Війна зі скіфами. Російська версія

В травні 2022 року британська "Гардіан" повідомила, що на українській території, окупованій російської армією, нишпорить банда (gang) з фахівців, які полюють на історичні артефакти й музейні експонати, пов'язаними зі скіфами - племенами, що мешкали в Північному Причорномор’ї ще в першому тисячолітті до нашої ери. Мета - вивезти здобич до Росії. Журналісти встановили, що крадіжки є масовими, а "шукачі" діють за завчасно узгодженою схемою, хапаючи й допитуючи працівників музеїв. Газета зробила висновок, що росіян може цікавити не лише цінність вкраденого (теж чимала). А й "підрив ідентичності України як окремої країни".

https://www.theguardian.com/world/2022/jun/12/specialist-gang-targeting-ukrainian-treasures-for-removal-to-russia

Та сама публікація в "Гардіан"

Українців публікація в "Гардіан" навряд чи здивувала. Росія вже давно спеціалізується на руйнуванні чужої ідентичності та "крадіжках минулого". Зокрема, наполегливо прагне привласнити собі скіфську спадщину. Навіть більше – видати себе за єдиного спадкоємця історії цього народу. Бо ж на якій ще підставі скіфські артефакти, знайдені в українській землі, були вивезені й досі перебувають в Ермітажі та інших російських музеях? Хіба що проголосити українську землю своєю…

Нахабство, з яким діють росіяни, не може не вражати. Згадаймо хоча б судовий позов з вимогою віддати їм експонати виставки "Крим. Золотий острів в Чорному морі", що відбувалася в Амстердамі саме під час захоплення півострова. І хоча в Нідерландах експонувалися артефакти сарматського та готського часу, Слідчий комітет Російської Федерації казав саме про скіфів (здавалося, до чого тут слідчі – але вони і справді збиралися садити за ґрати тих, хто дозволив ще до окупації(!) вивезти експонати до Західної Європи). Медіа також дотримувалися здебільшого "скіфської" версії, називаючи судовий процес справжнім "боєм за минуле".

Запрошення на виставку. Як бачимо – жодного слова про скіфів

Про намагання Москви зробити "своєю і лише своєю" історію Русі ми чуємо мало не щодня. В хід ідуть будь-які аргументи, які мали б довести існування в давній державі Рюриковичів "єдиного народу", звісно "давньоросійського". Виходить, щоправда, не надто переконливо. Так, власне, і буває зазвичай із фальсифікацією минулого. Але що ж тоді казати про пошуки чогось спільного між сучасними росіянами і мешканцями причорноморських степів доби Геродота?
Втім, для кремлівських пропагандистів та інших "банд фахівців", вочевидь, немає нічого неможливого. Принаймні на словах. Зрештою, ті, хто застав радянські часи, пам’ятають підручники з "історії СРСР", в яких згадували не лише скіфів, а й близькосхідну державу Урарту. Яка зникла за двадцять шість (!) сторіч до утворення СРСР. Так само й російських школярів сьогодні навчають "вітчизняній історії", в якій Скіфське царство згадують як "одне з перших на території Росії".

Скіфи на обкладинці "Історії СРСР"

В цьому, зрештою, і полягає мета привласнювачів чужого під гаслами "Крим-наш", а тепер вже й "Херсон-наш"... Їм треба вбити у голови "співвітчизників" - будь-які території, загарбані Росією, і навіть ті, яка вона лише прагне загарбати, це і є, за путінським визначенням, "історична Росія". Навіть якщо народи, які ці території населяли, і гадки не мали про самозваних спадкоємців. Та й уявлення самих росіян про "попередників" - відірвані від реальності.
Чого лише варте постійне цитування Олександра Блока, що побачив у скіфів "розкосі й жадібні очі". Коли вже й називати когось ласим до чужого, то зрозуміло, що не зі скіфів варто починати. А очі в них були точно не вужчими, ніж у росіян, – досить лише подивитися на прикраси із зображенням скіфів. Які зберігаються в тому ж Ермітажі, та й в інших музеях світу. Прикраси ці зроблені самими скіфами, або ж греками – на замовлення скіфів, і навряд чи майстри могли дозволити собі суттєве відхилення від оригіналу.

Скіфські вояки. Зображення на гребні з кургану Солоха

Про мову скіфів ми знаємо небагато, знову-таки здебільшого зі слів сусідів (власної писемності в них не було). Але більшість істориків вважає, що належала їхня говірка до іранської групи, хоча й не була зрозумілою для мешканців тогочасної Персії. Є версії про спорідненість скіфської мови з фракійськими й навіть про наявність серед маси скіфів окремих тюркських племен (останньої, втім, дотримуються здебільшого тюркомовні дослідники). Що ж до слов’янських мов, то можна говорити лише про вплив на них скіфської, а не навпаки. Звісно, вплив скіфів на сусідів був значним, і цілком можливо, що серед сучасних східних слов’ян є навіть їхні нащадки, проте таке припущення може стосуватися лише південніших з них, тобто теперішніх українців. Та й це насправді не точно. Скіфська історія є частиною української насамперед тому, що скіфи жили на землях сучасної України – від Дунаю (ледь не сказав Сяну) до Дону – і суттєво доклалися до створення спільного "культурного ландшафту" нашої країни.

