мирних жителів. Ми просто розуміли, що для них немає слова стоп. Для них неважливе життя  цивільних,  військових, в них є ціль. Вони не зважали ні на дітей, ні на цивільних, ні на жінок, ні на  нікого. Все це було помітно не тільки в Маріуполі, а й загалом по всьому фронту. 

На Азовсталі ми перебували від 15 квітня аж по 17 травня. Звісно, для бійців це було незвично. Це наводило певну кількість якогось страху, бо ми прекрасно розуміли, ми для них були якимось червоним прапором. Ми розуміли, що нічого доброго чекати нам там не потрібно.

Вихід із Азовсталі

Але знову ж таки, це було найрозумніше рішення на той час, яке могло бути, тому що через це рішення збереглася максимальна кількість людських життів. Тобто, якщо б ми відмовилися, і продовжували бойові дії, ми б  довго не протрималися, тому що не вистачало продуктів, боєприпасів. І з кожним днем було все більше і більше поранених. Тобто з кожним днем ми все втрачали і втрачали людей. 

Нам сказали з самого ранку: "Ось зараз готується знову партія, яка буде виходити". Я зібрав одяг свій. Всі свої цінні речі я залишив на Азовсталі, я їх, скажімо так, ліквідував для того, щоб вони не дісталися їм, тому що вони вічно на все голодні.

А коли ми виходили по цьому ж самому коридору, знову ж таки, вони голодні були не тільки на цінні речі, а навіть і на наш одяг. Вони і забрали цей одяг. Ми виходили чистіше одягнені, ніж їхні бійці, Російської Федерації та бійці ДНР, в них був доступ до цього всього.

Коли ми виходили, нас перевірили, посадили в автобуси, ми зачекали всіх людей, котрих посадять в автобус. Нікому не давали ні їжі, ні води. І розказували, що був Червоний Хрест, але особисто я його там не бачив. До когось там вони підходили, і знову ж таки ніхто не знає, чи це був Червоний Хрест, чи це не був Червоний Хрест. Тому що одягнути футболку з червоним хрестиком можуть всі. 

вихід із Азовсталі, Фото: gettyimages

Оленівка

Нас посадили в автобус, був супровід бойовою технікою, гвинтокрилами. Також були і літаки, які супроводжували нас по дорозі, і ми приїхали в Оленівку.

Вже коли ми приїхали в Оленівку, тоді нас по одному розподіляли, хто куди і одразу було помітно, що всі підрозділи, які були у Маріуполі, йдуть в одне місце збору. А хто з Азову, йде зовсім в інше місце збору. Оленівка - це було місце знайомства, де до нас ще не знали, як ставитись, ніхто не знав ще, як з нами працювати. Приїжджали їхні спецслужби, велись різні розмови, в когось були вже допити. Ну, все це ще мало спокійний вигляд.. Звісно ж, велика кількість людей там була, тобто колонія розрахована була на одну кількість, а  вона була перевищена  в пару десятків разів.

І що з такого, що найбільше мені запам'яталося в Оленівці, це коли через нестачу їжі, через прісну їжу люди просто сидять відпочивають,  встають, щоб кудись піти і втрачають свідомість через те, що реально морили голодом. 

В Оленівці я перебував до трьох місяців. В нас якраз так сталось, що коли ми вже були в іншому місці, були, напевно, крайньою партією з Оленівки. І пізніше до нас, через тижні два привезли ще певну кількість людей. Вони були від нас неподалік, з кимось із них в нас вийшло зустрітись, з кимось  ні. Тобто коли водили на допит, везли на суд, ми дізнавались цю інформацію (про трагедію в Оленівці, - ред.).

І ми були дуже сильно шоковані і дуже сильно стривожені, тому що дуже багато наших бійців залишалися там. І ніхто не міг нам дати точну відповідь, хто там був, чи це був обстріл, чи це був підрив. Пізніше вже, коли ми зібрали інформацію з різних ресурсів, ми вже мали уявлення, як все це відбувалося, і що там було.

