Влада Ралко і Володимир Будніков: якщо художник починає з думкою про якусь цінність, то це той самий добрий намір, що веде у пекло

15 липня, 2021 четвер
07:00

У Підгорецькому замку Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького відкрилася виставка знакових художників Володимира Буднікова та Влади Ралко. Про специфіку виставки “Перемога – тріумф – відпочинок”, про непрочитаний сакрум минулого і реальну підтримку державою мистецтва у розмові художників з Антоном Борковським



Проєкт “Перемога – тріумф – відпочинок” є суголосним з гаслом, що розташоване на брамі Підгорецького замку. Тож поміркуймо вголос, на чому базується чи навколо чого розгортається ваш проєкт. Загалом, вам вдалося сполучити два хронологічних пласти, протягнувши лінію. У європейській традиції і, можливо, в українській, палаци і замки використовуються як певні виставкові простори, але тут палац промовив геть по-іншому.

Влада Ралко: На превеликий жаль, зараз напис зруйнований, але гасло детально описане у спогадах про замок. Я сподівалася побачити напис на архівних фото, але їх не вдалося знайти.
Первинна ідея, котра з'явилася близько року тому, належить Володимирові (Буднікову, – ред.). Незважаючи на те, що більша частина робіт була давно готова, основний процес “добудови” проєкту відбувся під час монтажу експозиції. У Володимира – це серія живописних робіт “Битва” (2007), що була представлена в Мистецькому Арсеналі та Галереї “Лавра” в рік створення. Цей цикл, показаний в замку через чотирнадцять років, нагадує про важливу лінію класичного мотиву в його творчості, де орієнтація на ренесансний живопис трансформувалася у власну версію класичних композицій – батальних, героїчних. Моя робота є більш новою, я її датувала двома роками, 2020–2021, бо першу частину було зроблено спеціально для виставки у Львівському муніципальному мистецькому центрі – це стіл зі святковим сервуванням тарілками із цифровим друком. Другу частину інсталяції я доробила вже спеціально для замку, де вона і була представлена вперше. Це такі самі тарілки, що висять на залізних гаках, а також перформанс, який інтуїтивно задумувався на початку роботи над проєктом, потім відбувся на виставці «У Львові будуть художниці» й нарешті здійснився в замку саме таким, яким мав бути.
Нас з Володимиром надихнула складна і неоднозначна історія замку. Перед тим, як з’явилася ідея виставки "Перемога – тріумф – відпочинок", ми довго міркували над тим, яким чином нам поводитися з цим специфічним простором. В уяві замок – це завжди романтична історія, прекрасна споруда, де жили впливові, заможні та недосяжні персони. Переважно нас зупиняло те, що гіпотетичний глядач, який може побачити виставку в замку – це зовсім інша аудиторія, відмінна від тієї, яка йде дивитися виставку до художньої галереї та має відповідні очікування. Натомість ті, хто їдуть до замку, зазвичай прагнуть побачити старовину…





…йдуть радше за своєю версію розуміння “як би воно мало бути в старовину”.

Ми чули багато сумних відгуків про те, що, на жаль, Підгірці зараз у занепаді, хоча замок міг би бути чимсь на зразок європейських, тобто із відновленими пишними інтер’єрами, що були за періоди його максимальної слави.


І це теж дуже цікавий момент, бо коли починають щось відновлювати, це все рівно буде імітація, тобто фальшування дійсності. Псевдошпалери, псевдогарнітури, псевдо-під-старовину-щось-зроблене. І чомусь, як ви слушно відзначили, випускаються з уваги не менш важливі пласти. Беремо проєкт “Велике будівництво” чи “Велика реставрація”. Чомусь реставрується одна з проєкцій того чи іншого мистецького твору. Замок був не просто створений і таким був незмінно, а постійно розвивався і добудовувався. У XVI ст. було одне, в XVII ст. доліпили колони, у XVIII ст. щось згоріло і перенесли кухню в бібліотеку, а бібліотеку у ліве крило і т. д., потім прийшло криваве XX ст., і взагалі понеслося таке, що на голову не налазить.

Володимир Будніков: На відкритті я говорив, що в жодному разі не слід робити у замку імітацію старовини. Найгірше, що можна вчинити там – це саме імітацію, бо тоді велична будова зі складним суперечливим минулим перетвориться на ляльковий будиночок. На мою думку, важливо, щоб в замку проходили виставки сучасного мистецтва, адже це ідеальний простір для об'єктів, інсталяцій, перформансів, сучасного живопису. Такі інтервенції були би методом осмислення того, що насправді є нашою історією. А імітування старовини – вкрай сумнівне рішення.