Скіфські вояки. Малюнок з келиха з кургану Куль-Оба

Що ж стосується власне скіфської культури й способу життя – то вони були виразно кочівницькими. Скіфи були відомі як вершники та лучники, жили у наметах, родини свої перевозили у кибитках, головним їхнім багатством були череди худоби. Лише з часом деякі з них перейшли до землеробства – переважно у прибережних областях та в Криму, де зрештою заснували справжню державу – нам відому під іменем Скіфського царства. І якщо когось ми можемо назвати справжніми їхніми спадкоємцями – то це середньовічних мешканців Криму і українського Півдня, які теж вели кочовий спосіб життя у степах і займалися землеробством та садівництвом на узбережжі та передгір’ях.

Мешканці гірського Криму. Малюнок XVIII сторіччя

Не лише у способах ведення господарства та громадському устрої, а в їжі, одязі й цілком побутових звичках ці народи успадкували в скіфів надзвичайно багато. Хіба що не носили з собою короткі мечі-акінаки та розмовляли переважно тюркськими мовами. Проте в історії Європи ми маємо чимало прикладів "мовних переходів". Скажімо, сучасні французи та румуни – носії романських мов - є нащадками, відповідно галлів та даків, говірки яких належали до зовсім інших мовних груп. Зрештою і з мовою скіфів (як і їхніх ближчих наступників сарматів), як було вже згадано, не все так однозначно.
Звідки ж взялися інші претенденти на скіфську спадщину? Почнімо з того, що греки, називаючи так чи інакше конкретні народи, зовсім не намагалися визначити їхню етнічну чи навіть культурну належність. Хіба що намагалися - по можливості, але не завжди - відтворити їхні самоназви або знайти риси, які виокремлювали їх серед сусідів. Ім’я "скіфи" мешканцям причорноморських степів дали саме греки, самі вони називали себе "сколотами" (втім, і греків греками називали іноземці, їхня самоназва – елліни).
Позначивши один раз певним іменем цілу країну, греки за звичкою поширювали його на всіх її мешканців. Навіть якщо на одній території жили різні народи. Або ж племена, що раніше тут мешкали, змінювали, витісняли або ж асимілювали прибульці.

Сарматія і Скіфія на карті XVIII сторіччя

Скіфією для греків, принаймні з часів Геродота, стало усе Північне Причорномор’я. Скіфами – усі племена, що його населяли. Сарматів, наприклад, називали як їхнім власним іменем, так і скіфами. Звісно, це можна було б пояснити близькістю чи навіть спорідненістю цих народів між собою (іноді, що вони розмовляють однією мовою, хіба що спотвореною акцентом). Проте коли на берегах Чорного моря з’явилися германські племена готів - скіфами почали називати і їх. Боротьбу з нападами германців на Римську імперію у III столітті, скажімо, називали як Готськими, так і Скіфськими війнами. Це й досі заплутує істориків, що сперечаються між собою, з ким насправді воювали римляни. Коли ж готи були розгромлені гунами, а Крим і навколишні землі набули тюркського забарвлення, для греків і тюрки стали скіфами – хіба що, час від часу, доводилося уточнювати, про яких саме "скіфів" йдеться – про гунів, аварів, булгарів чи хозарів.
Саме таке розуміння "Скіфії" - як території, а не етноніму - перекочувало від греків до руських літописів. Тому у Повісті временних літ "Велика Скуфь" несподівано виявилася населеною майже виключно слов’янськими племенами – від тиверців до сіверян і радимичів. Які ніякими скіфами, звісно, не були. Ані за мовою, ані за культурою, ані за способом життя. Втім, хроністів раннього середньовіччя такі дрібниці зазвичай не цікавили – їм важливо було відтворити й зберегти відомості з наявних в них джерел, хай ці джерела були суто "книжними" і відбивали уявлення про світ підданих далекої, проте "авторитетної" для авторів літописів держави.

Згадка про "Велику Скуфь" в Радзивилівському літописі

Все змінилося за часів пізнього середньовіччя і ранньомодерного часу. Стародавні хроніки стали підставою для обґрунтування політичних претензій. Польська шляхта, наприклад, прагнучи довести свої права, доводила, що походить від сарматів – про яких успішно забули ще за кілька століть до того. Київські ченці своєю чергою наполягала, що спадкоємцем сарматського племені роксоланів може бути лише Русь – чия назва до того ж була їм співзвучна. Для нас, можливо, це звучить не дуже переконливо, але для інтелектуалів XVII століття це було неабияким аргументом. Саме від українських книжників про концепцію Русі-Роксоланії дізналися і на півночі, а Інокентій Гізель, автор "Синопсиса", найвідомішої й найпопулярнішої на той час в наших краях праці історичного спрямування, свідомо розраховував саме на московських читачів. Михайло Ломоносов, щоправда, міг дізнатися про цю версію і безпосередньо на місці, адже певний час вчився у Києві. Хай там як – він теж стверджував, що Русь походить від сарматів, а фіно-угорські племена (чудь) – від скіфів.