Після Оленівки

Після Оленівки мене привезли в прокуратуру. У мене був довготривалий допит, і після цього нас відвезли вже в тимчасове місце утримання. Це був ізолятор, в якому ми пробули три дні і після цього нас вже відвезли на Донецький СІЗО.

Нас в цьому тимчасовому ізоляторі зранку підняли і сказали, щоб ми готувалися, нас зараз будуть етапувати. Ми сіли в автозак, де вже зрозуміло було, що нас везуть в не дуже хороше місце. Ще конвоїр, який нас провозив, з нас сміявся, що ми перебуваємо в літаку, що нас везе така-то авіакомпанія. Ми відлітаємо на курорт. Він нам сказав, що він надіється, що ми з нього не повернемось. 

"Нам забороняли сідати в камерах"

І коли ми вже приїхали саме в Донецький СІЗО, як тільки відкрився автозак, ми  побачили цей всім відомий коридор, через який потрібно було кому проходити, кому пробігати для того, щоб добратися до певної точки. І там вже застосовували фізичне насильство. Ми вже зрозуміли, що потрібно кріпитись, потрібно виживати.

Усім відомий такий прийом, який є у  всіх тюрмах: кожен проходить, скажімо так, привітання від них, ознайомлення з ними, де наносили удари -  руками, ногами, так і резиновими палками та електрошокерами. Після цього "прийому" нас всіх розвели по камерах. В камерах це все було зовсім вже по-іншому.

Нам забороняли сідати в камерах. Ми постійно стояли. В нас були набряки ніг, знову ж таки, було зрозуміло, що в когось були відбиті нирки. Комусь було важко стояти, хтось втрачав свідомість, тому що мало того, що людина вже знесилена, піддавалася фізичному насильству, так і морили голодом. 

В них є перезмінка два рази на день. Кожна нова зміна завжди хотіла з нами привітатися. Тобто відкривали камери, люди або залишалися в камерах, або їх виводили вже в коридор, де знову ж таки до кожного застосовували ці самі резинові палки, дерев'яні палки, крики, кулаки.

І було дуже сильно це чути, коли відкривали камери з військовослужбовцями, які не з полку "Азов", їх менше чіпали. Це ми все прекрасно розуміли, тому що ми показали своїм досвідом, своєю роботою, хто ми є, і що вміємо робити. Тому до нас було таке ставлення.

Допитів було дуже багато, і різні люди використовували різні засоби. Тобто хтось використовував фізичне насильство, хтось використовував до цього фізичного насильства електрошокери, тапіки (під’єднання дротів і удари струмом, - ред.), резинові палки, хтось просто руки, ноги. На одних із допитів я також прийшов на допит, де тиснули морально: "Ми повідомимо твоїх рідних, що тебе вже немає. Ми будемо з ними співпрацювати і так далі, якщо ти будеш нам все розповідати. А ти знаєш, що ми вже захопили Київ. Ти знаєш, що із західної сторони на вас напала Польща. України вже як такої немає. Вам ще трошки залишилося. Ви всі залишитесь тут".

Тобто я все це близько не сприймав, тому що розумів, що вони брешуть. Від них правди ніколи не потрібно очікувати. А з другого боку, я знав, що якщо я їм щось розповім, від мене одного нічого не зміниться. Я себе готував, знову ж таки, як і до найкращого, так і до найгіршого, тому що завжди ходити у рожевих окулярах - довго так не протримаєшся.

Я завжди розумів, що тривати це вічно не буде, головне перетерпіти. На цьому я і тримався для того, щоб надалі мені було на інших допитах ще простіше. В Донецькому СІЗО я перебував 11 місяців. Наступна точка - це у нас була Горлівка.