Влада Ралко: Така імітація була би яскравим підтвердженням вибіркового ставлення до історії: відновлюємо те, що нам подобається, і в той же самий час забуваємо, не беремо до уваги періоди, що нам не подобаються. Намагаючись уникнути складного минулого, виключити його з пам'яті, затерти, багато хто з відвідувачів хотів би, щоб замок виглядав лише пишним, прекрасним  і романтичним. У цьому контексті згадую один із моментів, який мене найбільше вразив у Підгорецькому замку. Це залишки від стін-розгалужень колишньої туберкульозної лікарні на стелі та підлозі, котрі ділили простір на лікарняні палати, а також типові невибагливі предмети радянського дизайну, які повсюдно застосовувалися у приміщеннях із дуже різним призначенням. Наприклад, у замку на стелі зберігся світильник, який лишився з часів туберкульозної лікарні. Такі самі світильники були і в художніх майстернях, власне там, де я працюю зараз. У лікарні та художній майстерні, приміщеннях із майже протилежним призначенням, використовувався один і той самий радянський “модерністський” світильник. До характерних елементів типових інтер’єрів радянської доби можна віднести і пофарбовані у брудно-блакитні кольори панелі, чи абсолютно однакові двері та радіатори опалення. У всіх цих речах виразно прослідковується одна чітко скерована дія радянського режиму, коли прекрасні величні споруди навмисне принижувалися.



Як на мене, це був свідомий ритуальний акт. Вони робили це не просто тому, що бракувало площі. Це була свідома боротьба чи битва з незручним минулим.

Влада Ралко: Абсолютно сакральний жест, адже в замках влаштовували  сховища, стайні, божевільні, лікарні. Ці сторінки історії годі оминути чи не думати про них, тим більше, що замок у такому вигляді, в якому він перебуває зараз, знаходиться нібито у безчассі. Там є прекрасні відреставровані портали із чорного мармуру, які за часів лікарні були зафарбовані олійною фарбою в кілька шарів. Із своїми білими порожніми просторами нині замок знаходиться у суцільній невизначеності. Як зауважив Володимир, певно, тільки художники можуть щось сказати про це зараз. Мені би дуже хотілося, щоб цей простір слугував не просто стінами і залами для експонування, а був інституцією, дослідницьким майданчиком, місцем для думки.



Я з вами погоджуюся. Подібні об'єкти мають працювати у двох режимах: один режим – виставково-експозиційний, а другий – певна надбудова, відкритий творчий простір. Це, звісно, вимагає додаткових вкладень на ту саму охорону, але це могло би працювати в культурній індустрії: не лише культурні середовища, які працюють з оформленням пластичного простору, але й ті самі поети чи  письменники.

Влада Ралко: Хоча ми не так вже й довго монтували виставку, з проміжками десь близько двох тижнів, однак це місце стало для нас на кшталт своєрідної резиденції, бо остаточно проєкт викристалізувався вже під час безпосередньої праці у цьому просторі. Тут дуже яскраво увиразнився момент того, що простір став додатковим сенсом: він проявився і сам, як ви сказали, і разом з тим проявив роботи. Наприклад, під час монтажу робіт Володимира із серії “Битва”, ми зауважили той факт, що конструкції, на яких вони фіксувалися, стали подібними до нош. У відповідній пропорції робіт і грубому цупкому полотні, на якому зроблено живопис, активувалася додаткова конотація. До речі, ми говорили з Оленою Субач, чи треба додатково розповідати про цю конотацію тим, хто її не побачить. Була пропозиція підкреслити подібність представлених робіт до лікарняних нош, розмістивши хоча б одну роботу горизонтально. Але мені, все ж таки, здається, що все дуже добре видно і без акцентування. До того ж, особливості експозиції виявили ще одну оберненість цієї серії. Задумуючи проєкт, ми планували, що живописні роботи будуть схожі на замкові гобелени, аж раптом виникла ця інверсія: святкові, шикарні, розкішні гобелени – приналежність такої прекрасної споруди як замок, а лікарняні ноші, чи річ із грубого полотна, той самий мішок – повна протилежність вищезазначеного, атрибут бідного будинку та тих, хто не міг потрапити до замку за жодних умов. Тому коли відбувається щось на зразок цієї оберненості, цю подію не треба підкреслювати. Просто вона є сама по собі і цього абсолютно достатньо для того, щоб знайшлися ті, хто її побачить.



Давайте поговоримо про “Битву”, адже говорячи про неї, в мене виникає асоціація з “Гернікою”, яка немовби проступає на стіні з притчі про царя Валтасара. Є динаміка і певна подача.

