Як майстриня-ювелір рятує військових під обстрілами: історія Інни Ольхової з позивним Бджола

Наступна історія про парамедика медичного батальйону Госпітальєри Інну Ольхову з позивним Бджола 

"Як усі люди більш-менш дотичні, активні в суспільному житті, я зрозуміла, що ось війна, ось мій дім, ось моя земля, ось мої сусіди. Я маю змогу їх захищати, я маю змогу їм допомогти". Так про своє бажання служити розповідає Інна Ольхова з позивним Бджола. Вона парамедик медичного батальйону Госпітальєри. На війну потрапила ще у 2016-му у службу порятунку Asap Rescue. 

"Я знала, чим ці люди займаються, хто вони. Я вирішила, що маю їм допомагати в побуті. Тому що парамедики на передовій  часто не мають  можливості, часу, сил приготувати собі поїсти або випрати одяг чи прибрати. Тому що час на відпочинок дуже малий. Замість того, щоб драїти підлогу чи готувати їсти, краще поспати або відпочити. Я вирішила піти і людям допомагати як господиня", - розповідає Інна Ольхова. 

До війни Інна працювала ювеліром. Створювала прикраси. Біля Києва мала свою майстерню, працювала при магазині напівдорогоцінного каміння. 

"Робота була схожа на роботу кравця, - розповідає про свою роботу Інна Ольхова. -  Я робила ескіз, якісь креслення, а через декілька днів покупці приходили на примірку. Людина приходила, казала, я хочу таке кольє, але я не знаю, яке воно має мати вигляд. Я його хочу, десь побачила, але не знаю, як це зробити. Я мала манекени різної конфігурації, я у присутності жінки чи чоловіка все набирала на живу нитку, на манекені показувала який це може мати вигляд, підбирала деталі, окремі елементи"

Сім років жінка працювала ювеліром. А коли почалася війна, залишила улюблену справу і почала возити допомогу на фронт. Через два роки, коли потреба у польових волонтерах зменшилася, вирішила доєднатися до війська. 

"Я вирішила, що в мене достатньо знань і навичок для того, щоб спробувати отримати сертифікат парамедика, працювати як парамедик або другим номером, або на заміну третім номером. Тоді поранених було мало. В основному соматичні захворювання або бойові травми. Бо десь військовий рубав дрова і врубав собі руку замість дров; робили фортифікаційні укріплення - на ногу впав бетонний блок. Або пішов на бойові, послизнувся, не втримався, зламав ногу або руку. Але робота постійно була, постійно треба було бути готовим до виїзду", - додає про роботу на фронті військова. 

Протягом двох років рятувала військових на фронті. Потім потрапила у лікарню і мала довгу реабілітацію. У цей час знайшла для себе ще одне заняття. Оскільки творча людина і має творчий підхід до всього, почала маринувати овочі, робити соуси, приправи та цікаві джеми. "Людям це було потрібне, тому що не кожна господиня може  влітку, коли плюс сорок в затінку, стояти біля плити куховарити чи маринувати, варити варення, джеми. Мені це в кайф", - ділиться Інна Ольхова. 

Але увесь цей час жінка відчувала, що Україну чекає більша битва. Тож з чоловіком готувалися до неї. 24 лютого 2022 року у них були спаковані рюкзаки, бронежилети та все необхідне для служби. Коли перший Іскандер впав за декілька кілометрів від дому, зібралися та й поїхали у військкомат.

"Я завантажила чоловіка з усіма його прибамбасами ув машину і поїхали у військкомат, отримувати припис, бо він теж воював. Він знав, куди йому їхати, в яку бригаду. Ми отримали припис у 58-му бригаду, - пригадує перші дні повномасштабної війни Інна. -  Ми виїхали до них, але поки були в дорозі, від'їхали від Києва 70 кілометрів, подзвонили з бригади і сказали, що вже тривають бої, щоб ми не їхали. Наступного дня вранці чоловік отримав припис у 72-гу бригаду. І 25 числа поїхав воювати. Я відвезла його у військкомат, перехрестила на дорогу. І у той день ми вперше попрощалися назавжди. Ми розуміли, що це, мабуть, наш останній день разом і були готові до цього". 