Горлівка

За два дні, по-моєму, вивезли дуже велику кількість людей звідти, великими партіями нас везли. І куди ми їдемо, знову ж таки, ми не знали, нас вивели надвір. Нас на той час дуже сильно здивувало, що нас ніхто при цьому етапуванні не бив.

Нас оглядали на синці, чи вони в нас є, чи немає. Казали, щоб ми всі свої речі, які в нас були,  ми їх із собою забрали. Нас це дуже сильно не здивувало, тому що ми думали, що поїдемо в якесь краще місце. Можливо, це щось з чимось пов'язано. Нас посадили в жовту маршрутку, зав'язали нам руки, очі, і вже відвезли нас в Горлівку.

Про це ми вже дізналися, коли приїхали туди. Відкрилися двері,  гавкала собака. І по одному людей, які вибігали, знову ж таки били. Коли вже нас завели в дисциплінарний ізолятор, то там  знову ж таки нам влаштували "прийом".

Там ми зрозуміли, що тут те саме, як і там, де ми були. Зрозуміло, для чого тоді на нас дивилися, чи немає на нас синців, тому що акт "прийому-передачі" повинен бути в них.

"Здивувало те, що була вода, і нам дали одяг"

Знову ж таки ми пройшли цей "прийом", де всі отримали свої нові синці, нові травми. Але нас дуже сильно здивувало, що ми якраз потрапили в такий час, коли і харчування давали, що були більші порції їжі. Ми здивувалися, що була постійно вода. Там інколи днями вода пропадала, але переважно постійно була вода, тому що в Донецьку вона була через день, або дві години раз на день.

І здивувало те, що нам дали одяг, тому що в Донецькому СІЗО, можна сказати, хтось був в штанах і в футболці, а хтось був в нижній білизні і тільки в шкарпетках, більше нічого, без взуття і так далі.

І умови в камері були значно кращими, ніж  в Донецьку. Тому що в Донецьку був бетон, вологість, грибок на стінах, сирість, протяги і постійний холод. А там ми вже побачили, що є якийсь мінімальний ремонт, є харчування, одяг, і там були матраци,  постіль. 

Але там було більше фізичного насильства. Тобто не так більше, як воно було регулярним, постійним, і було досить таки жорстоким. Стало набагато легше, коли е була якась година або 40 хвилин прогулянки, довкола бетонні стіни, зверху сітка, але ми бачили вже небо.

Ми бачили небо, ми могли подивитися на хмари, ми могли подихати свіжим повітрям. І це значно підіймало наш дух, настрій. Бувало таке, ми розуміли, що зараз йдемо на прогулянку, після прогулянки був обшук, тобто ми повертаємося, стаємо в коридорі, нас обшукують, і ми отримуємо тоді фізичне насильство.

Але бували і такі дні, це було літо,  дуже спекотно, і ми говорили: "Трясця, можна і отримати, але ми подихаємо свіжим повітрям" і так далі. А   в дні, коли була погана зміна,  ми розуміли, що на прогулянку ми не хочемо йти, краще тут побудемо. Але здебільшого ми хотіли йти на прогулянки, тому що знову ж таки свіже повітря, воно для нас на той момент було дуже-дуже важливим. 

Азовець Іван Сокаль з побратимами, Фото: архів Івана Сокаля

Повернення в Донецьк

Було ще одне етапування, ми повернулися після Горлівки назад в Донецький СІЗО. Знову ж таки, ми стикнулися з тим самим "прийомом". Нас відвели на той самий пост, підвальне приміщення. Це для них використання найбільш жорстоких методів. 

Але ми були дуже сильно здивовані, коли туди зайшли. Наче ніяких змін немає, але харчування таке, як і було. Але перестали застосовувати вже до нас фізичне насильство, і нам дали матрац і ковдру. Тому що 11 місяців, які ми там були, там були металеві ліжка, на яких ми, хтось, знову ж таки, без футболки, без штанів лежав в мороз, і це було холодно. А тут ми приїхали, і ми вже побачили матрац, вони були порвані, але були. 