Володимир Будніков: “Битва” – це частина великого довготривалого проєкту, над яким я працював багато років. Це свого роду українське бароко в сучасній інтерпретації. У мене було багато звернень до українського бароко, – як до його народних «низових» проявів, так і до перетворення композицій-алюзій на зразки з різних мистецьких стилів у абстрактні барокові конструкції, а також зауваження рис високого бароко в архітектурі складок, зім’ятої тканини, що я їх показував минулого року в музеї скульптури Пінзеля. “Битва” є фрагментом цього великого циклу. Взагалі, мені завжди страшенно подобалося класичне мистецтво: Середньовіччя, Ренесанс, прекрасні роботи із зображенням битв – П'єро делла Франческа чи Учелло. Мені стало дуже цікаво, як можна подати битви у бароковій формі. Я багато працював над цією величезною серією, навіть не “Битви”, а взагалі бароко в сучасній інтерпретації.



Влада Ралко: Там, як мені здається, виникла певного роду двоїстість і барокове лукавство. Бароко – це парадова форма, це фасад, це на показ.

Володимир Будніков: Мені здається, що та ж сама “Герніка” є теж бароко.
 
Влада Ралко: Бароко приділяє багато уваги формі, а з іншого боку – форма гіпертрофується, стає дуже рухливою. Тобто оцей екстаз призводить до абстракції, і це те, що відбулося у Володимира. Є частина робіт, де можна побачити коней і людські фігури, але далі живопис переходить в абсолютну абстракцію. Як сказав про «Битву» Ігор Диченко, там борються вже не люди і не коні, а кольори.

Битва енергій, я би так це охарактеризував.

Влада Ралко: Коли ми будували експозицію, то зрозуміли, що влаштовуємо щось на кшталт барокового театру, тобто такого підступного простору, в якому ніде немає однозначності і прямого твердження, а химерна визначеність обертається на власну протилежність. Власне як і в представлених роботах, де цей конфлікт, закладений всередині кожного живописного полотна, чи всередині самої тканини живопису, раптом начебто вийшов назовні, проявився, уможливився через контакт із інтер'єром та простором.



Ви описали важливе явище. Йдеться про мистецьку присутність старих суспільно-архаїчних форм навіть у новому форматі суспільства. Ми розуміємо, що ті чи інші релікти в суспільно-політичних відносинах зберігаються, вони є вплетені в людську природу чи в природу суспільства як такого, попри зміну зовнішніх атрибутів. До чого це я? Україна в тому ділі не виняток. Можливо, якраз саме Україна найкраще демонструє себе у тих процесах. З одного боку, ми живемо в хайтечному світі, який намагається переосмислити ще донедавній сімдесятилітній радянський кошмар, з другого боку, навіть нове хайтечне українське суспільство живе значною мірою за старими лекалами, які були створені навіть не за радянського часу, а двісті-триста років назад: примат сили, тиску, коли Закон не просто відступає, а є відсутній як система соціальних координат. І зараз ми переживаємо певні додаткові речі. З одного боку, пандемія, з іншого – нескінченні українські передреволюційні стани.

Влада Ралко: Ми провели певну паралель між замком і туберкульозною лікарнею в ньому та періодом безчасся, яке розгортається у Томаса Манна в його “Зачарованій горі”. Там санаторій на горі виступає чимось на кшталт універсальної сцени, де дія завмерла, не розгортається, а можливості наче підважують одна одну: ці люди не живуть і не вмирають, а загальна ситуація довго ніяк не розв’язується.
Тут ми знову можемо повернутися до бароко, хоча про нього складно говорити, бо вже стільки було мовлено, що це перетворилося на затертий штамп, бо ж Україна – це звісно бароко із декоративним барвистим фасадом, але все ж таки... У бароко є тяжіння до універсалізму, але універсалізм – це не спрощення, а навпаки – ускладнене плетиво із дуже багатьох факторів та версій. Якщо ми говоримо про те, що зараз відбувається в Україні, то в багатьох людей, не тільки у політиків, є тяжіння до спрощення ситуації. І не тільки від втоми серед тотальної невизначеності, а радше через інфантильну свідомість. Це прагнення вірити у прогрес, у якийсь рятівний поступальний рух, у можливість остаточної визначеності: ось зараз ми окреслимо ситуацію і будемо розуміти, куди нам рухатися і що нам робити. А бароко нам каже про складність і про те, що однозначних ситуацій не буває. І теперішня ситуація є вкрай хиткою, тож потребує прискіпливого ставлення до кожного моменту свого життя. Ми не можемо собі дозволити ставитися до певних періодів нашого буття як до прохідних, адже все вирішується всередині того, що здається буденністю. І “мати позицію” означає не просто приймати рішення, яке призведе до дії, а бути готовим думати, визначатися, наскільки це можливо, практично в кожен момент свого життя, і розуміти, що все рухається і змінюється просто тут і зараз.

Володимир Будніков: Наше велике спрощення, можливо, є шансом, але куди він може завести? Може в бік великої диктатури, такої, що як колись говорили “в Москві нігті стрижуть, у нас – пальці”. Зараз у Росії кояться страшні речі, а у нас, може бути і гірше. Все може скотитись у формулу, як казав Нестор Іванович Махно, “анархія – мать порядку”.