Перші півроку Інна була інструктором з тактичної медицини у місцевому ДФТГ, ділилася своїми знаннями з побратимами. На той час вона одна з небагатьох місцевих розуміла, що таке турнікети, тампонування, як правильно евакуйовувати поранених. А в серпні зрозуміла, що виконала свою роботу і вирішила вступити у медичний батальйон Госпітальєри. 

"У мене є таке слово "треба". Зараз треба працювати. Все, працюємо. А от зараз можна відпочивати. Я собі лягла в затінку біля машини або в машині на каталці, включила якусь музичку, пів годинки в мене є, закрила очі, все я відпочиваю, - розповідає про роботу жінка. - А через пів години треба бути на такій точці, знову включилася, поїхали, гайда. Для мене це було дуже природно, я не помічала побутових незручностей". 

На фронті Інна з батальйоном рятує воїнів на Запорізькому напрямку. Вперше була у населеному пункті поблизу селища Великі Новосілки. Там перша ротація була більш-менш спокійна. Справжню війну жінка відчула, коли вирушила у Гуляйполе.

"Ми були на евакуації, вивозили поранених. Повертаючись з евакуації, чимось пошкодили колесо. Гума порвалася, почала лупити по машині. Ми зрозуміли, що машина не може їхати швидше, ніж 25 кілометрів за годину, а це було серед ночі. Було дуже гучно, була інтенсивна робота. Тоді хлопці підтягнулися з аеророзвідки і під обстрілами, під прильотами, під градами, лежачи ремонтували колеса. Намагалися зв'язатися з комбатом батальйону. Він нам дуже сильно допоміг, Дизель, він тоді серед ночі набрав мене і запитав, що у вас, який розмір коліс і повідомив: " Через пів години вам привезуть", - розповідає про випадок під час евакуації Інна. " 98% роботи медеваку на фронті - чекати. Сидиш постійно в бойовій готовності, де б ти не був чи на точці евакуації чи на ТПД, постійно потрібно бути в готовності. У мене постійно готова машина, усі члени екіпажу, уся ланка евакуації. Ти сидиш просто чекаєш. Потім, якщо потрібна допомога медеваку, ми виїжджаємо за підрозділом з яким працюємо, виїжджаємо або на точку евакуації або назустріч кейсеваку, який вивозить поранених",  - розповіла військова.

За словами Інни Ольховою, медевак завжди був ціллю не лише під час повномасштабного вторгнення, тому що вибити "медичку" з евакуації - велика вдача. Адже, якщо підрозділ залишається без медичної допомоги, без евакуації - це ж прекрасно. Тим паче, якщо вибиваєш мінімум чотири людини. Водій, два парамедика і поранений. Для росіян медики - дуже велика і смачна ціль. 

"Були бої на Світлодарці, кількість поранених була втричі менша, ніж зараз за один день. Дивлячись від відстані до фронту, ми маємо різні поранення. Але переважно це осколкові поранення, вогнепальні, від снарядів,  КАБів, мін, артилерії, травматичні ампутації кінцівок різного ступеню. Дуже багато летить нам на голову касет з мінами "пелюстка". Це міни дуже дрібні, дуже маленькі. Але від одного натиску, вони здатні відірвати стопу. Навіть в спеціальних берцях чи спеціальному взутті. Тому ми маємо дуже багато важких чи середніх, на жаль, дуже багато ампутацій", - розповіла про поранення Інна. 

Інна Ольхова продовжує працювати і залишатиметься у війську до перемоги. А після перемоги хоче відключити телефон, хоча б на тиждень і поїхати з чоловіком, де нема людей. Щоб нікого не бачити, побути без зв'язку в тиші, щоб ніхто не дзвонив, не писав, не смикав. Просто видихнути. Єдине, хоче дочекатися перемоги. "Не миру, як зараз говорять, а перемоги", - переконана Інна.