Тобто ти прокидаєшся, у тебе трішки менше болить, ніж боліло від цього металевого ліжка. І ми побачили, що була вже постійно вода. Інколи були відключення, але вже не такі, як перший раз.

"Постійно розказували, що ми не виживемо"

 Морально вони тиснули постійно, розказували, що ми не виживемо, вони нас там вб'ють, вони з нами те й те зроблять і так далі. Але вже такого, як перший раз, не було. 

Коли ми приїхали на 33-тю колонію, там був найдовший коридор, який нас зустрічав. Там було дуже багато різних їхніх спецслужб. Ми пройшли цей коридор, нас завели в дисциплінарний ізолятор, де знову був "прийом".

І коли ми вже зайшли в камери, нам не дозволяли там розмовляти, не дозволяли сидіти, тільки під час  їжі,  і застосовували фізичне насильство, теж досить жорстоке. Воно тривало буквально п'ять днів, пізніше воно йшло трохи на спад з полегшенням.

І нам тоді сказали: "Ви будете тут 15 днів, і вас піднімуть на бараки". Ми цьому не вірили, тому що "Азов" і піднімати на бараки, тобто ми цього не знаємо, тому що ми два роки провели в підвалах. Але так сталось, що після 15 днів нас реально підняли на бараки.

Нам дали одяг,  переодягнули, дали матраци, подушки, постіль, засоби для миття, побритися нам дали, і коли ми вже зайшли на територію барака, я був шокований, що нас реально підняли. Є вода, більший простір, тобто тебе вже не сковує ця камера 3 на 4 або 5 на 6.

Тобто ти в полоні, але почуваєш себе вже більш вільнішим, тому що в тебе є більший простір. Тому що, знову ж таки, налаштовував я себе і на добре, і на найгірше. 

Коли я потрапив вже на барак, там більше людей, були і нові полонені, були і старі, і було зрозуміло, що війна не закінчена. А в мене в голові було постійно так, що нас колись обміняють, тому що в нас є такі самі люди, як ми. І вони теж хочуть їх повернути.

Обмін

Я думав, що все це станеться, коли буде закінчення конфлікту, тоді буде обмін військовополонених. З самого ранку мене викликали в штаб, запитали, чи я хочу їхати на обмін. І це було досить дивним, тому що переважно перед обміном людям ставили такі питання, але були і неодноразові дії, що хлопців викликали питали, і так протягом року по декілька разів.

Я зважував 50 на 50, або так, або ні. Я не сприймав все це дуже позитивно, ну і негативно теж. Але, коли я вже повернувся зі штабу, то ближче до обіду мене знову викликали, викликали в штаб. І я вже подумав , що щось не те.

"Лякала думка, щоб обмін не зірвався"

Нас завели на територію ДІЗО (дисциплінарний ізолятор, - ред.), і дали форму: український піксель, мультикам, кому що. І тут вже закрались думки, що реально щось наближається до того, що буде обмін. Але найбільше лякала думка, щоб обмін не зірвався. Тому що досить часто зривалися обміни.

Тобто і ми розуміємо, що от буквально перед нами були дві партії, що їх забрали, і вночі вони вже виїжджали. Ми цієї ночі чекали, час йшов дуже повільно. І коли прийшла ніч, ніяких змін не було. Ми зранку прокинулись, думаємо: "Ну, може не сьогодні, може завтра". Ми знову проснулись, нас знову ніхто не забрав. 

І вже на третій, на четвертий день ми зрозуміли, що, напевно, наш обмін зірвався. Це вже такі якраз перші години і перших якихось два дні ти думаєш: Чому так сталось? Ти починаєш вигадувати собі різні проблеми, через що це все могло статись, що впливає на це і так далі.