Мене, наприклад, у формулі всесвітнього тренду як спрощення лякає те, що відмирає система орієнтирів: суспільних та індивідуальних. Ми живемо в занадто спрощеному суспільстві. Якщо озирнутися навколо, ми бачимо, як все примітивізується. З одного боку, це без сумніву породить щось принципово нове, і це може вилитися в прекрасний urban space і буде тефлонове щастя, а з другого боку, можливо, це буде орвеллівська версія, яка почнеться за 10-15 років. До чого тут мистецтво? Якраз мистецтво і є ключем, не лише орієнтиром. Спрощене суспільство не потребує орієнтиру як такого. Мистецтво дозволяє включатися оцьому людському. Це як читання псалмів. Те, що є іманентним людській природі, за допомогою мистецтва реагує і увиразнюється. Можливо, я помиляюся. Яким ви відчуваєте мистецтво нашого спрощеного світу.

Влада Ралко: Людина чомусь тяжіє до примітиву. Але мене надзвичайно лякає те, що часто свідомо не помічаються або заперечуються ті важливі відмінності, які відрізняють людину від тварини, наприклад. Як-от теперішній загальний екологічний рух, що нібито прибирає засадничі кордони. Я кажу зараз про те, що саме мистецтво, бо мистецтво власне є мовою, – це засаднича здібність людини. Часто ми спілкуємося з глядачами, і я відчуваю, що багато хто з них чомусь хоче сприймати мистецтво як своєрідну терапію. Дуже популярним є запитання: чи є мистецтво для вас терапією? Відповідь – ні. Бо стан розгубленості, непевності, збентеженої думки не є хворобою. Людина прагне безперервного прогресу, поступального руху до щасливого життя… А насправді людське буття є складним плетивом. І страждання не є хворобою або чимось ненормальним. Знову ж таки, якщо повернутися до бароко, як у Шекспіра, наприклад, коли якась дуже весела історія повертається маскою смерті. Оця здатність до вираження складної буттєвості є суто людською, а спрощення може обернутися дуже небезпечними речами.

Володимир Будніков: Я думаю, що зараз буде з мистецтвом. Коли з'явилося кіно, сказали, що театру вже ніколи не буде, а зараз в кіно ходять менше ніж в театри. З'явилося телебачення, передрікали, що ні кіно, ні театру не буде. Зараз телебачення вже ніхто не дивиться. Гадаю, що все повертається. Не може щось в мистецтві зникнути. Зараз всі ми в оточенні комп'ютерів, телефонів, але завжди буде існувати думка. Як на мене, дуже великих змін, крім форми, не буде. Все буде повертатися до тих цінностей, які зможемо прийняти як спільні.



Говорити про майбутнє мистецтва тяжко. Я зачепив добу дерев'яних орлів, настінних календарів, шишкінських ведмедів. Звісно, на противагу тоталітарному маскульту були мистецькі середовища, але загалом суспільство переживало неабиякі травми. Мають з'явитися якісь мистецькі форми – чи класичні, чи некласичні – які би привернули увагу суспільства до відчуженого простору смислів, яким є мистецтвом загалом. Не дарма Радянський Союз був приречений розпастися, адже суспільний устрій, який відображали чи репрезентували Кобзон, Лещенко, був нежиттєздатний. Хоча бюрократія змушувала це все діло їсти: ложками, на лопаті, з телевізорів, стадіонів. Але система була приречена.

Влада Ралко: То була система накинутих зверху цінностей, я маю на увазі ідеологію. Ми досі чуємо, що є щось варте чи не варте того, щоб стати предметом мистецтва. Дуже розповсюджена фраза, що мистецтво – то святе. Досі триває традиція викривленого віддзеркалення того, що ми мали за радянських часів, коли існувало “правильне” мистецтво, бо воно відповідало панівній ідеології.

Шишкін – правильне мистецтво, Ралко і Будніков – неправильне.

Влада Ралко: Глядач і досі часто хоче побачити правильне мистецтво. Він не хоче бачити мистецтва, яке не відповідає його моральним очікуванням. Я розумію, що так звані духовні цінності, або те, що людина може уявляти собі під виглядом духовних цінностей, визначають дозволене в мистецтві. Проте, важливо кожного разу зупинятися на питанні, де знаходяться межі мистецтва, бо мистецтво – це завжди щось несподіване, таке, що вражає, збиває з пантелику. І тут дуже часто запитують, а що є критерієм, звідки ми можемо знати, це мистецтво або ні?



Це як з критерієм прекрасного. Ця людина красива, а ця – ні. Все дуже індивідуально.

Влада Ралко: Якщо просто покластися на індивідуальність, тоді наражаємося на неможливість судження, бо у розмаїтті індивідуальностей все втрачає форму, перетворюється на суцільну сіру масу, на трясовиння.

Тоді критерій зникає.

