Вторгнення росіян у Німеччину, постмодерний Толкін і Робінзон на Марсі – 5 книг, які (не) допоможуть підготуватися

Цей роман - вершинний зразок постмодерного технофентезі, так званого фейріпанку, в якому автор - відомий американський письменник, що працює на перетині багатьох жанрів повною мірою розкриває увесь свій арсенал нетрадиційного погляду на традиційні жанри і перевертає з ніг на голову наше про них уявлення. Зокрема "Донька залізного дракона" Майкла Свонвіка (К.: Видавництво Жупанського) – перший роман з трилогії "Залізні дракони" - сюжетно завершений, дивовижний та оригінальний зразок вищезгаданого філософського постмодерного фентезі, який досі лишається еталоном жанру. Пояснювати, що воно таке, і що саме автор має на увазі своїм «жанровим» новаторством – марна справа, бо творча манера Свонвіка самобутня і неординарна. Серед його нагород такі престижні галузеві премії, як "Г’юго", "Небьюла", "Локус", "Всесвітня премія фентезі" та інші. Що ж до самого роману, до сприйняття якого нам ніяк не підготуватися, все ж таки уявимо собі світ умовного толкінівського Середзем’я, що причаївся у паралельних вимірах плутаного мультивсесвіту. І оскільки автор, до того ж, полюбляє альтернативну історію, то це світ, що розвивався приблизно так само, як наш, але в якому лишилися чари, ритуали й чарівні істоти, які тепер буденно живуть у знайомих нам величезних мегаполісах. Десь тривають війни, для яких заводи створюють механічних драконів – потужні бойові машини, наділені штучним інтелектом, холодним і підступним, в основі якого лежить лише жага до руйнування і хаосу. Драконам для функціонування потрібні пілоти – людські напівкровки, лише з ними дракон може здійнятися в повітря і застосувати увесь свій нищівний арсенал. Але що станеться, коли один такий списаний на металобрухт дракон захоче помститися за своє позбавлене сенсу існування самим першоосновам світу, який його породив? І що станеться, коли він знайде достойного пілота для втілення задуму – дівчинку-підмінка, яку само ніхто не питав, переносячи у цей химерний світ з його дивними правилами і несправедливими законами? Тоді струснуться самі основи світобудови, а реальність постане в усій своїй справжній неймовірній суті, приголомшуючи, дивуючи, жахаючи… Словом, обов’язково варто дізнатися, прочитавши цей дивовижний роман.

Про що чергова книжка одного з найяскравіших і оригінальних прозаїків сучасної Британії, автора таких міжнародних бестселерів, як "Історія світу в 10½ главах" і "Папуга Флобера"? "До якого жанру слід віднести цей роман - історичного, біографічного чи філософського?" - запитувала газета Independent і сама ж відповідала: "До всіх трьох одночасно! Перед нами ідеальний путівник дивовижною епохою". Тобто часом наукових відкриттів і сміливих мистецьких проєктів, дуелей і розквіту кабаре. У будь-якому разі, "Чоловік у червоному халаті" Джуліана Барнза (К.: Темпора) – це справді стильне чтиво, яке підготує непосвячених до входу у згадану чарівну епоху, як її тоді називали. Тобто до Belle Époque, звичайно ж. Ну, і якщо, звісно, хтось сьогодні до цього готовий. Герой роману – модний паризький лікар-гінеколог Самюель-Жан Поцці, світський лев, донжуан, людина науки, гедоніст, вибагливий колекціонер, друг королівських родин і найвідоміших авторів того часу. Поцці — геніальний лікар, що понад усе цінує комфорт своїх пацієнток і готовий покласти життя на те, щоб гінекологія припинила бути на маргінесах медицини. Це той самий "чоловік у червоному", зображений на знаменитому портреті кисті Сарджента "Доктор Поцці у себе вдома". Саме побачивши який, додамо, автор й схотів написати свій роман. За сюжетом якого, знов-таки додамо, наш герой мандрує крізь ту саму Belle Époque - з рекомендаційним листом на Туманний Альбіон, в компанії з князем і графом, прототипом барона де Шарлюса з епопеї Пруста "У пошуках втраченого часу". Крім самого Пруста, навколо головного героя обертаються чимало супутників: Оскар Вайлд, Сара Бернар, Генрі Джеймс — всі вони підсвічують образ блискучого інтелектуала і харизмата, чиїм життям неможливо не захоплюватися. Утім, не головний герой важливий у романі – наш лікар-плейбой може зовсім не згадуватися в тексті протягом десятків сторінок. Автор небезпідставно вважає, що біографічні романи будуються виключно згідно з волею письменника, а цей текст присвячений однаково як Поцці, так і іншим людям. Які не менш цікаві, ніж "чоловік у червоному пальті", а для згаданої епохи, можливо, й більш характерні. Так, наприклад, у романі нам з архівною точністю показані сцени дуелей, хоча сам Поцці ніколи не брав участі в них, але решта персонажів активно використовувала цей спосіб врегулювання конфліктів. Скажімо, той самий Марсель Пруст та Жан Лоррен, які стрілялися через образливу рецензію Лоррена на книгу Пруста.

