Заради створення нової імперії Росія готова на все, в тому числі плазувати перед Китаєм, - політолог Морозов

Якщо говорити про траєкторію смерті, яку зараз окреслив Путін, як далеко він готовий заходити? І якою буде колективна відповідь, якщо вона буде (тому що те, що відбувається в США, викликає надзвичайно серйозне занепокоєння)?

Якщо поглянути реалістично, то Кремль зараз у такому становищі: по-перше, не тільки бліцкриг 2022 року провалився - треба визнавати, що результати всієї воєнної кампанії до сьогоднішнього дня значно нижчі того, на що розраховував Путін, це безсумнівно. У якомусь сенсі це масштабний провал воєнної кампанії. Показовий приклад, на який зараз звертають увагу багато воєнних експертів: знищувати Авдіївку Кремль розпочав у березні 2023 року. У жовтні  2023 року розпочався начебто штурм, який завершився наприкінці лютого 2024 року. І більше немає відчутних, серйозних успіхів. Кремль здійснює обстріли, і треба сказати, що робить це з перервами – вочевидь чогось бракує, тимчасово бракує ракет. Тому що різдвяні обстріли були набагато інтенсивнішими, ніж сьогодні. Навіть попри останні обстріли Одеси з цивільними жертвами це помітно.

При цьому чи готують Кремль і Путін новий наступ? Можливо. Але це не ясно, і впевненої відповіді на це питання в тих, хто уважно спостерігає з воєнного боку за цією ситуацією, нема. Війна Кремля загрузла – це фундаментальний момент. Другий момент важливий: а що відбувається в цей час навколо, в Європі?

А в Європі відбувається щось нечуване. Фракція християнських демократів у бундестазі наполягає на тому, щоб Німеччина надала Taurus Україні. Це дійсно дивовижна подія, тому що про ХДС і ХСС казали: баварці підтримують Путіна повністю, вони керуються лише економічними інтересами. І от тепер ХДС виступає із такою твердою позицією. Макрон щойно публічно натякнув Кремлю, що на полях конференції, в яких він бере участь, деякі спікери публічно кажуть про те, що європейським арміям доведеться безпосередньо брати участь у російсько-українській війні.

Кремль на це реагує хворобливо, диванні розумники сміються з Макрона. Але реальністю тут є надзвичайно нова думка, новий меседж, який в акуратній формі Макрон доносить Кремлю. Фінляндія та Швеція вступають у НАТО, небувалий процес відбувається на східному фланзі - почалася процедура десятирічного військового будівництва на східному фланзі НАТО. Зараз, у ці дні, там відбуваються навчання зі стотисячним контингентом у Центральній і Східній Європі.

І затримка отримання американського пакета військової допомоги, яка є, породжує багато зневіри.

 Але при цьому реальністю є приблизно те, що сказав генерал Остін, міністр оборони США наприкінці минулого року: військові виробництва отримали замовлення в 35 штатах США на 2024-2025 роки, і вони працюватимуть. Ми бачимо добре, що європейські уряди, США самі собі ставлять завдання збільшити виробництво снарядів у 4-5 разів.

Ось такою є реальність через два роки війни. І я б сказав, що це, з одного боку, дуже  навіть обнадійливо з точки зору того, що Кремль засів у стані очікування зараз. Кремль, видно добре, розраховує на те, що щось станеться саме – хусити на Близькому Сході створять проблеми, Китай щось розпочне, Захід якось сам занепаде, українці втомляться тощо. Це такий стан очікування того, що щось саме хитнеться в бік Кремля.

Але, з іншого боку, це викликає тривогу. Тому що Путін показав у минулому, що він може довго чекати. Та водночас зараз добре видно, що сама ця війна трансформувала російське суспільство в гірший бік. Путін зараз у ситуації, коли він через 10 днів отримає 85% на своїх "виборах", тобто референдумі про довіру, при чому з великою явкою.

По його посланню федеральним зборам видно, що він війною, можливо, не задоволений, як вона відбувається, але тим, як у нього економіка стоїть, задоволений і задоволений станом російського суспільства.

Воно йому подобається, - воно переродилося, набуло остаточної форми конформістського суспільства, яке готове піти куди завгодно, витерпіти будь-які репресії щодо себе. І саме це створює доволі небезпечну ситуацію для якогось наступного рішення Кремля.

Якою могла б бути наступна фаза? Війна не набула такої популярності, як сподівався Путін і його технологи. Але зрозуміло, що він входить у довгий сценарій.