Влада Ралко: Так, абсолютно. Просто якщо казати про цінності, то їх неможливо накинути зверху. Можна створити простір, місце, де людина видобуває цінності, які є спільними та про які ми кажемо, що це загальнолюдські речі. І тут, я вважаю, таке місце створює мистецтво. Часто глядач хоче, щоб художник його навчив, розповів, ЯК треба, чи вказав би на щось, і сказав “подивіться на цю річ, це важливо, це цінно”. Але, як на мене, художник цього не робить, він створює місце, куди глядач може зайти і подивитися звідти.

Володимир Будніков: Мені здається, що мистецтво створюють генії. Я пам’ятаю, в Амстердамі в Національному музеї, йдеш по залах, оглядаєш суперові композиції, групові портрети, а тут раптом щось світиться. Ти підходиш, а там Рембрандт “Нічна варта”. Все, що побачив у кількох залах, гарно вималювані картини – це шпалери, просто шпалери. І раптом диво. Ти бачиш здалеку, воно мерехтить, від картини йде світло. Ти підходиш і розумієш, що це Рембрандт. Решта картин теж гарно зроблені голландськими майстрами, але там нічого немає. Великих художників не так багато, а ремесла, яке завжди було у попиті, вистачає: різні “ведмеді”, “орли” – цього не бракує. Зараз для публіки переважно особливої різниці немає: Рембрандт чи якийсь «ван» зробив якусь картину. Але ж це не мистецтво, це його наслідування.



В мене була подібна історія, в якій фігурує геній, бароко і палац. Це було у замку, який був достосований до мистецько-культурних потреб і там проводилися виставки. Я йду, переглядаючи безліч різних помпезних, але маловиразних і мало енергетичних художніх композицій. І тут в одному кутику починає світитися. Сіренька картина, 15х20 чи 20х20, не важливо. Портрет Мартіна Лютера. Можливо, прижиттєвий чи пару років різниці. Не певен, чи з оригіналу. Але портрет промовляв. І геній художника полягав якраз в тому, щоб відкрити енергетичний шлюз. Мартін Лютер не в латах, не на коні, не з мечем, обличчя середньої виразності, ніс бульбиною. І оцей мистецький пенальті з часів бароко до сьогодні зшиває немовби розірваний простір: з одного боку хмародери, інтернети, тачки, шмотки, реп, з другого боку – портрет. І ось, раз, і дві епохи немовби сполучилися, відстань розмивається.

Влада Ралко: Зараз на цій виставці ми зробили дещо таке, що дуже важко повторити чи відтворити. Живопис має одну суттєву ваду, а може це і не вада, – він практично не репродукується, у цифровому форматі живописний твір виглядає просто якимось дуже віддаленим відображенням, викривленим натяком, не більше. Перформанс, котрий відбувся на відкритті, стався лише раз, бо у Львівському муніципальному мистецькому центрі він відбувся, але інакше. Навіть, якби ми його детально задокументували, це все одно не передало би того відчуття присутності і того відчуття живої розмови, яка була абсолютно незрежисована, не продумана наперед, окрім промови на початку. І в цьому є неймовірна цінність і певне відлуння карантинного часу, коли ми одночасно відчували і брак соціалізації, і брак близьких чуттєвих зустрічей, бо всі перед тим довгий час перебували окремо. І тут була не просто радість від зустрічі,  споглядання чи участі, то був перегляд цього відчуття тут і зараз, перегляд свого ставлення до моменту, який проживаємо. Я не знаю, наскільки це відчуття може бути сталим. Воно зникне, якщо звичне життя налагодиться. Ми забудемо про ці відчуття, але вони на якийсь період певним чином змінять ставлення до моментів, які ми вважаємо за банальні. У Мамардашвілі була прекрасна фраза, він говорив про те, що у грузинській мові є таке дуже принизливе лайливе слово, яке в перекладі означає “ненароджений”. Він багато розмірковував про те, що багато людей начебто і не живуть. Вони ходять, виконують обов’язки, вчиняють якісь дії, збоку все виглядає нормальним життям, але вони відкладають багато що на потім. Ці цінності, про які ми говоримо, з одного боку є сталими, але вони не можуть бути традиційними, їм не можна навчити. Ми їх з кожним кроком здобуваємо.



Сакралізація мистецтвом чи мистецькою рефлексією чи відрефлексованим мистецьким актом життя… Це не просто механічно поєднані в часопросторі речі. Розкажіть про залаштунковий сакрум  дійства у замку.