Але ми думали, що зараз пробудемо оцей карантинний їхній період у 14 днів, і нас піднімуть на барак. Нас на барак ніхто не піднімає, і ми розуміємо, що ще якісь надії, шанси є. І в один із днів нас 13 вересня забрали. І відвели на територію, де вже проходить етапування, де до нас підселили ще людей, деяких відібрали.

І ми вже зрозуміли, що це, напевно, точно. У нас закрадались думки, що шляху назад не буде, тому що вони неодноразово спочатку говорили: "О, це ті, хто на обмін". А пізніше вони такі: "Та, вас забули, ви нікому не потрібні". Коли вже ми були на цій території етапування, то з нами і поводились нормально. І закрадалися ще думки до того, що це може бути якийсь етап на другу колонію, але такої думки було відсотків 10. В більшості розуміння було, що це вже обмін і все. 

Пізніше нас завантажили в автозаки, відвезли в одну колонію. Пізніше ми перетнули кордон, де ми приїхали ще в Таганрог, в Ростов, де ще додавали до нас людей.

І вже в Ростові ми зрозуміли, що ми в аеропорту, тому що приземлявся літак, де ми вийшли за автозаків. Голова вниз, зрозуміло. Нас підвели на трап літака, де уточнили наші дані і зав'язали нам очі, руки і вже посадили нас в літак. Літак летів досить велику кількість часу. Ми прилетіли на білоруський кордон, де вже нас пересадили в автобуси і де ми під'їхали вже до пункту передачі полонених. 

Що ми в Білорусі ми зрозуміли за конвойними, за їхньою мовою. І коли ми вже під'їхали ближче до точки обміну, то нам говорили, щоб ми більше не служили, щоб ми думали, що робимо. І офіцери білоруські, які були між цими конвоїрами, говорили: "Хлопці, все це політика, все це не ваша війна, ми вам допомагаємо, ви бачите, як ми з вами поводимось". Тобто: "Не тримайте на нас зла" і так далі. Тобто старалися до нас в крайній момент, скажімо так, придобритись. 

Ну, тоді вже подумав: "Ну, нарешті". Нарешті щось змінилось за ці роки, хотілося сказати за рік, але на жаль, за ці роки щось змінилось. І таких дуже-дуже великих позитивних емоцій не було, тому що ти вийшов з дуже неприємної ситуації, з якої люди повертаються зі змінами.

Зі змінами в голові, змінами зі здоров'ям. З такої ситуації, тим більше в нашому випадку, тобто з такого підрозділу, як ми, це дуже-дуже важко.

Були, звісно, позитивні емоції, що нарешті можна буде побачити рідних, нарешті можна буде вільно погуляти, поїсти нормально, привести себе нормально в порядок. Телефонував спочатку мамі. Спочатку представився, що до вас дзвонить Іван Петрович. Мама спочатку не зрозуміла, хто.

Ну, перепитала хто, я ще раз сказав, і мама вже з голосу зрозуміла, хто до неї телефонує. Часу на розмову було небагато, тому що телефон був один, а хлопців багато. Тому мамі зразу сказав, що сльози на пізніше, в мене все добре. За можливості, коли вже все унормується, я зателефоную. 

Коли я був вже в санаторії лікувальному, батьки до мене дуже хотіли приїхати в перші дні, але я не хотів. Я їх хотів бачити, але я не хотів, щоб вони приїжджали, щоб вони не бачили, в якому я стані. Тому що я прекрасно розумів, що вони досить довго чекали, вони досить багато чого собі вигадували, як я, що зі мною, який у мене вигляд і так далі.

Я не хотів, щоб вони мене побачили якимось дуже сильно понівеченим, худим. І я намагався максимально відтягнути цей час, щоб чимшвидше від'їстись,  привести себе в порядок. Але цей термін тривав недовго, тому що вони кожного дня хотілт приїхати. Ну, я вже погодився, до мене приїхали, звісно ж емоції, сльози, все було.