Дійсно, суспільство, точніше сказати населення – тепер якось рідко вживаємо слово "суспільство" відносно Росії, щоб не очікувати, що там є громадянське суспільство, яке впливає на процеси. Ні, є населення, і ми можемо казати про соціальні групи, які, залежно від професій чи місцеперебування, тепер мають вигоду від путінської війни чи щось втрачають, але підібгали хвости й залишаються найбільш лояльними й готові бути такими надалі. Іншими словами, населення в Путіна готове до чого завгодно – це є фундаментальний чинник.

І плюс до цього є бюрократія, дуже великий бюрократичний шар. Так, за час війни, за ці два роки Путін остаточно промацав свою бюрократію, яку готував Кирієнко разом зі своїм апаратом в останні 5-7 років дуже активно: Путін, Кремль прокачували програми підготовки бюрократії. До речі, зараз ці моделі Кремль випробовує на окупованих територіях дуже активно, чим, власне, Кирієнко - і не лише він, а велике коло людей московських - займається на окупованих територіях, вибудовуючи там свою бюрократію і керівний апарат.

Це все процес, який розрахований надовго. Путін дає нам зрозуміти, що він іде не в одну наступну каденцію, а у дві, тобто плануйте до 2036 року, не до 2030-го. Ось так він собі вбачає цю ситуацію. Ми не можемо сказати, що це все в нього вийде, тому що є багато чинників, які ми не можемо прогнозувати, але Кремль планує так.

І ми бачимо добре, що вся силова й військова складова лише посилюється в Росії. Тобто зараз не видно взагалі якоїсь громадянської лінії, тому що всі старі "системні ліберали", як їх називали, все коло людей, які створювали якусь сучасну, модернізовану Росію, економіку наприкінці 1990-х і в перше десятиріччя цього століття, - їх усіх знесло з майданчика. Символом цього є Анатолій Чубайс, який уже кудись поїхав, його в Росії нема. А подібні до нього люди причаїлися і або мовчать, або під слідством, або мусять поїхати найближчим часом, якщо ще цього не зробили.

Таким чином, там немає тепер жодного обмежувача, це ясно. Я гадаю, саме через це оточення Путіна, особливо в останні пів року, так поводиться. По-перше ця зловісна клоунада, як у Медведєва, що просто будь-що можна казати, будь-яке хамство дозволено. З іншого боку, депутати, які весь час встають і кажуть: організуймо СМЕРШ, розстрілюватимемо зрадників, чи пропонують відібрати маєток у Пугачової, приміром.

Віялові розбійницькі пропозиції не вщухають. І це стимулює систему доносів, це добре зараз видно поміж російського населення. Якщо до війни, 3-4 роки тому, спеціальні органи в Путіна займалися покаранням певних діячів за якісь висловлювання, то тепер до цього долучилася не спеціально створена машина, а просто знизу рух: нумо напишемо на сусіда, колегу з кафедри чи театру, що він був нелояльним, мав якийсь пост – оно подивіться, це нас компрометує, треба його звільнити.

Це все працює. Це все котиться виключно до насильства, жодних сумнівів. І це не може не продовжитися й у війні, яку Путін веде, і у ставленні російського суспільства, де, крім ескалації насильства, чекати нічого.

Я доволі уважно та серйозно поставився до одкровень Путіна в інтерв’ю Карлсону щодо України. Там, де я бачу прояви історіософії, я дуже сильно напружуюся. Коли є мобілізована нація, це може мати конкретні прояви.

Ця історіософія кожному слухачеві видається божевільною і фантастичною, бо всі співрозмовники Путіна, і Карлсон також, виросли в сучасному світі, у світі сучасних концепцій суверенітету і глобальної безпеки. І Путін починає їм розповідати свою фантасмагоричну картину, що на території Євразії, яка не має державних кордонів - така собі Євразія без кордонів – існує якийсь там народ без національності, який складається з різних етнічних груп, але це один уявний пострадянський народ, який якщо возз’єднається під егідою Москви, то це буде якесь нове велике величне імперське утворення, яке змінить хід світової історії.

І Кремль за допомогою різних формулювань та інтелектуальних контекстів цю ідею просував. Колись Кремль наполягав на тому, що це "русскій мір".

Тепер уже добре видно, що Путін наголошує не на "русском мірє", а на концепції, не маркованій етнічністю. Це чітко звучить, що не просто, з точки зору Путіна, "братський" народ, а просто один і той самий народ.

І всередині його світу, скажімо, якщо зараз розпочнуть якісь дії проти Молдови з  Кремля, то там буде така сама концепція: молдовани – це той самий народ, що й на всьому пострадянському просторі, просто вони стали на хибний шлях. Зараз молдовани помиляються, орієнтуючись на Європу, де, як вважає Путін, вони нічого не отримають. А ось якщо вони приєдналися б до московського двору і якщо б чудові українські воєначальники – генерал Залужний і генерал Сирський – перейшли б у московський двір, то, з погляду Путіна, Європа присіла б на коліна. Ось ця концепція розвивається.