Коли ми кажемо про відсутність конкретних рекомендацій в автора, то наступна книжка – саме з цієї галузі "чистого" досвіду. Що взагалі можна рекомендувати, коли уява заворожена можливим макабричним сюжетом, який, тим не менш, підтверджений сами життям? Отже, мова у "Вторгненні" Ігоря Шесткова (К.: Каяла), як уже всі зрозуміли, про наше тривожне сьогодення. Нехай навіть матеріалізоване у вигляді фантазій берлінського письменника, який свого часу емігрував з  СРСР. Тож не дивно, що його фантасмагорична антиутопія, присвячена вторгненню російських військ у Німеччину, насправді має навіть не "пророчий" чи "актуальний" характер щодо сьогоднішньої нашої дійсності, а цілком "традиційні" передумови. Хіба вже не ділили таким самим чином повоєнний світ? Хіба, поділивши, не підтримували танками тамтешню "демократію"? Ця тема давно вже стала мемом у зазвичай "гумористичних" програмах ідеологічного насправді кшталту. Пригадуєте сценку між Трампом і Путіним, який на питання першого «що ви робите в Білому домі», відповідає, мовляв, офіс тут знімаємо? Так само за сюжетом "Вторгнення", росіяни увійшли до Берліна цілком легально – на заздалегідь придбану агентами злітну смугу ("офіс знімаємо" еге ж) приземлилися вантажні літаки, з чиїх черев почали виповзати танки, які й рушили знайомим ще з 1945-го маршрутом. "Проїхали і повз мій одинадцятиповерховий будинок на Фалькенбергер шосе, - розповідає герой. - Ніякого опору ніхто їм не чинив і на шляху до центру. Навпаки, я помітив групки берлінців, що стояли на узбіччі і привітно махали руками механікам-водіям, що висунули з люків свої шоломасті бошки. Деякі кидали убік гуркітливих  машин квіти. Звідки вони взяли? Квіткові магазини давно закриті. Хто вони, ці зрадники? Німецькі ліві, які так і досі нічого не зрозуміли? Зелені? Колишні агенти ШТАЗІ? Путінські засланці? Ні, це були "російські німці" та їхні російські дружини, яких Німеччина впустила, щоби расово компенсувати турецьку популяцію". Що було далі, неважко здогадатися, але краще вже прочитати.