"Синопсис" Інокентія Гізеля

Спочатку всі ці міркування звучали доволі абстрактно. Принаймні до того, часу, поки Росія не потягнула свої руки до Причорномор’я – тобто тієї самої колишньої Великої Скіфії. І тоді міркування кабінетних вчених одразу перетворилися на цілком конкретну геополітичну доктрину – "скіфи як стародавні росіяни", або ж, принаймні, їхні пращури. З аматорською безпосередністю і водночас безапеляційністю імператорського указу її сформулювала особисто Катерина II: "Північні скіфи – однієї мови зі слов’янами, в них були самовладні володарі, і вони не погоджувалися, щоб інші народи вважали старшими, а хоробрістю і справедливістю скіфів захоплювалася сусіди". Сперечатися з володаркою в Росії не звикли. Написала "захоплювалися" - значить, захоплювалися…

Катерина II в "античних" шатах

З того часу в росіянах шукали – і неодмінно знаходили "скіфські риси". Зрештою почали казати, що й Наполеона до Москви вони заманили навмисно, так само як скіфи Дарія до своїх степів. Щоправда, за однією з версій, паралелі з давнім народом провів сам французький імператор, коли дізнався про підпал Москви. Це "варварське", за його словами, ставлення до власної столиці, він нібито порівняв зі скіфською "тактикою випаленої землі". Втім, росіяни цими порівняннями навіть пишалися. Почали згадувати скіфів і в шкільних підручниках, а їхній автор – Іловайський навіть обґрунтовував теорію скіфського походження слов’ян згадками Геродота про використання кочовиками чогось схожого… на російську лазню.

Наполеон у палаючій Москві

Професійні історики, звісно, такі "доводи" не сприймали серйозно. Але офіційна доктрина залишалася незмінною. Зрештою, для влади вона була корисна ще й тим, що перетворювала на "випалену землю" кілька століть історії Криму і чорноморського степу - від скіфської доби аж до часів Російської імперії. "Випалюючи" принагідно справжніх спадкоємців скіфів – тюркські народи, насамперед кримських татар. Їх оголосили зайдами, які лише тимчасово перервали "магістральний поступ" історії - від античності до сучасності. А загарбання Причорномор’я Росією, навпаки, раптом стало "актом справедливості" і поверненням історичних земель, що нібито "за правом" належать самозваним нащадкам колишніх володарів степу.
І не лише Причорномор’я, до речі. Коли Олександр II вирішив підкорити Туркестан, в Петербурзі одразу згадали, що в давнину азійські степи були населені спорідненими зі скіфами племенами саків і масагетів. А отже росіяни можуть претендувати ще й на їхню спадщину – якщо не за прямою, то за "побічною" лінією. Місцеві ж хани та еміри та їхні численні піддані – такі ж зайди, як і тюрки на Заході. Що мають якнайшвидше поступитися своїми землями "білому царю".

Російські вояки під мурами Хіви

А вже у XX сторіччі фантазії публіцистів і пропагандистів полилися суцільним потоком. Спрямованим, щоправда, в певному напрямку. За яким "скіфство" стало синонімом "почвенництва" і радикального антизахідництва (загадаймо знову ж таки обіцянки Блока повернутися до Європи "азіатською рожею"). Новітніми скіфами називали й більшовиків – але радше як руйнівників "старої цивілізації". Самим комуністам такі порівняння не дуже подобалися, і зі зміцненням їхньої влади їх вживали все рідше.

Натомість знову з’явилися наукоподібні реконструкції, які поділяли стародавніх мешканців Причорномор’я на автохтонів і прибульців. До перших зараховували греків, скіфів і слов’ян, їх визнавали "справжніми творцями історії", про них згадували, їх вшановували. Натомість середньовічних кочовиків оголосили "руйнівниками", які лише "тєрзали" сусідів, а тому їх було "не шкода". Зрештою все це вилилося у виправдання сталінських геноцидів із виселенням цілих народів. Втім, на певному етапі скіфом оголосили… і самого Йосипа Сталіна. Використавши чутки про його осетинське походження і те, що осетини ж вважають себе нащадками аланів, тобто "майже скіфів". Який це стосунок має до реальних скіфів та їхньої історії – питання радше риторичне. Та й хіба цікава пропагандистам історія, якщо вона не служить їхній меті?

Йосип Сталін у будьонівці. Дизайн цієї шапки розробляли російські художники, зокрема й Віктор Васнецов

Насправді рейдери, і дрібні, і більші, працюють за однією схемою – підробити документи та привласнити чуже майно. Так грабують мертвих. Так само ошукують і живих. Хіба що живі можуть дати відсіч. І повернути вкрадене – навіть сховане в музейних запасниках. А кордони імперій завжди проходять там, де загарбники отримали нарешті по зубах. І не лише на географічних картах, але й в підручниках історії.