Але він не розуміє, що, вбиваючи українців, він робить усе, щоб остаточно цивілізаційно відшвартуватися на максимальну відстань.

Так, але зрозуміло, що неможливо до Путіна донести цю просту думку, яка в Європі всім очевидна, особливо після Другої світової війни, після тієї роботи, яку сама Європа здійснила за підсумком Другої світової війни, тому що все ж таки це величезна політична культура нова зросла, яка ґрунтується на тому, що державні кордони й культурні кордони зберігаються, але водночас вони не головні, вони відкриті. Неможливість війни на території Європи - багаторазово всі європейські політики вже трьох поколінь повторюють цю важливу думку.

Цього всього Путіну не поясниш, тому що очевидно, що його свідомість, а тепер і свідомість його оточення, і, що найгірше, свідомість дуже великих контингентів, якщо говорити в соціологічному плані в Росії, - їх реально захоплює ця думка. Тобто захоплює якась фантасмагорична ідея, що Росія в ХХІ столітті має стати якоюсь дійсно гегемоністською силою тут, на континенті, тобто зрівняти себе з Європою в конфлікті, а не в співпраці.

Водночас видно добре, що заради цієї ідеї вони готові на все: вони готові пожертвувати багаторічними відносинами з Ізраїлем, вони вже пожертвували своїми багаторічними відносинами з Німеччиною. Вони готові, і це добре видно зараз, плазуючи загравати з Китаєм. І вони готові на світовій сцені, якщо Китай відмовиться, а Китай відмовляється, просто симулювати, що Росія вдвох з Іраном протистоїть решті світу. Це все жахливо. Але ніхто з нас не уявляє собі, як це можливо. Навіть коли в Росії ще хтось залишився при здоровому глузді всередині деяких старих інститутів міжнародної політики, в Інституті Європи Академії наук, наприклад, чи в подібних місцях, ці люди теж не уявляють, як по-іншому тепер мислити собі російську політику.

А навіщо було класти Навального на плаху? Це ж не просто технічний момент – це певний меседж, який радше всього скеровувався не до внутрішніх російських еліт.

Це так і є. Символічне значення вбивства Навального добре помітно. І треба сказати, що воно й викликало таку міжнародну відповідь, це видно. Ми зараз бачимо серію публікацій про те, що на території різних країн зафіксовані різні смерті серед російських підприємців, які пішли з-під Путіна. Ще 2019 року британські поліцейські служби на це звертали увагу – на обставини дивних смертей, але все це відкладалося на потім. Тепер ми бачимо картину. Що це за картина? Це картина залякування, послідовного й жорсткого.

Вбивство Навального, авжеж, надсилає ясний сигнал про те, що в новій каденції – зараз Путін увійде в свій 6-річний строк – нікого не жалітимуть. Ще важливо те, що в ці ж дні було вбито в Іспанії пілота, який перелетів на український бік. І якщо поглянути на кремлівські коментарі, там торжество панує.

Я вважаю абсолютно серйозно, що російські опозиціонери, які живуть за межами країни, мусять по-новому поглянути на своє становище і на свою безпеку, тому що відкрито відбувається вступ у новий етап. І свідоцтво цьому – убивство Навального та початок з боку Кремля кваліфікації деяких публічних діячів як терористів.

Кремль почав надавати не лише незрозумілі звання іноагентів, які не мають сильної та небезпечної проєкції, а саме терористів-екстремістів. І Навального Кремль назвав терористом і екстремістом одним із перших, тепер туди записують нових людей. Стосовно них усіх це прямі погрози з боку Кремля – переведення цих людей у терористи. Мовляв, майте на увазі: проти вас діятиме справді щось на кшталт СМЕРШу, оскільки воєнний стан і тому подібне. У цьому сенсі вбивство Навального читається саме так.

Тобто його цивілізаційна пропозиція – це Роман фон Унгерн-Штернберг. Єдине – Китай не готовий його в цій справі підтримувати. Тобто Путін накинув собі на плечі халат цього божевільного барона для чого? У нього є мобілізована російська нація, є опричнина, є підготовка до нового СМЕРШу й довга кривава війна проти України - кудись це має рухатися. Він просто збирається реалізовувати всі свої канібальські плани, які він озвучував Карлсону, чи є щось більше?