Що ж до наступної книжки, то це, мабуть, єдиний приклад того, як до карколомного сюжету можна таки підготуватися, підстеливши собі соломки з класичної спадщини. Насправді у своєму романі "Одне за одним" Рут Веа (К.: Рідна мова) особливо й не криється, якщо згадати всесвітньо знану детективну інтригу. Коли один за одним у якомусь "герметичному" закапелку на зразок чи то острова, а чи готелю з транссибірським експресом починають зникати персонажі. Те саме у цій історії, в якій на початку здавалося, що застрягнути серед снігів у розкішному гірському шале — це не велика біда, а цікава пригода. Адже неймовірний краєвид, затишне вогнище і знайома компанія тільки додають колориту. Ніхто й подумати не може, що жодному з колег не варто довіряти, адже корпоратив на природі, подалі від цивілізації, має розважити і згуртувати колектив, чи не так? Насправді ні, і вже у цьому випадку бути готовим до цього ніяк не вийде, оскільки смерть одного з гостей зводить нанівець усі плани. А коли з гір ще й сходить лавина і герої опиняються відрізаними від світу, події стають геть непередбачуваними. При цьому варто додати, що роман має ще й  "соціальний " підтекст, адже у затишне шале, розташоване високо в горах, з'їжджаються не аби які гості, а співробітники компанії, що створила модний музичний додаток "Снуп". Тут вони мають намір покататися на лижах, відпочити та обговорити важливі робочі питання. Тоді й стається вищезгадана подія - під час спуску в ущелину гине одна із акціонерок "Снупа" на ім’я Єва. І вже потім сходження лавини відрізає шале від зовнішнього світу, позбавляє електрики та зв'язку. Поліцію викликати неможливо. А спроба розслідувати причини загибелі Єви власними силами спричиняє нову трагедію. Ще одного співробітника компанії, Елліота, який виявив якусь важливу зачіпку, знаходять мертвим. Тепер стає ясно: під одним дахом із снуперами - убивця. І, здається, він не має наміру зупинятися, поки всі не будуть убиті - один за одним. Що ж до згаданого «соціального» підтексту, то мова про гурт розумників і розумниць, який створила додаток, за допомогою якого можна "підслуховувати" інших людей, а вірніше, що вони слухають в даний момент у Спотифаї. Як нас запевняє один із персонажів, це незвичайна соціальна мережа, яка дає людині почуття інтимності, коли ти слухаєш одну й ту саму пісню одночасно з кимось іншим. А потім, коли усі ці творці почали гинути один за одним, розумієш, що кожен розділ – це розповідь від імені одного з персонажів з його ім'ям, ніком, передплатниками та піснею в назві. Не те щоб це про "список пісень, які треба програти на моїх похоронах", як це трапляється у сучасній прозі, але бути готовим до такого повороту все ж таки доведеться.

До несподіванки, яка чаїться у наступній книжці так само варто приготуватися, адже мало хто повірить, що "Марсіянин Енді Вейра (К.: КМ-Букс) – це дебютний роман автора. Який, додамо, чудово вписується до кращих зразків жанру, а саме – наукової фантастики у сучасній романістиці. Адже, розповідаючи історію польоту на Марс, автор все ж таки пише не інструкцію для НАСА, а художній твір, в якому, слід визнати, чимало його ознак – від добре прописаного сюжету, образу головного героя і пейзажної конкретики до, власне, гумористичної складової. Бо як ще написати про те, що сталося з головним героєм, астронавтом Марком Вотні, якого вважають мертвим. Адже вся команда бачила, як його проштрикнула антена, яку зірвало піщаною бурею на шостий день після висадки "Ареса-3" на Марс. Потрапивши в бурю, команда "Ареса-3" змушена евакуюватися, покинувши тіло Марка. От тільки ніхто не міг і припустити, що Марк виживе й тепер опиниться на Марсі в пастці, сам-один, без зв’язку з Землею, без достатнього запасу харчів і води, щоб протриматися до прибуття наступної місії — "Ареса-4". Хто врятує Марка Вотні? Чи йому доведеться покладатися тільки на власну винахідливість? Сам він, звісно, не просто зоряний турист, а спеціаліст одразу в кількох «земних» галузях, але чи допоможуть ці знання на Марсі? Крім того, настрій. Наш герой страждає через те, що його покинули, пораненого і розгубленого. І що тепер робити?  У кращому разі можна протягнути у рятувальному модулі 400 діб. Або розшукати в безмежних червоних пісках ушкоджену бурею антену, спробувати полагодити її, щоб зв'язатися з базовим кораблем і нагадати про своє існування. А можна чекати прибуття наступної експедиції, яка прилетить лише через чотири роки. А як щодо води, їжі, повітря? Самотності, зрештою, бо Робінзон хоча б мав П'ятницю. Про те, що сталося далі, можна дізнатися, лише прочитавши цей незвичний роман до самісінького кінця. Сподіваємося, не героя.