Влада Ралко: Ми зробили цей спільний простір, в якому був елемент іронії, бо Володимир абсолютно по-чоловічому займався “Битвою”, війною в своєму живописі, а я займалася жіночою справою – накривала стіл, сервувала його і частувала гостей. Обживаючи порожні замкові простори в такий спосіб, я замислилася над тим, що дуже прості традиційні дії, які людина чинить за звичкою просто тому, що так треба, чи просто тому, що так люди роблять, становлять частину якогось загального обрядового ладу, – це стосується будь-якого ритуалу, навіть того ж недільного обіду. Перфоманс у Підгорецькому замку став своєрідною присвятою Львову, бо це ж і досі традиція, коли родина йде в неділю до церкви, а потім збирає родичів чи близьких гостей за недільним обідом. І ось цей святковий стіл, прості дії господині і тих, хто перебуває за столом, є начебто звичними і не викликають питань. Але це визначальні банальності: у правилі сервування столу, чи, наприклад, якщо ми кажемо про церкву – у звичному ставанні на коліна. У цих рухів є трансцендентні відповідники, як рими простих рухів, які ми вчиняємо навіть не думаючи про щось урочисте. У ході перформансу гостям було запропоновано пограти у тарілку з баношем: ті, хто сідали за стіл, могли побачити зображення на своїх тарілках лише з’ївши все до останку, бо господиня зазвичай примушує гостей їсти з загрозливою турботою, що нагадує материнську. Самі ж зображення гості мали побачити як долю, що випала їм як дарунок за слухняність. Тут теж не обійшлося без барокової подвійності. З одного боку це був святковий недільний обід, а з іншого – ця фатальна тарілка з кашею, якою годують дитину, кажучи, що та мусить їсти, бо інакше не виросте. Цей момент можна сприймати також двояко: або не виростеш фізично, або не подорослішаєш духовно.





Хотів би почути від вас, як би мінкультівські чи інші програми могли посприяти чи підтримати те, що загалом називається мистецьким рухом. Чи в його ширшому форматі, чи на індивідуальному рівні. Як би ви хотіли, щоб вам допомогли, і в чому вам би могла допомогти наша держава.

Володимир Будніков: У мене є приятель, він довгий час був директором двох великих музеїв, у Відні та Лос-Анджелесі. Там держава дає гроші, але це тільки частина від усіх грошей, які поступають до музею. У них є приватні фонди, друзі музею, а також закони, за якими бізнесу вигідно підтримувати культуру. Хотілося би, щоб держава виділяла гроші на розвиток мистецтва, але не керувала ним.

У нас держава не хоче нічим таким керувати. Водночас я собі слабо уявляю, як ви чи Влада будете сидіти і заповнювати паперові стосики для того, щоб відзвітувати. Це УКФ має приходити до вас з проєктом, вже заповненим, а ви тільки ставите підпис.

Влада Ралко: Чиновники не розуміють, чим займається художник, бо, знову ж таки, за тими давніми уявленнями, радянськими чи пострадянськими, мистецтво розуміється чимось на зразок пропаганди. Багато говориться про патріотичне кіно, про брак патріотичних настроїв чи патріотичних спрямувань у мистецтві, але якщо любов до Батьківщини сприймати як ще одну безперечну цінність, художник не може з неї починати. Тобто цінності – це щось таке, що виплавляється в процесі роботи, це той дух, який віє там, де хоче. І тому розуміти роботу художника як щось з правильним ідеологічним спрямуванням – це така засаднича хиба, яка панує у мізках не тільки чиновників, а й багатьох глядачів. А якщо художник починає з думкою про якусь цінність, то це той самий добрий намір, що веде у пекло.



Соцзамовлення – чи воно соціалістичне замовлення, чи соціальне – все одно нічого доброго не породжує, я погоджуюся. Але тут момент, як би ви хотіли, щоб вам допомогли.

Влада Ралко: Це гроші, без втручання. Окрім того, як абсолютно слушно зауважив Володимир, йдеться  не тільки про державу і не тільки про державні гроші. Будь-яке фінансування мистецтва складається з державних грошей і приватних коштів: мають бути друзі музеїв, меценати, які вкладають гроші не тому, що вони отримають для себе практичний зиск у вигляді поповнення колекції. Я зараз скажу патосно, але якщо позначити початок цієї дії і кінець, просто задля свого безсмертя і задля того, щоб мати історію.

Володимир Будніков: Ще з давніх часів всі ці Медічі підтримували художників. Леонардо да Вінчі не зробив багато з того, що його просили зробити за гроші. Він займався своїми справами, технікою, малюванням, а певні розписи так і не виконав. І це така велика довіра повинна бути у людини, яка дає гроші, щоб художник міг працювати. Не повинно бути схеми: ось тобі гроші, намалюй мені портрет моєї дружини. Художник повинен робити все, що він хоче. І  меценат повинен знати, що він не дає ці гроші митцю, а дає собі, на свій власний і суспільний розвиток. Тих, хто не давав грошей на мистецтво, немає в історії. А наші чиновники…



Вони могли би викуповувати картини у визнаних українських художників? Питання визнаності є звісно умовним, але ми розуміємо, що є художники, а є прості ремісники. Тож можливо варто було б запускати якусь державну програму, коли би держава для наших муніципальних музеїв чи галерей викуповувала б у визнаних художників картини, щоб потім за 20 років не з'ясувалося: «Боже, у нас такі генії були і в нас не залишилося жодної їхньої картини». Всі найгеніальніші картини осіли десь у Франції, Німеччині, Польщі і так далі, а у нас залишилося кілька куцих вторинних робіт.