Так, це дуже гарне порівняння з бароном Унгерном, мені воно видається дуже доречним. Тому що багато хто зараз бачить і розуміє, що путінізм зараз – це вже не якась там девіація (поведінка, яка не відповідає загальному стандарту, - ред.) демократії, не якийсь там пізній Радянський Союз із конформістською демократією. Усі добре бачать, що до цього всього зараз додався пафос консервативної революції,

Путін переходить у таку собі містичну фазу свого правління, піднімаючи важкий градус протистояння з Заходом. Це вже інший його рівень.

У цьому розумінні слова – так, це щось подібне до барона Унгерна чи до націонал-більшовиків, як абсолютно слушно пише мій колега Володимир Пастухов. І я теж бачу риси раннього фашизму, суміші царизму й фашизму в ранній фазі, до того як він оформився остаточно. У цьому сенсі слова, я б сказав, для Путіна дійсно, як би жахливо це не звучало, немає іншого шляху, окрім шляху до великої війни, що спалює все. Що далі ми на це дивимося, ми, звісно, менше бачимо.

А як взагалі РФ збирається вийти з цього політичного напруження, в яке її заведено за останні 10 років? Тихе рипіння Григорія Явлінського з криком "Дайте перемир’я за будь-яку ціну!", чи якась гра в антивоєнні настрої, важко навіть сказати в кого. У Бориса Надєждіна це слабке пищання мишей з-під плінтуса порівняно з тією колосальною інерцією, яка вже виникла не лише під час війни, а й у декілька попередніх років. Очевидно, що цей рух розпочався, у 2020 році точно, в його новій фазі – коли почали змінювати Конституцію. Уже тоді було зрозуміло, що все рухається до глобального конфлікту.

Я б сказав, що ми маємо бути дуже уважними й зберігати велику стійкість - орієнтуватися на Урсулу фон дер Ляєн і на їй подібні фігури, тобто на людей, які не піддаються паніці, жодним пораженським настроям, кажучи собі, що США кудись тікають, Захід слабшає, Путін перемагає. Нічого такого собі казати не можна у небезпеці, треба стояти з рівною спиною. Пам’ятати щодня, що для українців, які змагаються просто в окопах, такого "вигорання" не може бути, це питання життя та смерті.

Так само і для європейських політиків, які щодня щось роблять для того, щоб підтримувати певну опірність європейських суспільств. Я в цьому сенсі слова з величезною симпатією та повагою дивлюся на новий чеський уряд зокрема, чеське керівництво, яке в цьому розумінні слова - в лавах найкращих не лише лідерів, а й діячів культури, громадських діячів, які чітко ставлять питання: ні, путінізм не може за жодних обставин здобути якусь перемогу.

Путін повинен продавати росіянам, що він зрештою успішно робить, поняття смислу війни, великої війни з сотнями тисяч убитих. Що він може їм пропонувати, що мало б бути на виході?

Це складне питання. Воно як вирішується - якщо дивитися з позиції мирного часу, неможливо сказати собі, як таке може бути, навіщо потрібно вбити купу людей, щоб отримати що на виході? Точніше, що ми їм пропонуємо? Путін у цьому посланні федеральним зборам якраз і зазначив, що він пропонує величезні пільги-виплати та пропонує цим учасникам війни новий соціальний статус на багато років наперед. Тобто пожертвуйте собою, когось із вас уб’ють, а хто виживе – буде новим поколінням переможців. Переможців чого? Переможців Європи чи всього світу.

Адже видно добре, що йдеться не лише про перемогу над Україною. Видно добре, що всі його спікери – Патрушев, Наришкін, Медведєв воюють зі США чи з якимсь колективним Заходом. Вони відмовляють повністю українському суспільству і керівництву в якійсь суб’єктності й нав’язують це постійно російському суспільству. Я вважаю, що вони продають російському суспільству цю жахливу, спотворену, аморальну надію на те, що ті, що виживуть, пройдуть через це, - на довгі роки матимуть вигоду з цього, з цієї війни.

Я вважаю, що це божевілля. Тому що жодної перемоги, яку можна було б зафіксувати, Кремль не матиме ніколи. У найкращому разі Кремль перебуватиме в стані грузлої незакінченої війни нескінченно довго за правління Путіна. Або ж усередині країни це все перекисне як суспільство, як функціонування якихось людських зв’язків. Я вважаю, що тут "барон Унгерн" начебто й метушиться перед бурятським загоном, який він вишикував, і він дійсно має зараз таку владу, що може навіть децимацію робити, тобто кожного десятого розстрілювати – і всі решта з цим миряться. Але це безумство, і воно у ХХІ столітті не втримається, бо це війна в Європі.

Я навіть думаю, що якби Путін затіяв усе це не проти України, а проти, наприклад, Казахстану і рушив у Центральну Азію, це все мало б інший ефект абсолютно. Тут, саме через те, що це публічний, виразний удар у Європу, Путін не переможе.