Вони вірили

Кубинці справді вірили, що в совдепії все найкраще, краще, ніж в Штатах, що тут все працює, як має бути, як каже теорія, "як книжка пише". Звичайно, вони потім прозріли. На дворі 80-ті роки минулого віку, час коли фраза "Ви будете сміятись, але він також помер" стала, як ніколи, актуальною.

Але найбільшим їхнім шоком була наша освіта – власне для цього їх прислали в цю холодну країну, до Львова, в наш Політех. Вони на парах сиділи в рукавицях і так само писали. Їх сюди коменданте прислав вчитись, тільки от питання чОму? Списувати, користуватись шпаргалками, підказувати? У них цього не було. У них освіта була, як в Штатах, жорстка, щоб не сказати жорстока, система відбору. Кожен вчився, як міг, кожен вчився сам за себе, ніякого "підкажи", "поможи" або ще гірше "дай списати".  Хто не міг, не хотів, того відраховували. Не склав іспит — все, до побачення. Всіх цих: перший, другий талон, К-тий талон, "записка з деканату", - всього цього цирку не було. У них з курсу, навіть не групи, до фінішу, до диплома міг добратись один, особливо це стосувалось медицини. Тому до них їхали і їдуть лікуватись канадці та американці. Так, у них немає надсучасного обладнання, але є репутація їхніх лікарів, і що можливо, що дозволяє те ж саме обладнання, вони це успішно лікують.  

Ні, в теорії за комуни все було красиво, навіть на рівні шкільної освіти. Тих, хто мав погані оцінки, двійки, залишали на наступний рік. Давали шанс, вчись, старайся, а ми допоможемо, в тебе все вийде. "Ніхто не хотів з цим возитись, псувати статистику, залишати на другий рік. І що б це дало? Не хоче вчитись, дотягнули до восьмого класу і все, з нього і так нічого не буде, хай працює руками. Хай йде в ПТУ, хай тепер з ним інші помучаться".  Не знаю, хто і коли наклав стигму на професійно-технічну освіту, на працю руками. ПТУ – "поможіть тупому устроїтись". Перетворивши ПТУ на відстій, свого роду колонію, де, як казав мій однокласник, "щоб там вчитись і залишитись живим, треба було мати розряд з бандитизму". Спробуйте тепер майстра знайти...

Я ріс в сім’ї вчительки, я чув ці розмови, я бачив цих дітей. У кожного з нас були такі однокласники. Ми всі різні, у кожного є якісь особливі таланти. Система, в теорії, мала їх виявляти й розвивати. Розмаїті гуртки, музична, спортивна, художня школа. Вибирай, що хочеш. Правда, був відбір, і пройшовши в музичну і художню школи, а багато не пройшли, в спортивну я навіть не рипався, там були серйозні вимоги.

Це були 70-ті, роки застою, сам розквіт і, здається, зараз, коли у нас демократія, капіталізм,  ринкова економіка, все мало б стати на свої місця, як в теорії. Бути не так, мало б бути краще,  в рази, але все стало гірше. Так, винятки є, вони завжди є.

Гроші, все вирішують гроші. Який там відбір, які там прослуховування, є в дитини музикальний слух чи немає. "Кого ми будемо вчити, у нас не буде роботи". Тому то і сидить мама під класом, вона так хоче, тато на заробітках на це працює, поки чадо там мучиться і мучить сам інструмент. 

Хтось скаже: нічого, він/вона ще малі, а так буде дотичним, привчиться до світу прекрасного. Музику можна і без цього насильства слухати, благо у них всіх є телефон і є інтернет. А так прищеплюють ненависть, нехіть на все життя. Музикантом через силу, коли ні бажання, ні задатків природних немає, не станеш. Художня школа — не виняток. Навіть спортивна, що колись було немислимим. Не може грати у футбол, немає координації, не біжить, посидить в запасі, весь час. Головне, що мама вчасно гроші здає. Є відсів в плаванні, в легкій атлетиці, але вже потім, в старших класах. Колись СДЮСШ, це було щось! Принаймні, в середовищі в якому я ріс.

Здається, приватна освіта — це автоматично знак якості, це як на Заході, це мотивація вчитись, ти ж не будеш викидати гроші на вітер. На практиці ? Це коли учням другого класу вчителька каже, що хто хоче щось більше знати, то хай записується на додаткові заняття. Приватно, за гроші. І це другий клас.

Репетиторство, — не погана ідея, навіть потрібна, я і мої ровесники пройшли через це у старших класах, шкільна програма для вступу була недостатньою. Але і репетиторство можна довести до абсурду. У світі це працює, але у нас вчителі бояться учнів-мажорів, чиї багаті й впливові батьки платять їм зарплату, про ніякий відбір мова навіть не йде.

Вища платна освіта — це взагалі профанація самого поняття вища освіта. Коли я вчився, то з тридцяти учнів класу у ВНЗ вступало максимум п’ять, вісім. Десять — то була велика рідкість, зараз з 30-и, студентами стає 29, а той один відразу їде на заробітки.

У нас зараз війна, і у нас є паперові офіцери, і не тільки після військових кафедр, а після військових училищ (випадок у Львові). Вони відмовляються  воювати, бо вони ж мали справу з паперами, бо, називаючи речі своїми іменами, хотіли просидіти все життя та отримувати дві зарплати – за посаду і за звання. А тут війна, а які з них воїни, які офіцери ? Те ж з лікарями, які втекли в перші дні, кинули все, кинули хворих, і зараз "косять" і не хочуть їхати лікувати на фронт. Вони ж надіялись не лікувати, а заробляти, відбивати бабло. Бо вони ж диплом купили й далі купують. Корупція в медицині у нас на рівні митниці та судів, і всі це знають, всі з цим стикались. 

Зараз модне слово "реформа", і надія, що прийде новий міністр і все це якось поміняє. Інтерактивні дошки, комп’ютери, нові програми.

Можна вірити в це, — кубинці також вірили, — а можна повернути відбір. Бо вища освіта не просто так називається вища. Повернути, принаймні постаратись, престиж праці руками, профтехосвіти, так, як це є, наприклад, в Німеччині. Бо у нас автомеханіки — люди з дипломами вишів… А можна далі вірити, що люди, особливо депутати, можуть мати по три-чотири вищі освіти, що у нас є лікарі, і вчителі. І відправляти дітей вчитись на Захід. І туди ж їхати лікуватись.    

Спеціально для Еспресо   

Про автора. МАЙКЛ Мишкало (Михайло Мишкало), журналіст, письменник

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.