А коли я приїхав саме вже до себе додому, це було переповнення емоцій, тому що мене зустрічали дуже багато людей. Тобто через те, що я з села, дуже багато людей прийшли, мене зустріли, зі всіма ми привіталися, зі всіма поспілкувалися. Тобто в цей момент я розумів, що не тільки важливий своїм батькам.

Тобто, що є люди, яким я дуже сильно дякую, які підтримували моїх батьків за весь цей період, що не всі байдужі. Є люди, які намагаються допомогти, які роблять все можливе, що в їхніх силах.

Реабілітація після полону 

Є, звичайно ж, такі, наприклад "Серце Азовсталі", які постійно надають не тільки роботу, а і проходження різних курсів, іноземних мов, курси IT і різні професії і навчання на ці професії. Знову ж таки, є медична допомога, є психологічна допомога, допомога з психологами - все це надають. Просто мало хто цим користується, тому що є люди, які хочуть максимально швидко вже звільнитись, тому що вони хочуть якомога далі відійти вже від цієї сфери. А є, які просто не хочуть і нехтують, скажімо так, такими можливостями.

Знову ж таки, якщо є великі, серйозні проблеми зі здоров'ям, то користатися цим моментом, щоб лікуватись далі, тому що для тих, хто повертається зараз назад на службу, це дуже важливо. Тому що всі ці недоліки і хвороби, які ти заробив під час полону, можуть проявлятися не одразу. Вони проявляються пізніше, з часом. І якщо ти повернешся на службу, не долікувавшись, ти можеш вже підвести свій особовий склад, тобто ти знову будеш випадати зі строю, бо не долікувався. 

Іван Сокаль

"Я повертаюся назад на службу"

Я повертаюся назад на службу, тому що я живий і здоровий. Я можу продовжувати далі свою роботу. Так, мені потрібен зараз трохи час для того, щоб підкоригувати своє здоров'я.

Але я повертаюсь назад на службу, тому що все те, що я побачив у Маріуполі, їм пробачати не можна. Тобто це цивільне населення, це розбита мирна інфраструктура. Це діти, на яких вони не звертали взагалі уваги. І все це побачене в Маріуполі, і зараз вже, коли я вийшов, я все це бачу  вже в інших містах, як все відбувається.

Я чудово розумію, що зупинятися не можна. Якщо кожен буде так говорити, що: "Нам потрібно зупинитись, треба це все вести до миру". Нічого цього не буде. Тому що, якщо ми не будемо далі працювати над ними, то вони будуть працювати над нами. Тому не можна опускати руки, тим більше в такий час, коли повномасштабне вторгнення в Україну.

І дивлячись зараз на навколишнє середовище, на людей, які зараз тут, і хтось там каже: "Ми втомились від війни, коли все це закінчиться". А що люди для цього роблять? Люди звикли, що вони хочуть миру. Все це не здобувається звичайними словами або якимись мізерними діями. Для цього потрібно дуже-дуже багато працювати. Тому для себе я вибрав такий шлях, що в мене є можливість це робити, і я буду це робити. 

Батьки мої все це сприйняли не дуже позитивно, але вони перед тим, як поставити це питання, чудово розуміли, яка буде моя відповідь. Тому що коли я йшов на службу, вони мене відмовляли, я пішов. Коли я перепідписував новий контракт, вони говорили: "Закінчуй, давай повертайся додому". Я підписав новий контракт.

Тепер, коли я повернувся, вони кажуть: "Ну може вже час". Я кажу: "Час ще не настав". Тобто вони чудово розуміють, що мене переконати важко. І я багато чую від військових, що я вже своє відвоював, я вже своє відслужив. А я завжди їм ставлю питання: "Покажіть мені цю ланку, де є цей перехід, що ти своє відслужив, ти своє відвоював. Такої ланки немає".

Поки є війна, ти воюєш, ти військовий, військовозобов'язаний. Ти виконуєш свою роботу, і ти ж давав присягу. Тобто мається на увазі, ти дав слово, тому відповідай тепер своїм словам.