Володимир Будніков: Це повинно бути. Але тут ще смаки наших урядовців, які вважають, що можуть керуватися власним смаком, вирішуючи, кому з художників зробити музей.

Я знавав такого “великого” українського митця, він мав величезні свиноферми, але для душі він любив перемальовувати фотографії  пейзажів за допомогою квадратно-гніздового способу. Йому збільшували фотографію, і потім він водив пензликом. Він художніх критиків на свої виставки чартером возив. Я розумію, що в мистецькому світі з нього кепкували, але хочеться вірити, що можна впровадити якусь систему критеріїв, яка би дозволила зробити цей механізм чесним, так щоб держава купувала у найкращих українських художників картини для того, щоб вони залишилися національним спадком.

Володимир Будніков: А хто визначає?

Влада Ралко: Я думаю, що справа не тільки в купівлі, а взагалі в розумінні, що мистецтво, те, чим займається художник, є живим процесом в часі, і тут треба не тільки купувати, а й інвестувати в художній процес. Гаразд, живопис, це самостійна справа й ми можемо самі собі купити полотно і фарби. Але, наприклад, якась більш затратна річ, як скульптура чи складна інсталяція або дороге у виробництві відео неможливі без додаткової фінансової підтримки.

Володимир Будніков: Як  у нас відбувається? Дають у виробництво скульптури якісь гроші, але з баченням цієї скульптури у своїй колекції. Так не буває, щоби з такою формулою був підтриманий некомерційний вільний твір.

Влада Ралко: Є інший підхід. Якщо держава не може собі дозволити купити твір мистецтва, його може придбати той, у кого є така можливість і подарувати куплену роботу музею.
Але вернімося до питання, кому належить мистецтво. Художник дуже часто чує закид про те, що виставкові зали чи фінансова підтримка надаються його мистецтву мов якась особлива ласка, неначе він виробляє та демонструє свої роботи як товар. Але щойно художник виводить свою роботу до публічного поля, мистецтво починає належати тим, хто може його сприйняти. Бо виставка – це акт мислення, вживання у простір, осмислення часу. Навіть коли художник прямо не каже про історичний момент, сам час, сама сучасність промовляють крізь його твір. Коли це відбувається, тоді відбувається і мистецтво.

Володимир Будніков: Я ніколи не мав підтримки від органів культури нашої країни ні за радянських часів, ні зараз, ніколи не писав всі ці папери. Це було б добре, якби давали гроші і наша країна закуповувала картини, і вони не йшли виключно в приватні колекції. Мої роботи знаходяться у багатьох приватних зібраннях у різних країнах. Але де ці роботи? Роботи повинні бути в музеях. І це вже питання до наших музеїв, міністерств, уряду. Тому що їх не збереш зі всіх приватних колекцій. Я навіть не пам'ятаю, де вони знаходяться. Зараз ось мені з Америки прислали папір – для музею треба було мій підпис, а я вже забув, що картина там.

Влада Ралко: Деякі європейські музеї виникають на основі приватних зібрань. І це прекрасно. Але у нас багато приватних зібрань формуються з огляду на те, що куплені роботи можна буде повісити на стіну у домашньому інтер’єрі. Вони припасовуються до побуту, власних смаків, до ужиткової норми, від якої, власне, мистецтво весь час втікає. Була дуже смішна ремарка, не так давно, коли хороший друг гортав наші книжки, і сказав таку фразу “а, ну це музейні роботи”. Ми спитали, що це означає? “Таке не повісиш у себе вдома”.

Читайте також:
Грицак
2 серпня, 2021 понедiлок
Чому Росія так ненавидить вільну Україну. Версія професора історії Ярослава Грицака
Зеленський
3 серпня, 2021 вiвторок
"Це моя земля, це не їхня земля, це ніколи не буде російською територією": Зеленський назвав повернення Криму "питанням часу"
3 серпня, 2021 вiвторок
Шість танкерів повідомили про втрату контролю біля берегів ОАЕ
Київ
+26
  • Київ
  • Львів
  • Вінниця
  • Дніпро
  • Донецьк
  • Житомир
  • Запоріжжя
  • Івано-Франківськ
  • Кропивницкий
  • Луганськ
  • Луцьк
  • Миколаїв
  • Одеса
  • Полтава
  • Рівне
  • Суми
  • Сімферополь
  • Тернопіль
  • Ужгород
  • Харків
  • Херсон
  • Хмельницький
  • Черкаси
  • Чернівці
  • Чернигів
  • USD 26.83
    Купівля 26.83
    Продаж 27.06
  • EUR
    Купівля 31.7
    Продаж 32.09
  • Актуальне
  • Важливе
2021, середа
4 серпня
19:35
Жан Беленюк
Сконцентруюсь на роботі в парламенті, там також необхідна перемога, - Беленюк після тріумфу на Олімпіаді
19:20
Уряд призначив тимчасового керівника АРМА
19:05
Отримання 1 млн грн хабара: голову Харківської облради Товмасяна виключили з фракції "Слуги народу"
19:00
Інфографіка
Олександр Хижняк
Олімпіада-2020: За кого українцям вболівати 5 серпня
18:47
Сергій Ребров
Ребров знайшов спосіб покинути клуб з ОАЕ заради збірної України
18:44
covid-19
Втрата нюху чи смаку менш поширені: МОЗ назвало характерні для штаму "Дельта" симптоми
18:27
На Хмельниччині у ДТП загинув 4-річний хлопчик
18:10
Знайдені на автобусній зупинці секретні документи щодо НАТО і корабля ВМФ Британії Defender загубив кандидат у посли, - ЗМІ
18:10
НАТО
Україна подала запит на приєднання до центру НАТО з кібероборони, - РНБО
17:59
ЮНЕСКО
Україна номінувала на внесення до списку світової спадщини ЮНЕСКО 17 об'єктів
17:57
Роман Зозуля
Все, що сказано про мене - брехня, - футболіст Зозуля
17:53
Голові Харківської облради оголосили про підозру в отриманні 1 млн грн неправомірної вигоди
17:37
Микола Чаус
Обрання запобіжного заходу Чаусу: захист заявив відвід судді
17:33
безпілотник
Окупанти на Донбасі п'ять разів порушили "тишу" та запускали безпілотник
17:32
авіаносець Vikrant
Індія випробувала новий авіаносець Vikrant
17:26
ОПУ
В Офісі президента пропонують компенсувати банківські комісії для малого бізнесу
17:24
Мірча Луческу
Луческу прооперували в Києві, - ЗМІ
17:07
Держбанк вперше видав кредит на купівлю сільськогосподарської землі
16:50
Інфографіка
Жан Беленюк
Олімпіада-2020: Який вигляд має медальний залік Ігор у Токіо
16:47
ТЕЦ
Уряд передав в управління Нафтогазу п'ять державних ТЕЦ
16:43
Підозрюваній у справі Шеремета Юлії Кузьменко змінили запобіжний захід
16:26
Іван Федик
Клуб УПЛ погнав з команди головного тренера
16:26
Денис Шмигаль
Уряд затвердив Стратегію енергетичної безпеки на період до 2025 року
16:25
5G
В Україні перенесли впровадження 5G на лютий 2022 року
16:24
Туреччина  лісові пожежі
Туреччина евакуювала понад 16 тис. осіб через лісові пожежі на узбережжі: вогонь дістався житлових районів
16:20
Канада
Канада стала частіше надавати українцям візи, - посол
16:15
Іловайський котел: ще двом російським генералам оголошено підозри
16:08
Шуфрич-Юрчишин.
Генпрокуратура відмовилась відкривати справу за вислови Шуфрича про кримських татар
15:58
НСЗУ
Уряд оголосив повторний конкурс на посаду голови НСЗУ
15:53
Жан Беленюк
Доводиш, що можна бути успішним і в спорті, і в політиці, - Зеленський привітав Беленюка зі "золотом" Олімпіади
15:46
Українські цифрові COVID-сертифікати пройшли успішне оцінювання вимог ЄС
15:45
поїзд
УЗ запускає додатковий потяг до Херсону та додає вагони на низку рейсів
15:38
Михайло Кохан
Ігри в Токіо: легкоатлет Кохан зупинився за крок від медалі на Олімпіаді-2020
15:31
Пентагон
У США внаслідок стрілянини поруч з Пентагоном загинув поліцейський
15:09
Ірина Коляденко (праворуч)
Олімпіада-2020: Коляденко виборола для України 11-ту медаль Ігор у Токіо
15:08
Ганна Маляр
Юристка Маляр стала заступницею міністра оборони з питань інформполітики
14:59
Марта Федіна та Анастасія Савчук
Олімпіада-2020: Українки Федіна та Савчук виграли історичну бронзу в артистичному плаванні
14:53
Афганістан
Талібан взяв відповідальність за напад на будинок в. о. міністра оборони Афганістану
14:42
Жан Беленюк
Беленюк приніс Україні перше золото Олімпійських ігор у Токіо
14:38
Кабмін
Уряд звільнив Геращенка з посади заступника очільника МВС, Найєма призначили заступником Кубракова
Більше новин